У видавництві «Генеза» нещодавно з’явилася чергова книжка відомого українського історика Юрія Шаповала, одного з провідних фахівців з історії України XX століття взагалі, й дослідів з історії репресій тоталітарної доби зокрема. Праця «Україна XX століття: особи і події в контексті важкої історії» має більше п’ятисот сторінок та включає в себе доробок автора за останні кілька років. Книгу ілюструють близько сорока сторінок фотоматеріалів, більшість iз яких — це фотокопії архівних документів з архівосховищ СБУ. Багато з них є першодруками.
Структурно книжка поділяється на чотири розділи — статті про ключові процеси — кампанії терору проти України; статті про визначних політиків, науковців i громадських діячів, які на собі «скуштували» усі «принади» комуністичних каральних органів; пару статей про сучасні підручники історії й окремих істориків; і великий, на сто сторінок, телесценарій про пролетарського вождя i його дійсне ставлення до України й українців.
Усі статті написано з використанням раніше невідомих не лише широкому загалу, але й спеціалістам архівних документiв ГПУ-МГБ-КГБ, які не тільки часто цитуються в дослідженні, а й, крім того, в кінці майже кожної статті подаються тексти циркулярів каральних органів, донесення агентів, листування з партійними чиновниками, висновки комуністичних експертів в галузі літератури й науки тощо. Отже, певною мірою книжка Ю.Шаповала виконує функцію невеличкого, але дуже промовистого збірника документів, який може бути використаний іншими істориками, літераторами, публіцистами у своїх дослідженнях.
Люди, про яких пише Ю.Шаповал у своїй книзі, дуже цікаві, а біографії деяких, від часу арешту, фактично не були відомі. Скажімо, нариси про президента Української головної визвольної ради (УГВР) Кирила Осьмака або одного з провідних діячів УПСР у перші роки української політичної еміграції Дмитра Ісаєвича, є практично першими науковими біографіями цих людей. Про Михайла Грушевського, автора першого маніфесту державної незалежності Юліана Бачинського, вченого-славіста Є.Рихліка читач хоч уже останніми роками і чимало читав, проте про їхнi останні роки життя в добу великого терору знало хіба вузьке коло відомчих «архівістів».
Розділ про М.Грушевського написано на підставі секретної девятитомної справи-формуляра, яку вели в ГПУ протягом усього часу перебування академіка в підрадянській Україні. Перед нами розгортається чекістський сценарій «опрацювання» Грушевського, методи «тиску й примусу» непокірного вченого, голову Центральної Ради, який не змiнює «ні правопису, ні власних поглядів». Сторінки з книжки Ю. Шаповала показують відверте і цинічне ставлення більшовиків до свого безумовного ворога, котрого в силу обставин треба було терпіти, а по можливості використати в своїх цілях. Складається враження ніби вчений перебував як піддослідний кролик під скляним ковпаком «інженерів людських душ», які розкидали довколо нього тенета десятків філерів-інформаторів, які доносили про кожний крок, кожне слово історика. Як треба було любити Україну і свій народ аби наважитися вступити у нерівний герць iз силою, яка не знала пощади, була нечулою до благань. Академік став «бійцем невидимого фронту» у ворожому запіллі, а це було незмірно важче ніж критикувати більшовиків з-за меж залізної завіси.
М.Грушевський не купився на президентство у ВУАН і не став троянським конем, на плечах якого більшовики сподівалися на законних підставах потрапити в академію і вже в середині 20-х рокiв її комунізувати. Вони роздмухували конфлікт між С.Єфремовим і М.Грушевським, щоб руками українців ліквідувати єдине незалежне вогнище національного культурного життя. Проте і тут М.Грушевський «зійшов з гачка», не став загострювати й без того гарячу ситуацію в академії та зосередився на праці лише в її Історичній секції. Більше того, М.Грушевський зумів скористатися з тимчасової зацікавленості в ньому комуністичного керівництва в республіці, і вибив кошти й на журнал «Україна», й на неперіодичні збірники «Первісне громадянство» і «За сто літ» — відверто антибільшовицькі за своєю суттю видання. Та ще й науково- дослідну кафедру історії України відкрив, куди набрав талановиту молодь — майбутнє, незакаламутненої «ізмами», національної науки.
М.Грушевський був приречений на знищення. Впали його непевні покровителі — націонал-комуністи, і чекісти взялися нарешті до ліквідації непокірного академіка. Сьогодні можна лише дивуватися мужності і витривалості немолодої вже людини, яка не побоялася кинути виклик системі. А тому й не маємо підстав казати про програш. У битві з чекістами історик здобув моральну перемогу, хоч це йому коштувало життя.
Перебування Ю.Бачинського в підрадянській України було раніше маловідомою річчю. Якщо повернення М.Грушевського і інтерпретації цього вчинку мають вже багату літературу, то подібне рі шення Ю.Бачинського, здійсненого в роки, коли почався період «закручування ідеологічних гайок», якось проходить повз увагу фахівців широкого загалу читачів. Власне, Ю.Шаповал, як здається, не знайшов цьому «радянофільству» Ю.Бачинського пояснення. Принаймні він його вважає щирим. Проте вся справа, думається, полягала в тому, як та чи інша сторона оцінювала українську радянську державність. Для Ю.Бачинського, А.Крушельницького, I. Косака і багатьох інших галичан це була не декларована, а дійсна державність, якій лише треба було надати більший національний зміст.
Дмитро Ісаєвич — батько нинішнього історика-академіка Ярослава Ісаєвича, так само пройшов через етап радянофільства, проте залишився вірним своїм молодечим переконанням, через що другу половину життя проживав звичайним скромним селянином на своїй рідній Волині. Трагічно символічною є постать Кирила Осьмака — за розстріляного відродження науковець-мовник, репресований за процесом СВУ, у роки війни вiн став членом ОУН i очолив політичний провід антибільшовицького опору під час Другої світової війни. Розділ завершується нарисом про людей iз протилежного табору Л. Кагановича, М. Хрущова і М. Горбачова. Ю.Шаповал намагався поглянути на їхню діяльність з української точки зору.
Частину першу — «Таїна архівів» складають нариси- роздуми про політичний терор в 30 — 50-х роках з приводу книжки німецького дослідника Дітера Поля; стенограми і протокол III конференції КП(б)У з приводу голоду початку 30-х років; боротьба з єврейською культурою в Україні в 30-х роках i з «космополітами» у 40-х — 50-х роках; долі діячів автокефальної церкви у зв’язку зі справою СВУ; «золотий вересень» 1939 року; комуністичну цензуру; закриту доповідь М.Хрущова на XX з’їзді КПРС i про політичні переслідування українських діячів у 60 — 70-і роки XX століття. І в цих нарисах читач знайде багато нового й повчального матеріалу. Наприклад, згадуються «безрідні космополіти» літературознавці Стебун і Адельгейм, перший iз яких у 1947 році на замовлення Л.Кагановича заплямував «буржуазного націоналіста» М.Грушевського, а вже за рік другий сам став ворогом народу. У списках заборонених видань 40-х років бачимо автора повісті про «п’яні села», серед відповідальних випускових цієї «антирадянської» літератури М.Рильського. Серед переслідуваних шістдесятників і сімдесятників є ім’я відомого доктора філологічних наук житомирянина С. Пінчука — автора «буржуазно-націоналістичного» дослідження про «Слово о полку Ігоревім», — твору, який, до речі, ще й досі не надрукований, хоча й має схвальні відгуки від самого Д.Ліхачова.
Третій розділ — «Для чого пишуть про репресії» складають дві статті про підручники з історії й про працю С.Білоконя «Масовий терор». Важко погодитися з Ю. Шаповалом, який вважає відомого історика- культуролога С.Білоконя представником сучасного «українського мазохізму». Коли абстрагуватися від особистих стосункiв, не можна не визнати вагомого внеску С.Білоконя в сучасне історичне джерелознавство (дуже вже несправедливо визнавати за ним лише фахівця з бібліографії) та й репресивною тематикою він почав займатися ще за тих часів, коли легко можна було самому потрапити до розряду репресованих. Остання стаття випадає iз структури книги, взагалі невідомо чи варто було цей матеріал особистісного звучання включати до книжки, яка композиційно й тематично присвячена тривалішим проблемам.
Останній розділ цікавий зібраним фактажем iз досі ще актуальної теми: Ленін і Україна. Ю.Шаповал перекреслює ілюзії малообізнаних, що вірять хоча б у частковий сантимент «пролетарського вождя» щодо українців. Проте художній прийом — коли людину минулого судить, і, звичайно, дуже успішно, людина нашого часу, навряд чи може емоційно впливати на читача. Можливо, у телевізійній версії це дійсно мало сенс.
Сильною стороною книжки є легкий, доступний стиль викладу, «зрозумілий академіку й прибиральниці». Книга Ю.Шаповала стане у нагодi і в освітніх цілях, і в журналістиці, і в наукових дослідах інших істориків.
