110 років тому, 13 грудня 1893 року, народився Микола Фітільов, який увійшов в історію під псевдонімом Микола Хвильовий. Україна зазвичай не схильна запитувати про походження людину, яка хоче розділити з нею її шлях. За походженням Хвильовий був чистокровним росіянином. Із безлічі трагедій, що обрушилися на Україну у страшному 1933-му, одна із найбільших сталася 13 травня, коли Микола Хвильовий пустив собі кулю в лоба, символічно позначивши таким чином кінець періоду, названого згодом «розстріляним відродженням». Літературне відродження, що супроводжувало десятиліття українізації (1922—1933), було тісно пов’язане з феноменом, недостатньо, як і раніше, зрозумілим в Україні. Цей феномен — національний комунізм, через який українські комуністи намагалися знайти свій власний, національний шлях до соціалізму в контексті раннього періоду існування Радянського Союзу. Обидва ці феномени знайшли свій трагічний кінець за часів Голодомору 1932—1933 років
Хвильовий лише півроку не дожив до сорокаліття. Це був страшний час, час смерті та руйнації, вбивства всього продуктивного і творчого, що зуміло вижити в Україні. В українській літературі 20-х років знову й знову зустрічається фраза «morituri te salutant» — ритуальна фраза римських гладіаторів «Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе [Цезарю]». Не тільки Хвильовий ішов на смерть. Майже на всіх його сучасників, учасників бурхливого літературного відродження, чекали смерть, репресії, вимушена еміграція. Одним словом, так або інакше їх змусили замовкнути. Один із небагатьох, хто вижив, Юрій Смолич, понад 30 років тому написав, що все їхнє покоління вважало Хвильового старшим братом; старшим не за роками, але за талантом. Українська революція створила ситуацію, схожу на те, як Чарльз Діккенс говорив про Французьку революцію — кращий із часів і гірший із часів. Хвильовий став лідером покоління, яке спробувало створити новий світ лише для того, щоб виявитися принесеним у жертву створеному ними ідолу.
«Розстріляне відродження» було Золотою добою української літератури й українського культурного процесу в минулому сторіччі в цілому. Ось що відбулося тоді: у 1923-му, на XII з’їзді ВКП(б), було зроблено крок на підтримку неросійських народів Радянського Союзу, а саме прийнято так звану політику «коренізації». Оскільки український народ був найчисленнішим серед неросійських, а УСРР — найважливішою, то місцева версія цієї політики, названа «українізацією», виявилася ширшою і глибшою. Саме в цьому полягає одна з причин, чому для її придушення знадобилося знищити вцілілі кадри Компартії в Україні, лояльну до національного комуністичного режиму інтелігенцію та мільйони безвинних селян, заморених голодом у 1932— 1933 роках.
Так чи інакше, коли українські комуністи отримали наказ «українізуватися» і підтримувати все українське, вони виконали його у своїй звичній авторитарно-бюрократичній манері. Людям буквально наказували вчити українську, і багатьох це обурювало. Однак нове покоління письменників породило ціле сузір’я блискучих талантів, рівних якому не було і немає в історії української літератури. І не було в тому сузір’ї жодної зірки, що сяяла яскравіше, ніж зірка Хвильового, безперечного лідера літературних левів 1920-х.
Вісімдесят років по тому ми можемо лише уявляти собі, які фантастичні можливості бачили вони навколо, у самій атмосфері, якою дихали. Їхній народ, який придушували протягом багатьох сторіч, опинився віч-на- віч із сучасним світом. Майстри слова були справжніми піонерами — у мові, здебільшого пристосованій до вимог повсякденного сільського життя; їм потрібно було знайти слова, щоб висловити тонкощі ейнштейнівської теорії відносності та ідей, що лежали в основі їхніх спроб створити новий світ, в якому їхній народ і мова зайняли б належне їм місце. Питання, що люди цього покоління ставили і на які намагалися відповісти, були настільки широкими, що їх слід було б ставити богам, які розмірковують над створенням нового світу — адже вони вважали, що беруть участь у створенні зовсім нового культурного всесвіту. Як повинна розвиватися українська культура? В якому напрямку? Що їй варто взяти за зразки? Що це має бути за культура? Вже одне те, що такі питання ставили, допомагає уявити собі ентузіазм тих, хто вважав себе творцями нового світу.
Читати Хвильового — насолода. Так, покійний Юрій Шевельов писав, що Хвильовий любив аромат слів, сплітаючи їх в арабески, вибудовуючи в меланхолійні процесії та розставляючи в танці. У його творах є й гумор — як у сатирі про місцеву пролеткультівську групу, члени якої були настільки войовничими, що в гудінні потягів їм чулося «Ке-пе-бе-уууу», і трагедія — як у міркуваннях про власне двоїсте ставлення до революції, що так багато обіцяє і так мало виконує (тема його «Я (романтика)» і частково знищеного роману «Вальдшнепи»).
Член партії та найпопулярніший український радянський письменник свого часу, Хвильовий узяв на себе місію виразника ідей свого творчого клану, кидаючи виклик обмеженням, що завжди були ненависні письменникам, і формулюючи їхнє колективне бачення української пролетарської культури, що мала стати європейською, порвавши з опікою російської культури. Він протистояв обмеженням, котрі, як він відчував, накладали традиції Тараса Шевченка, який зробив більше, ніж будь-хто, для визначення того, що таке «українство», і мережі товариств «Просвіта», які прагнули нести українську культуру селянам, навіть якщо іноді для цього доводилося розбавляти її до рівня, що відповідає, як вони вважали, сільським жителям. Його спосіб протистояння зниженню рівня української культури полягав у тому, щоб асимілювати найвищі досягнення європейської культури, не вдаючись до посередництва культури російської, яка накладала серйозні обмеження на українство в минулому і, мабуть, продовжує це робити й донині.
У своїх спробах знайти союзника на противагу домінуванню російської культури в Україні Хвильовий навіть винайшов теорію українського культурного месіанства — «азіатський ренесанс», — що грунтувалася на постулаті про унікальне становище українців. З одного боку, це був у минулому колонізований народ, якому оголосили, що як частина Радянського Союзу він досяг національного звільнення, але він мав власні національні меншини, чиї права він повинен був захищати. З іншого боку, це була європейська нація, здатна опанувати досягнення європейської культури, які він вважав найвищими в історії людства; досягнення Заходу, який нині — і тут він розвивав думку Освальда Шпенглера — занепав у результаті загнивання капіталізму та його ось-ось мали потіснити зі світової сцени звільнені народи колоніального Сходу.
Будучи європейською країною і маючи за спиною усю велич європейської культурної історії, Україна могла б послугувати сполучною ланкою, що поширює цю велич на Схід, і очолити «азіатське відродження» народів, які об’єдналися в антиімперіалістичній боротьбі за світовий комунізм, котрий він розумів як соціальну справедливість, хоча і втілювану небездоганно. Хвильовий вважав, що це не має на увазі щонайменшої нелояльності до Радянського Союзу, який є, на його думку, військовим і політичним союзом, що об’єднався на захист соціалізму від ворожого капіталістичного світу. Однак, як він думав, це не поширювалося на культуру, в якій Україна мала відіграти свою унікальну — історично прогресивну роль.
Цей воістину новий погляд знайшов прихильників серед впливових осіб у Москві, звідки 26 квітня 1926 року Йосип Сталін надіслав листа «товаришу Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У», в якому засудив погляди М. Хвильового як такі, що представляють «тіньовий бік українізації» і можуть повести до боротьби проти російської культури як такої та «її найвищого досягнення — ленінізму». Його піддали осуду з самої вершини Радянської влади. Хвильовий змушений був визнати, що став жертвою національного ухилу, «хвильовізму». Однак під захистом впливових друзів в українській партійній еліті, особливо комісара з освіти та самопроголошеного комісара з національного питання Миколи Скрипника, він продовжував відігравати центральну роль у культурному процесі свого народу і залишався найпопулярнішим українським радянським письменником свого часу, як свідчить статистика по українських бібліотеках, наведена у статті Костя Довганя «Українська література і масовий читач» («Критика» № 8, 1928).
Тоді ж нависла загроза і над його літературними працями: в ході оргії нав’язаної зверху параної та правовірності, що супроводжувала так звану «культурну революцію», розпочату в зв’язку із початком колективізації та «ліквідацією куркульства як класу», література і культура були стриножені. Відтепер усі повинні були писати й думати однаково. Роком раніше дисиденти, члени Компартії Західної України, запросили Хвильового виїхати за кордон і стати їхнім ідеологом. Він відмовився. Можливо, саме це зробило неминучою його передчасну смерть. Однак поки що він зберігав свій вплив і був призначений членом Організаційного комітету зі створення Союзу українських письменників, що був заснований через рік після його смерті.
У статті Аркадія Любченка, секретаря ВАПЛІТЕ (Вільної асоціації пролетарських літераторів) — групи Хвильового, говориться, що у 1933-му, у розпал антиукраїнського терору, пов’язаного з ім’ям сталінського сатрапа Павла Постишева, Хвильового відправили до сільської місцевості, де він на власні очі побачив жах Голодомору. Повернувшись, він спробував пояснити своїм товаришам по партії, що все це — страшна помилка, але зрозумів, що це аж ніяк не помилка, а навмисна політика. Саме усвідомлення цього факту призвело письменника до депресії, яка закінчилася самогубством. З його власних листів, опублікованих тільки після здобуття Україною незалежності, видно, як письменник дедалі ясніше усвідомлював, що арешти його однодумців — українських письменників — були явно спрямовані на знищення всього того, що він прагнув створювати й розвивати. Через якусь із цих причин — а можливо, через обидві одразу, — він наклав на себе руки 13 травня 1933 року. Його «романтичний віталізм», любов до життя в усьому його романтичному блиску, поступився місцем «соціалістичному реалізму», що зображував життя таким, яким воно мало виглядати в очах влади, але яким йому не судилося стати, як це було чудово відомо всім тим, ким ця влада правила.
Книжки Хвильового, які так любили його співвітчизники, було заборонено. Держава удавала, начебто його та подібних до нього ніколи не існувало, а вся їхня творчість — отрута, підкинута ворогами справжнього соціалізму. Таким чином Україна опинилася відрізаною від своїх найбільших скарбів, і тільки після здобуття незалежності цей скарб було заново відкрито. Відновлення історії та відродження цього грубо зупиненого літературного процесу триває в сучасному постгеноцидному українському суспільстві. Це частина загального процесу одужання. Скільки часу на нього знадобиться — не знає ніхто. Однак принаймні процес цей розпочато, і пам’ять про Миколу Хвильового — важлива його складова. Двотомник творів письменника, виданий 1991 року у видавництві «Дніпро», мусять прочитати усі, хто хоче зрозуміти, чим могла б стати Україна і без чого залишився світ через те, що їй цього не дозволили. Злочинність геноциду полягає не тільки в загибелі мільйонів, але й у загибелі тих особистостей, які промовляли від імені цих мільйонів. У 20-ті роки найчистішим і найзвучнішим голосом України був голос Миколи Хвильового.
Кінець справжнього соціалізму насправді почався ще наприкінці 1980-х рр., коли українські вчені, як Микола Жулинський, вперше наважилися серйозно заговорити про такі постаті, як Хвильовий, на сторінках газет («Літературна Україна» та інших). Можна ще згадати такі особистості, як Михайло Грушевський — не тільки найбільший український історик, але і голова Української Центральної Ради у 1917—1918 рр., чи Олександр Шумський, лідер «боротьбистів» — українських есерів, який залишив українську справу заради більшовицької. Його заарештували у 1933 р. і пізніше, після повернення з ГУЛАГу, вбили за наказом Сталіна та його довіреної особи — Лазаря Кагановича. Щоб цілком зрозуміти трагедію України у ХХ столітті, слід колись зрозуміти, як високо підносилися всі вони у своїх надіях і як глибоко були обмануті. М. Хвильовий ще у 1920-х зрозумів, що щось відбувається не так — ОГПУ та його всюдисущі інформатори були скрізь. Погляди письменника вплинули навіть на таких непримиренних антикомуністів, як Дмитро Донцов і Степан Бандера.
Микола Хвильовий зробив чіткий вибір: Україна в Європі чи ж Малоросія (памфлет «Україна чи Малоросія?»). Нині, у 110-ту річницю з дня його народження, варто перечитати твори письменника, спробувати зрозуміти трагедію його життя і контрасту між баченням ним чудової комуни за пагорбом і страшною реальністю — вбивством нації, голодною смертю мільйонів, придушенням будь-якої незалежної думки, що виходить звідкись крім Москви, названою «Правдою» у 1934-му столицею робітників усього світу. Москва, звісно, у цьому не винувата: її жителі здебільшого чудові люди. Однак ті, хто правив від їхнього імені, винні так само, як автори нещодавніх нападок на акцію «Дня», підтриману багатьма іншими, коли запалили свічки в пам’ять про передчасно загиблих у тридцяті роки. Не всі ці люди були сільськими жителями. Микола Хвильовий заслуговує не просто на свічку у вікні, але на вічний вогонь, що горить у пам’ять про нього в наших серцях.
