«Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами відчайдушні негідники». Цей афоризм став особливо часто зустрічатися у промовах відомих українських політиків, у матеріалах ЗМІ останніми тижнями й місяцями. Причина зрозуміла: час революційний, відбуваються стрімкі зміни у свідомості людей, суспільство стає багато в чому іншим. Отже, людям (не лише фахівцям!) хочеться розібратися в тому, чи існують фундаментальні, застосовні не лише для даної, конкретної епохи «закони» революції, в чому їхня суть.
В одному зі своїх виступів у другій половині 2004 року вищенаведену формулу процитував і тогочасний президент України Леонід Кучма. Щоправда, наскільки пам’ятаємо, «автора» формули при цьому не назвали. Тим часом, можливо, далеко не всі знають, що ця афористично вигострена думка належить славетному англійському філософу, історику та письменнику Х I Х століття Томасу Карлейлю (1795 — 1881), людині, яка була свідком багатьох бурхливих європейських революцій, а також справжнім «володарем дум» інтелігенції в більшості країн Старого Світу, від Швеції до Італії. Який зміст вкладав у свою лаконічну і стислу, як пружина, тріаду («романтики — фанатики — негідники») Карлейль, в якому контексті він її розумів, і як цю формулу розвинули наприкінці Х I Х й у ХХ столітті?
Почнемо здалека. Слова, які є темою нашої розмови, взяті з найбільш фундаментальної, перекладеної невдовзі після публікації в 1837 році мало не всіма європейськими мовами, праці Т. Карлейля «Французька революція. Історія» (на превеликий жаль, немає перекладу українською, а він потрібен, особливо зараз...). Ця праця — не лише блискучий зразок літературного стилю Карлейля (дивний синтез історичного оповідання, що грунтується на чудовому знанні джерел, і «геніального художнього твору» — слова друга Карлейля, відомого англійського історика і мислителя Джона Стюарта Мілля), не лише сотні натхненно написаних, історичних сцен, що навіки закарбовуються в пам’яті (Дж. Саймонс, біограф Карлейля, писав, що «читач бачить всі описувані події наче при спалахах блискавок»). Це ще й плід роздумів великого філософа про революції та ті жертви, які неминуче приносяться на їхній олтар.
Дуже примітно, що Карлейля в жодному разі не можна вважати ідейним противником революцій як таких (і, зрозуміло, Великої французької зокрема). І перші розділи його «Історії французької революції» — це з вражаючим розмахом (а також, незважаючи на притаманний історику пафосний стиль викладу — і з сарказмом, що снайперськи б’є в ціль!) відтворена картина передреволюційної Франції з її гордовитою та сліпою аристократією («високопоставлені особи поводилися з країною, як візник зі своєю шкапою», — пише автор), з її «добою занепаду, коли час розвитку і розквіту минув і місце зниклих відданості й віри зайняла брехлива фразеологія, коли принцип довіри до влади перетворився на тупу байдужість або ж макіавелізм». А висновок? Революція була абсолютно неминучою, реформи, які могли б розрядити ситуацію, безнадійно запізнилися. Такою є позиція Карлейля.
І все ж чому великий англійський історик мало не першим висловив таку просту та ясну (нині, для нас, озброєних досвідом ХХ століття!) думку: революції страшні тим, що призводять — майже завжди! — зовсім не до тих результатів, на які розраховували їхні вожді (тобто найближчі наслідки, найближчі результати — саме ті, але ось подальші...)? Що дало Карлейлю таку пильність погляду? Мабуть, те, що для нього найвищим пріоритетом у історії було духовне очищення, а не різноманітні колізії зміни влади; відомі його слова: «Всі реформи, крім етичної, зрештою некорисні й поверхневі». І вражає, що видатний англійський історик, людина, яка все життя вірила у високі ідеали героїчного, пророк-мораліст, син простого каменяра, застерігаючи від бездумної ломки засад суспільства, писав: «Будь гранично обережним, безоглядний ентузіаст! Чи роздивився ти уважно, яку роль відіграє звичка в нашому житті, який дивний міст, утворений усіма нашими знаннями й досягненнями, підтримує нас над безоднею незнаного й недоступного, чи подумав ти про те, якою безоднею є сама наша істота, яка, немов аркою, оточена тонкою скориночкою звичок, дбайливо й насилу піднесеної?» Подібний пасаж Карлейля міг здатися комусь тоді надмірно пафосним; а нині, з огляду на тоталітарні драми ХХ століття, що були наслідком кривавих революцій з їхніми гаслами негайного щастя «тут і зараз», — пророчим.
Ту думку, з якої ми й почали, читачу, нашу розмову, ту славнозвісну «тріаду Карлейля» згодом розвивали і (в іншому контексті) повторювали багато відомих людей. Серед них — і співвітчизники Карлейля («Хоч би коли доводилося робити вибір між розумним і божевільним, людство завжди без коливань ішло за божевільним. Бо божевільний звертається до самої суті людини — до її пристрасті та інстинктів. Філософи ж звертаються до зовнішнього й другорядного — розуму» — Олдос Хакслі, письменник; «Революціонер — це скелелаз з бомбою в кишені» — Джордж Орвелл, письменник; «Революція — це синтез ідеї й кулемета» — Лоуренс Пітер, філософ і соціолог; «Революціонер — це алхімік, і, подібно до алхіміка, він ніколи не може знати, які пекельні духи вискочать з його колби» — Гілберт Честертон, письменник). Серед них — і наш геніальний Іван Франко, який ще 1903 року, в момент зародження більшовизму, вказував у праці «Що таке поступ?», що насильницька революція в її марксистсько-фундаменталістському варіанті призведе до гірших, азійських форм деспотії...
Попередження Франка не почули. ХХ століття стало століттям революцій, тоталітарних «нових порядків», шалених штурмів Старого Світу і всіляких інших соціальних катаклізмів. І всюди «тріада Карлейля» доводила свою істинність; так, якщо взяти переддень трьох російських революцій, то хто зможе заперечувати абсолютну особисту чесність таких людей, як, наприклад, граф Петро Кропоткін, Плеханов (і навіть, якщо завгодно, граф Лев Толстой!), які, кожен по-своєму, ідейно готували майбутню «очищувальну грозу». Але ось лихо: попри всю чесність цих видатних мислителів (та й фанатиків-народовольців, які «на практиці» продовжили їхню справу!) з моменту взяття влади радикалами невблаганно наблизилася епоха злочинців-прагматиків, усіх цих сталіних, кагановичів, берій, єжових, простіше кажучи, тирана та його сатрапів (ім’я яким — легіон). Чому так сталося? Позначилася, імовірно, злоякісна вада будь- яких доктрин: людина для них — абстракція, теоретична модель, а не істота з плоті й крові, її необхідно звільнити й ощасливити (при цьому розмови про ціну подібної свободи — вульгарне міщанство), а це є немислимим без взяття влади, засоби ж «добування» цієї влади особливого значення не мають...
Нинішнє третє тисячоліття пропонує нам якісно іншу модель революцій (їх можна умовно назвати «точковими», «елегантними», «ненасильницькими», «протестними»; річ, зрештою, не в термінології). Ідеали громадянського суспільства, політичних свобод і демократичного прогресу, що надихали учасників сербських історичних подій 2000 року, революції троянд у Грузії, були, безперечно, визначальними й для тих сотень тисяч людей, які стали творцями української помаранчевої революції. Феномен останньої, яка вразила, без перебільшення, весь світ, — це тема для майбутніх капітальних наукових досліджень. Зауважимо лише, що помаранчева революція (термін дуже зобов’язує, відповідальність тих, хто перший «запустив» це словосполучення в масовий обіг, — величезна, бо зі словом «революція», так само як і з процесом, що стоїть за ним, жартувати не варто!) є найскладніший комплекс суперечливих, різноспрямованих процесів; поки ж, по суті, йдеться не так про революцію, як про потенційну можливість ступити на шлях корінних, історичних реформ, змінити саму матрицю суспільного розвитку.
Для виконання цього надскладного триєдиного завдання — змінити як політичну систему влади, так і систему відносин власності, що склалася за останні 10 років (не в останню чергу під впливом «єльцинської» російської моделі, де зміцнився союз корумпованого чиновництва, продажних політиків і напівкримінальних «бізнесменів» — також «підсумок» серпневої революції 1991 року!), і, нарешті, змінити систему духовних цінностей суспільства (Карлейль сказав би, що це найголовніше) нам усім дуже не завадило б уважно прислухатися до застереження великого англійського історика.
