Англійським словом «термінал» — кінцева зупинка, було названо Берлінську (Потсдамську) конференцію керівників трьох держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США та Великої Британії, що відбулась 60 років тому, 17 липня — 2 серпня 1945 року та стала важливою віхою на шляху до переможного закінчення у вересні Другої світової війни.
Думка про проведення такої зустрічі після розгрому фашистської Німеччини висловлювалась ще на Кримській (Ялтинській) конференції (лютий 1945 р.). 11 травня 1945 р. У. Черчілль у листі новому президентові США Г. Трумену, який замінив померлого в квітні Ф. Рузвельта, нагадав про це: «Ми повинні разом, або кожен окремо, в один і той самий момент звернутись до Сталіна з пропозицією зустрітися в липні в якому-небудь незруйнованому місті Німеччини». Трумен одразу ж погодився. Причин для цього було досить: необхідно було вирішувати нагальні проблеми післявоєнних міжнародних відносин, устрою Німеччини та її союзників, щоб назавжди усунути потенційне джерело агресії, звідки двічі в ХХ столітті приходили світові війни. Першочерговим було й вироблення конкретного плану розгрому Японії, щоб остаточно завершити Другу світову війну.
Крім того, Черчілля відчутно непокоїла ситуація, коли Східна Європа опинилась під радянським контролем, а Червона Армія стояла в Берліні, на Ельбі та Дунаї — значно далі на захід, ніж сподівались Лондон і Вашингтон, в декількох танкових переходах від узбережжя Атлантики. Він писав: «Грізний ворог, з яким ми билися понад п’ять років, безумовно капітулював. Єдине, що залишалось зробити державам-переможницям, — це встановити справедливий і міцний лад, який охоронявся б всесвітнім органом, повернути солдатів на батьківщину... і вступити в золотий вік розквіту та прогресу... Однак у медалі був зворотний бік. Ще не була переможена Японія. Атомна бомба ще не народилась... Основа зв’язку — загальна небезпека, яка об’єднувала великих союзників, — щезла миттєво. У моїх очах радянська загроза уже заміняла собою нацистського ворога».
Не випадково Черчілль запропонував, а інші учасники погодились з ним взяти для конференції згадану вище назву «термінал» — кінцева зупинка, станція, після якої шляхи союзників розходились, антигітлерівський альянс припиняв існування через різні інтереси його учасників.
Певною мірою з таким підходом була пов’язана і пропозиція британського прем’єра, що «нам не слід зустрічатися в якому-небудь пункті в межах нинішньої російської воєнної зони. Ми йшли назустріч йому (Сталіну. — В. Ш. ) два рази підряд». Але Сталін нагадав про одностайну підтримку тосту на Кримській конференції: «За зустріч у Берліні після розгрому Німеччини». Керівництво США вирішило уникнути загострення дискусії про місце зустрічі, зокрема з огляду на необхідність радянської допомоги в розгромі Японії.
15 липня 1945 р. президент США Г.Трумен під звуки бравурного маршу «Він гарний хлопець» зійшов з літака С-54 на берлінське летовище Гатов, куди він прибув з корабля «Аугуста» після морського переходу від берегів Америки до Антверпена. У цей же день прилетів У.Черчілль. Пополудні 16 липня 1945 р. поїздом, шлях якого від Москви до Берліна охороняли понад 18,5 тис. військових і працівників спецслужб, прибув Й. Сталін. Він розмістився в двоповерховому особняку на Кайзерштрассе, в одному з найкрасивіших дачних передмість Берліна — Бабельсбергу. На цій самій вулиці була і презентабельна резиденція президента США. Англійський прем’єр жив у одній із шикарних вілл на сусідній Рінгштрассе. Засідання самої конференції відбувалося в 176-кімнатному палаці Цецілієнгоф — резиденції пруських королів у передмісті Берліна — Потсдамі, на відстані 5 км від Бабельсберга.
17 липня 1945 р. о 17 годині три делегації одночасно, але кожна через окремі двері, увійшли у Великий зал палацу Цецілієнгоф і зайняли місця за великим круглим столом, посередині якого востаннє разом на одній підставці були прикріплені три прапори великих держав-учасниць. На наступних міжнародних зустрічах різного рівня стяги кожної країни ставились чи вивішувались окремо один від одного, біля відповідної делегації.
Як у Тегерані та Ялті, так і на Потсдамській конференції окремо не дискутувались українські справи. Але практично більшість питань, які обговорювались тут на тринадцяти засіданнях глав держав і дванадцяти — міністрів закордонних справ, — про післявоєнну Німеччину та її союзників, про репарації, про воєнних злочинців, про кордони, про укладення мирних договорів, про допуск держав в ООН, про закінчення війни з Японією та інші тією чи іншою мірою торкались України, її земель, кордонів, громадян.
Інтересам українського народу відповідали прийняті після тривалих дискусій рішення про демілітаризацію, демократизацію та денацифікацію Німеччини, щоб вона «ніколи більше не загрожувала своїм сусідам або збереженню миру в усьому світі». При цьому союзники проголошували відсутність намірів «знищити або поневолити німецький народ». Присутність окупаційних сил союзників (а у складі частин Червоної Армії близько третини вояків були з України) мала забезпечити німцям можливість здійснити «реконструкцію свого життя на демократичній і мирній основі». Цьому повинні були сприяти ліквідація німецького військового виробництва, знищення Націонал-соціалістичної партії, скасування всіх нацистських законів тощо.
Спеціальним рішенням було передбачено проведення міжнародного суду над воєнними злочинцями. Для виконання цього з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р. в м. Нюрнберзі відбувся судовий процес Міжнародного воєнного трибуналу над 24-ма головними воєнними злочинцями. На ньому було викрито й засуджено страхітливі злочини німецьких фашистів та їхніх союзників, в т.ч. і в українських землях. Головним радянським обвинувачем в Нюрнберзі виступав тодішній генеральний прокурор Української РСР Р.А. Руденко. Членом Міжнародного воєнного трибуналу, який і виносив вирок, був уродженець Донбасу, який з 13 років працював на шахтах, а в 1945 р. — заступник голови Верховного суду СРСР Й.Т. Нікітченко.
Знаменням часу було те, що як головним обвинувачем, так і членом Міжнародного воєнного трибуналу від СРСР в Нюрнберзі були українці — представники народу, який зазнав найбільших втрат в Другій світовій. Висування в цьому, як і в разі інших випадків, українців на ряд ключових ролей на заключному етапі війни та післявоєнного міжнародного життя, було також свідченням їхніх непересічних здібностей, досвіду й високого професіоналізму. Брались до уваги й інші тенденції внутрішньо- та зовнішньополітичного життя, зокрема розвиток національно-визвольного руху в Україні, забезпечення їй статусу члена ООН тощо.
Україна була безпосередньо причетна й до здійснення інших домовленостей, досягнутих на конференції, зокрема про війну проти Японії. Так, вже під час першої зустрічі з Й. Сталіним 17 липня Г. Трумен висловив своє задоволення заявою останнього, що СРСР «буде готовий вступити в дію (проти Японії. — В. Ш. ) до середини серпня і що він дотримає свого слова». Президент США по цьому відзначив непотрібність активної англійської допомоги в цьому регіоні. Реалізація такого рішення привела до передислокації великої кількості радянських військовослужбовців, в т.ч. українців, з Європи на Далекий Схід. За травень-липень до тихоокеанського узбережжя і в Забайкалля прибуло 13 тис. вагонів з військами й відповідними вантажами. Тут було зосереджено 1,5-мільйонне військове угруповання. Це, до речі, певною мірою й заспокоювало західних партнерів на конференції в Берліні: перекидання такої маси військ і зброї на схід Азії свідчило, що наступний удар СРСР завдасть, як і домовлялися, по мілітаристській Японії, а не де-небудь у Європі здійснить якісь інші воєнні акції. Навіть якщо хтось у радянському керівництві потайки про це б і думав, то СРСР тоді просто не мав ні військових сил, ні матеріальних ресурсів.
У складі Червоної Армії українці виконували свій обов’язок перед Об’єднаними націями, громили Квантунську армію, штурмували Курильські острови. Одним із утворених тут фронтів — Забайкальським — успішно командував уродженець Одещини — маршал Р.Я. Малиновський. А наш земляк з Уманщини, бойовий генерал К.М.Дерев’янко був представником Верховного Головного командування при штабі союзних військ на Тихому океані (м. Маніла на Філіппінах). Він же 2 вересня 1945 р. підписав на борту американського лінкора «Міссурі» акт капітуляції Японії, поставивши разом з представниками інших держав останню переможну крапку в Другій світовій війні. Перед цим К. Дерев’янко входив до складу союзницької комісії, яка керувала всім життям Австрії до утворення там власного національного уряду.
Значне місце на конференції зайняло обговорення майбутніх кордонів європейських держав. Була, зокрема, підтверджена досягнута в Тегерані та Ялті угода про східний кордон Польщі по т. з. лінії Керзона. Галичина й Волинь віднині остаточно визнавались світовим співтовариством невід’ємною частиною України. Західні держави також погодились на повернення до її складу прадавніх українських земель — Закарпаття, Буковини, Ізмаїльщини. Ці рішення пізніше були закріплені в договорах між СРСР і Польщею (16 серпня 1945 р.), Чехословаччиною (29 червня 1945 р.), Румунією (27 лютого 1961 р.). Польщі повертались її західні землі, які тривалий час перебували під владою Німеччини.
Під час переговорів щодо ООН, порядку допуску до неї «велика трійка» в Берліні виходила із вимог статуту цієї організації, який був підписаний в Сан-Франциско й українською делегацією 26 червня 1945 р. Роль УРСР як одного з фундаторів ООН означала незаперечне визнання її членом Об’єднаних націй, як назвали себе 26 держав, що 1 січня 1942 р. оголосили Декларацію про об’єднання своїх сил для боротьби з фашистською Німеччиною та її союзниками. Тим самим визнавався статус України як однієї з воюючих сторін, що зробила значний внесок у розгром спільного для всього людства ворога у Другій світовій війні. У такій якості, як одна з країн-переможниць, Україна була запрошена до переговорів та підписання у 1947 р. Паризьких мирних договорів з Болгарією, Румунією, Угорщиною.
Немало часу на Берлінській конференції знову, як і на попередніх зустрічах «великої трійки», було приділено дискусії про репарації — відшкодування Німеччиною та її сателітами збитків постраждалим від їхньої агресії країнам. На заперечення західних партнерів щодо розмірів репарацій для СРСР Й. Сталін заявив: «Якби я почав жалітися, боюсь, що ви тут заплакали б, настільки тяжке становище в Росії». А на засіданні 31 липня додав: «Ми втратили дуже багато обладнання в цій війні, страшенно багато. Нам хоча б одну двадцяту відшкодувати». Такі емоційні заяви здійснили вдалий для СРСР психологічний вплив на інших учасників, і врешті-решт було погоджено, що репараційні претензії СРСР будуть задоволені шляхом використання воєнних трофеїв, а також вилучень виробленої продукції й різного обладнання рухомого складу залізниць, акцій підприємств і фабрик з радянської зони окупації Німеччини.
Значною мірою за ініціативою радянської делегації на конференції була підтверджена необхідність репатріації радянських громадян — військовополонених та насильно вивезених на роботу в Німеччину. Долі їхні були неоднаковими. Майже половина колишніх військовополонених з числа українців поповнила табори ГУЛАГу чи т. зв. робітничі батальйони. Неоднозначними були й рішення конференції щодо переміщення значних мас населення в Німеччину з Польщі, Чехословаччини й Угорщини. Не викликала серйозних заперечень практика переселення українців і поляків, яка почалась з 1944 р. і нерідко здійснювалась брутальним способом всупереч волі й бажанням людей, які не хотіли кидати століттями обжиті місця.
Трумен і Еттлі (новий прем’єр Англії, який з 27 липня замінив У. Черчілля) із задоволенням сприйняли пропозицію радянської сторони щодо зняття претензій на належну їй частину золотого запасу Німеччини, що перебував у руках західних союзників. У відповідь останні відмовились від належної їм частки німецького майна, що перебувало під контролем радянських військ.
Не по всіх питаннях учасники конференції прийшли до згоди. Часом обстановка на засіданнях ставала досить напруженою. Так, західні делегації вимагали невідкладного виконання ялтинських домовленостей щодо демократичного розвитку країн Східної Європи. Трумен, наприклад, декілька разів прямо ставив питання про реорганізацію тогочасних урядів Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Фінляндії. СРСР, у свою чергу, вимагав від союзників змінити ставлення до франкістського режиму в Іспанії, який допомагав Гітлеру у війні. Після нападу Німеччини на СРСР іспанська т.зв. Голуба дивізія тривалий час воювала проти Червоної Армії. Тричі за цей час вона оновлювала свій склад. Всього на радянсько-німецький фронт було послано 47 тис. іспанських солдатів і авіаційна ескадрилья. Врешті- решт у Потсдамі не було прийнято рішення про якісь санкції щодо Іспанії, окрім її недопуску в ООН. Ці, як і інші домовленості, чи відсутність таких, визначились наявним балансом сил, контролем армій союзників над регіонами, де вони в той час перебували.
Спроби тиснути на того чи іншого партнера на переговорах ефекту не мали. Кожен контролював стан справ там, де були його війська. Показовою була спроба західних держав «налякати» радянську делегацію атомною зброєю. На повідомлення 24 липня Трумена про створення ядерної зброї (на той час в США вже відбулись її випробування) радянський лідер ніяк не відреагував. Західні керівники вирішили, що він не зрозумів її значення. Хоча, як тепер відомо, Сталін мав достатньо інформації про створення атомної бомби, але вів свою дипломатично-психологічну гру, не давши партнерам можливості використати цей факт для шантажу на переговорах. У деяких справах вдалося закласти певну базу для їхнього залагодження в майбутньому. Так, на основі обміну думками в Потсдамі в процесі подальших двосторонніх переговорів зацікавлених держав з Туреччиною було визнано особливе становище чорноморських країн в користуванні протоками Босфор і Дарданелли без обмежень. Нарешті знайшли компроміс щодо режиму пересування Дунаєм. Досягнутими міжнародними угодами керується нині й незалежна Україна при користуванні цими важливими водними шляхами.
У цілому конференція пройшла конструктивно. Незважаючи на інший, порівняно з Тегераном і Ялтою, склад, почуття спільної перемоги і наявні ще спільні інтереси обумовили її характер як зустріч союзників по боротьбі. І хоча У. Черчілль пізніше писав про «похмуру атмосферу переговорів», полегшення, яке всі відчували після розгрому фашистів у Європі, створювало піднесений психологічний настрій у більшості учасників конференції. Це виявлялось, зокрема, під час численних офіційних прийомів, на одному з яких жорстокий і непоступливий Сталін особисто збирав автографи (!) учасників на картці з меню і на пропозицію Черчілля пив з ним коньяк з бокалів, а не маленьких келихів. Із задоволенням учасники конференції слухали виступи кращих американських, англійських, радянських артистів, серед яких особливо бурхливі оплески дістались уродженцям Одеси — піаністу Е. Гілельсу та скрипалю Д. Ойстраху.
Конференція не дала відповіді на всі питання, але вирішила основні завдання, які стояли перед нею. Почуття виконаного обов’язку переважало серед її учасників, коли в 00 годин 30 хвилин 2 серпня було узгоджено останні рядки протоколу й прийнятих рішень. Історичні умови склалися так, що пропозиція Сталіна провести майбутню нараду «великої трійки» в Токіо і прощальні слова Трумена: «До наступної зустрічі, яка, сподіваюсь, відбудеться скоро», — так і не справдились. Шляхи союзників по антигітлерівській коаліції значно розійшлись. Але їхня зустріч у Потсдамі влітку 1945 року підвела риску під Другою світовою війною, яка для українського народу з самого початку стала Вітчизняною. Значною мірою ця зустріч визначила основи післявоєнного устрою, які не втратили своєї важливості й сьогодні. Ідеї Потсдаму про засудження агресивної війни, забезпечення колективної безпеки, роль ООН у цій справі, визнання за всіма народами права на самовизначення й мирний демократичний розвиток, невтручання в їхні справи, непорушність кордонів та інші, закріплені й у законодавстві незалежної України, багато в чому визначають її внутрішню та зовнішню політику.
