Це загадкове слово протягом XI ст. неодноразово потрапляло на сторінки літописів і, напевно, немалою мірою займало уми русичів. Для багатьох з них Тмутаракань була такою ж таємничою, «незнаємою» землею, як і заморські країни; про її князів оповідали перекази, лунали на її адресу і прокльони зі згарищ спалених половцями поселень.
Що ж за князівство носило таку незвичну для вуха слов’янина назву, коли і за яких обставин воно виникло? Те, до чого в наш час намагаються докопатися дослідники минувшини, на ті часи було загальновідомим або ж неістотним з точки зору давнього автора. Хоча вчитуючись в літописні рядки, неважко зрозуміти, що Тмутаракань лежала мало не біля підніжжя Кавказьких гір. За візантійськими джерелами, попередником цього міста була антична Фанагорія, яка з VIII ст. мала назву Таматарха. Тотожність його і літописної Тмутаракані підтвердилася археологічними знахідками. Найвідоміша з них Тмутараканський камінь з написом: «Въ лето зфоз (1068 р.) індікта з (6) глебь князь мерилъ море по леду от тьмутараканя до кърчева Т и Д (10000 і 4000) сяженъ». Сьогодні на Таманському півострові, на місці столиці легендарного князівства — станиця Таманська, у назві якої є щось і від Таматархи, і від Тмутаракані.
Початки руської Тмутараканя можуть сягати межі VIII — IX ст., коли на тогочасну військово-політичну арену вийшла Русь. Вона відразу ж дала про себе знати світовій імперії — Візантії. Новгородська рать князя Бравліна повоювала візантійські володіння в Криму від Керчі до Херсонесу. Це вторгнення, описане в «Житії Стефана Сурозького», датують кінцем VIII — першою чвертю IX століть. Ще один літературний твір — «Житіє Георгія Амастридського» — повідомляє про напад Русі вже безпосередньо на Візантію у першій половині IX ст. В цей же час (838 — 839 р.р.) в гирлі Дону хазари за допомогою Візантії споруджують фортецю Саркел. Подоння лежало не на східних рубежах Хазарського каганату, де йому загрожували кочовики, тож логічним є припущення, що Саркел збудовано у зв’язку з небезпекою, що йшла з берегів Дніпра.
Спроби стримати наступ Русі у цьому напрямку виявилися безуспішними. Вже у 860 р. під ударами Аскольдових воїнів мало не впав Цареград, а невдовзі, ще не зовсім звільнившись від хазарської зверхності, Русь здійснила похід на Південний Прикаспій. Через півстоліття вже Олегові полки плюндрують Прикаспійські землі. Не відчуваючи достатньо сил, щоб протистояти їм, Хазарія, попри вороже ставлення до русичів, була змушена пропустити їх через свою територію. Як зазначив Михайло Грушевський, Русь не змогла б здійснити ці походи, якби не почувала себе у Подонні, як удома. Є непрямі свідчення про належність цих земель до Русі і в русько-візантійському договорі 944 р.; в одній із його статей Ігор зобов’язується не пропускати чорних болгар (балкарців) із кавказького берега Чорного моря у Крим. Невідомо, хто володів Тмутараканню до входження його у склад Русі — Візантія чи Хазарія, але даною статтею греки фактично визнали ці землі руськими.
Тмутаракань істотно відрізнялася від інших руських земель, на її лик наклали свій відбиток культури різних епох і народів — від античної грецької до візантійської, хазарської, руської. Напевно, в ньому ще збереглися залишки античної архітектури (в «Слові о полку Ігоревім» згадується «тмутараканський ідол», мабуть, якась антична статуя); поряд з хазарськими кенасами стояли візантійські, а згодом і руські храми. З літопису відомо, що в збудованій Мстиславом кам’яній церкві Богородиці був похований князь Ростислав.
У першій літописній згадці (988 р.) Тмутаракань уже фігурує як центр удільного князівства, куди князь Володимир направив на княжіння свого сина Мстислава. Є в «Повісті временних літ» і оповідь про перемогу Мстислава у двобої з касозьким (черкеським) князем Редедею. Цей поєдинок — одна зі сторінок не зовсім звичайної долі давньоруського князівства, яке чимось нагадувало Запорізьку Січ. Розташоване, як і Запоріжжя, за Диким полем, воно було для давніх русичів своєрідною «Камчаткою», заселеною до того ж різноплеменним населенням. Ця обставина уготувала князівству роль осередка шукачів пригод, а також тих, хто був змушений залишити Русь. Як свого часу подався до Січі Б. Хмельницький, щоб відстояти зневажені польською шляхтою свої права, а згодом — і визволити Україну з лядської неволі, так і в Тмутаракані шукали притулку і, набравши дружину, йшли на Русь князі-ізгої.
Ізгої роду Рюриковичів — об’єктивно неминуче, закономірне суспільне явище Київської Русі, викликане до життя недосконалим механізмом наслідування княжих столів і пов’язаною з ним боротьбою за владу. В ті часи Русь управлялася родом Рюриковичів, очолюваним старшим із них за віком — великим князем. Кожний із молодших князів посідав свою волость і мав шанси з часом стати старшим і зайняти київський стіл. При цьому відбувалися відповідні переміщення інших князів на більш престижні удільні столи. Така ротація в середовищі правлячої верхівки зменшувала загрозу сепаратизму, так як князі не «засиджувалися» на одному місці. Цей, здавалося б, продуманий механізм досить скоро почав давати збої. Якщо один із синів великого князя помирав, не встигнувши зайняти київський стіл, то його нащадки вже позбавлялися права на старшинство. В розряд ізгоїв спочатку потрапили нащадки трьох із шести синів Ярослава Мудрого — Володимира, В’ячеслава, Ігоря. Згодом Ізяслав та Всеволод включили до них і синів Святослава на тій підставі, що він зайняв київський стіл незаконно. Більшість із них взагалі опинилися без землі, і їм не залишалося нічого іншого, як діяти принципом: «Якщо великий князь не хоче давати мені волості, то я сам піду її шукати». Кращого плацдарму від розташованої за неозорими степами Тмутаракані для цієї мети й не знайти. Сюди майже не дотягувалися руки інших князів, яким в умовах нестабільності було що втрачати й у себе вдома. Тут можна було обжитися, набрати дружину із хазарів, касогів чи половців. Саме з такою дружиною та сіверянами 1024 р., Мстислав переміг варязьке військо Ярослава.
Тісно пов’язав свою долю із Тмутараканню і князь-ізгой Ростислав Володимирович. 1064 р. він разом із воєводою Пореєм і сином новгородського воєводи Остромира Вишатою утік до далекого князівства, вигнав звідти свого двоюрідного брата Гліба і «сів» на його місце. І проти нього нічого не зміг вдіяти батько Гліба чернігівський князь Святослав — непоганий полководець. Як і Мстислав, Ростислав був неординарною особистістю, його популярність і вплив у регіоні зростали, створюючи загрозу інтересам Візантії, яка й учинила з ним по-візантійськи. Втершись у довір’я до тмутараканського князя, його отруїв херсонеський намісник.
А тим часом лави ізгоїв поповнюють нащадки Ігоря та В’ячеслава Ярославичів. А згодом і діти померлого князя київського Святослава. І знову ними торуються шляхи до «землі обітованої». 1077 р. у Тмутаракань до Романа Святославовича втік Борис В’ячеславович, а наступного року із Чернігова, від Всеволода — Олег Святославович. З вини цих князів і не меншою мірою з вини тих, хто позбавив їх волостей, на Русі розпочалася кровопролитна усобиця за участю половців. У битві на Нежатиній Ниві 1078 р. наклали головами Великий князь київський Ізяслав та Борис. Наступного року від рук половців загинув Роман, а його брат Олег за намовою київського князя Всеволода був схопленій у Тмутаракані хазарами і висланий у Візантію.
Проте Тмутаракань, немов магніт, продовжує притягувати до себе ізгоїв. 1081 р. до неї втікають Давид Ігорович та син Ростислава Володар. Та вже через рік їх зганяє з тмутараканського столу князь-ізгой Олег, що повернувся «із греків». 1094 р., скориставшись зі смерті великого князя київського Всеволода і смутою в Русі, Олег з половцями знову пішов з Тмутаракані повертати свою вотчину і на цей раз увійшов у «городь отця своего». На Русі розгорілася чергова усобиця.
То була остання літописна згадка про Тмутаракань. Ціле князівство раптом, ніби Атлантида, зникло з лиця землі, хоч захоплення його половцями чи Візантією писемні джерела не змогли б обійти мовчанням. Натомість літописець повідомляє про іншу доленосну для Київської Русі подію — Любецький з’їзд 1097 р. за участю Святополка Київського, Володимира Мономаха та князів-ізгоїв. Його компромісні рішення (наділення ізгоїв волостями) на кілька десятиліть загасили полум’я усобиць. Припинилися і втечі князів до Тмутаракані; зникають повідомлення про віддалене князівство, яке поступово занепадає, оскільки до Тмутаракані втікали відчайдушні, здібні, хоробрі князі, серед яких — такі яскраві особистості, як Ростислав та Олег.
У середині XII ст. Русь знову охопили усобиці. Зайнятим боротьбою за володіння «київським золотокованим столом» князям було не до далекого анклава. Вплив Русі у ньому зменшується, мовчать про Тмутаракань і літописи. Лише написана майже в кінці XII ст. поема «Слово о полку Ігоревім» неодноразово згадує цю землю, проте здебільшого в минулому часі і вже, схоже, не як руське володіння.
