У тому, що казка Леоніда Філатова «Про Федота-стрельца, удалого молодца» не зайняла належного їй місця в ідіоматиці сучасної російської мови, «винен» тільки сам автор. Його блискуче авторське виконання досі перекреслює всі спроби «впровадити» в маси — за допомогою засобів масової (екранної) культури — текст казки. Філатовська казка заслуговує не тільки талановитої екранізації, а й ґрунтовного культурно- філософського дослідження. Оскільки розповідає про загадкову російську душу більше та краще за іншi «серйознi» твори. А порівняння «удалого молодца» з архетипічними представниками української культури (номер перший належить тут, звісна річ, нашому улюбленому «парубку моторному» Енею Анхізовичу) просуне нас далі у пізнанні власного національного ego, побаченого в дзеркалі чужої культури.
Казку «Про Федота-стрельца» можна сміливо ідентифікувати як вдалу спробу відродити травестійний жанр у сучасній російській літературі. Травестія, пік популярності якої припадає на ХVII—ХVIII століття, означає, як відомо, розробку «високої» теми в «низьких» мові та стилі. Наприклад, піднесене «Пролетариям нечого терять, кроме своих цепей» у філатовському «низькому» виконанні звучить так:
«Хватит делать дураков
Из расейских мужиков!
Мне терять теперя неча,
Кроме собственных оков!»
Радянські ідеологеми згадуються у у зв’язку з авторською характеристикою героя. «Был Федот ни красавец ни урод, ни румян ни бледен, ни богат ни беден, ни в парше ни в парче, а так, вообче». Як говорили в радянські часи, «проста радянська людина», він же непримітний герой трудового (невидимого etc.) фронту. Можна копнути ще глибше — до «хорового», як його називав Д. Ліхачов, комунітарного начала російської культури, що узагальнює та деіндивідуалізує особистість. Український же національний індивідуалізм (що доходив іноді, на жаль, до надзвичайних, руйнівних форм — «моя хата скраю») акцентує увагу на зовсім інших якостях. Наш герой —
...хлопець хоч куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.(...)
Бо — хрін його не взяв — моторний,
Ласкавий, гарний, і проворний,
I гострий, як на бритві сталь.
Отакі два, як бачимо, різні національні типи. А що ховається за видноколом?
Відносини героя і влади — божої в особі олімпійських богів, і «від Бога» в особі Царя російського, — створюють той основний стержень, навколо якого обертається розповідь наших авторів (фоном до цієї основної теми звучить тема династичного шлюбу).
Український класик, описуючи в «Енеїді» верховну владу, маніфестує ліберальний принцип laisser faire (фр. — «дозволяти робити», не перешкоджати природному плину подій). Юпітер у цьому сенсі — принциповий ліберал, який послідовно відстоює позицію невтручання в справи підмісячного та підпорядкованого йому світу (теолог тут пригадає про деїзм). Усі спроби лобіювання інтересів тієї чи іншої сторони конфлікту смертних розбиваються об тверду позицію батька богів і людей. «Я в правді твердий так, як дуб», — вагомо нагадує Зевс і вимагає від безсмертних припинити всіляке втручання, дозволивши подіям плинути так, як це судилося долею. «Бо книжка Зевсова з судьбами, Несмертних писана руками, Так мусила установить». Причому неважливо, чи йдеться про події незначні, наприклад, боксерський поєдинок у Сицилії на поминках Анхіза:
Мовчіть!.. Чого ви задрочились?
Чи бач, у мене розходились!
Я дам вам зараз тришия!
Ніхто в кулачки не мішайтесь,
Кінця од самих дожидайтесь,
Побачим, — візьме-то чия?.
Чи доленосні, такі як битва за Iталію:
Мовчіть! Роти пороззявляйте,
Хто писне, — морду розміжжу.
Проміж латинців і троянців
I всяких турнових поганців
Не сікайся ніхто в війну;
Ніхто ніяк не помагайте,
Князьків їх також не займайте,
Побачим, здасться хто кому.
Критики ортодоксального лібертаріанства, яких не мало (особливо в Росії, та й у нас також), справедливо звертають увагу опонентів на недоліки методу і пропонують синтетичний підхід, небезпідставно вказуючи: іноді втручання влади в природний плин подій буде зовсім не шкідливим, а сприятливим.
Скажімо, долі було завгодно, щоб Еней заїхав до Карфагена до Дідони в гості. «Полюбиться її він мосці і буде бісики пускать», — далекоглядно визначає наперед хід подій, для вірності зазирнувши у свою велику книжку, Зевс Сатурнович. Однак хто ж міг передбачувати і якій долі таке сподобається, щоб «Еней в гостях прожив немало, — що з голови його пропало, куди його Зевес послав». Ось тут і знадобилося втручання влади — хірургічно радикальне, точкове, швидке.
Біжи лиш швидше в Карфагену,
— Зевес гінцеві так сказав,
— I пару розлучи скажену,
Еней Дідону б забував.
Нехай лишь відтіль уплітає
I Рима строїти чухрає,
— А то заліг, мов в грубі пес.
Сповідаючи стоїчну філософію — «та вже що буде, те і буде, а буде те, що бог нам дасть» — Еней здатен адекватно сприйняти дивовижні і разом із тим необхідні винятки із загального стану речей. I діяти відповідно. «Піджав хвіст, мов собака, Мов Каїн, затрусивсь увесь; Iз носа потекла кабака: Уже він знав, який Зевес. Шатнувся миттю сам із хати Своїх троянців позбирати». Причому адекватність сприйняття-дії має також і протилежну спрямованість. Коли з усього виходило, що без чудесного втручання палаючий троянський флот не врятувати, і сталося б так, що будівництво Рима відкладається на невизначений час, Еней вельми рішуче й енергійно нагадує олімпській інстанції про непередбачені та небажані мінливості долі (використовуючи римський принцип «do ut des» — даю, щоб ти дав).
Олімпських шпетив на вся губу,
Свою і неню лаяв любу,
Добусь і в рот, і в ніс Зевес. (...)
«Та враг бери вас, — що хотіте,
Про мене, те собі робіть(...).
Пустіть лиш з неба веремію
I покажіте чудасію,
А я вам піднесу ралець.
На відміну від ліберальної влади олімпійських небожителів, влада російського царя наскрізь тоталітарна. Невсипущий контроль органів за інакомислячими («вынюхивает собака, думающих инако»), дріб’язкова опіка, сімейний домострой, короткий повідець й інші приваби тоталітаризму, що кого завгодно можуть довести до ручки. «Зовет царь стрельца, удалого молодца. Опять поручение гусударственного значения. Да когда же кончится энто мучение!», — обурюється навіть Скоморох-Вигадник, який багато перебачив світу (скоморох у Давній Русі — бродячий комедіант).
Федотове ставлення до такої влади розсудливе — з одного боку, а з іншого — ірраціональне. Сповідаючи резонне «спорить с властью не резон» (від фр. raison — розумна підстава), він проте сприймає останню як самодостатню (і не залежну ні від чого) суть. Таку, наприклад, як природа. Його пояснювальні гіпотези дивної поведінки словомовного птаха (не папуги) з’єднують у собі, здавалося б, нез’єднуване — існуюче «за природою» і виникле «за встановленням» (у цих термінах греки відділяли закони природи від законів людських).
«То ли леший нынче рьян,
То ли воздух нынче пьян,
То ли в ухе приключился
У меня какой изъян, (причини природні. — Є.З. )
То ль из царских из окон
Оглашен такой закон
— Чтобы птицы говорили
Человечьим языком?..»
(Причина, що існує «за встановленням»)
З огляду на такий «панкратизм» Федотової свідомості, чи варто дивуватися, що, отримавши від «кратоса» завдання роздобути золоторогого оленя, «удалой молодец» на жодну мить не засумнівався в принциповій здійсненності задуманого (Царем). Бо цареве веління видозмінює саме ідею, реалізовує конструкт, вимишлений (на межі раціональних здібностей!) особливим емпіриком Бабою Ягою. Остання, отримавши замовлення на креативну ідею «згубления» Федота, категорично запевняла замовника:
«Обыщи весь белый свет
— Таковых в природе нет!
Энто я тебе, голуба,
Говорю, как краевед!..»
I — помилилася. Таких оленів немає, зрозуміло, ні в Тулі, ні в Твері, але десь дуже далеко, скажімо, в Багдаді такий дивовижний звір точно перебуває (щоправда, в обмеженій кількості — «от силы штуки три»). Iснує за царевим велінням, що є закон. Природа в тому числі. (На ототожнення влади соціальної та природної вказують сучасні російські філософи: «Крім соціального рабства, російський селянин завжди був також рабом клімату, несприятливого для занять сільськогосподарською працею, рабом природи» — С. Нікольський. «Вот несчастье, вот беда: дичи нету и следа» — Л. Філатов.)
Правитель, який видає закони природи і таким чином порушує природне право, робить своїх підданих апріорними злочинцями. «Гусударственное дело — позарез нужон олень!», — цим визначається не тільки державна необхідність, а й злочин проти держави, що полягатиме в недопостачанні необхідної парнокопитної тварини.
«Не гунди и не перечь,
А пойди и обеспечь,
А не то в момент узнаешь,
Как башка слетает с плеч!..»
Таке собі «план — закон; виконати його — обов’язок, перевиконати — честь» із поправкою на архаїчність стимулів до безумовного виконання планових показників.
Самодержець всеросійський змальований Л. Філатовим пізнаваними фарбами: «Царь на вид сморчок, башка с кулачок, а злобности в eм — агромадный объем». Слово царя — твердіше за сухар (у тому, напевно, сенсі, що володіє зубодробильними властивостями); «шутить правитель не любит — враз башку отрубит» (resp. «в сортирі замочить»). Утім, із дотриманням усіх формальних процедур. Видаючи керівнику правоохоронних органів завдання на негайне знищення підступного стрільця («сей же час стереть с лица»), нетерпимий до чужих успіхів («шибко грамотный, стервец!..») верховний головнокомандуючий суворо застерігає підлеглого від невиправданого застосування сили:
«Чтоб худого про царя
Не болтал народ зазря,
Действуй строго по закону»
(Див. сучасну практику російського «басманного правосуддя»).
Загалом, як справедливо зазначає філатовський Скоморох-Вигадник, життя в Федьки — гірше гіркої редьки. Погано. Але й у нас не краще; «біда для нас — судьби устав! Еней в біді, як птичка в клітці; запутався, мов рибка в сітці». Цікаво порівняти: як виплутуються наші герої і яким чином переживають вони свої життєві гіркоти?
Еней вбачає вихід у широкій комунікації та демократичних процедурах. Ностер магнус панус постійно звертається до громади — «просити собі у нею поради, чого собою не вбагне», він прислухається до думки звичайних членів громади, особливою увагою відзначаючи людей знаючих і досвідчених (таких, наприклад, як Охрім-Невтес, який пройдисвіт хоч «здавався і нікчемний, та був розумний, як письменний, слова так сипав, як горох»). Проте славний троянорум князь і думки не має зняти з себе (і перепасувати громаді) хоч би частку відповідальності. Постійно перебуваючи в державних турботах, навіть коли всі сплять, «Еней один не роздягався, Еней один за всіх не спав; він думав, мислив, умудрявся (бо сам за всіх і одвічав)». Одноосібно. Що ж до інших, то в цілковитій відповідності до принципів демократичного централізму,
Не знав троянець ні один,
Куди, про що і як швендюють,
Куди се так вони мандрують,
Куди їх мчить Анхізів син,
Який узяв на себе всю повноту відповідальності за розвиток ситуації.
Еней діяльний і прагматичний. Коли прибулі на землю Латинську троянці зіткнулися з проблемою культурного діалогу, що її громада визнала нерозв’язною в іншомовному середовищі («ми їх мови не втнемо; Слова свої на ус кончають, Як ми що кажем їм, — не знають, Між ними ми пропадемо»), Еней не розвісив шмарклі бахромою та не взявся шпетить олімпських на всю губу, а .
..зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків,
Купить піярськую граматку,
Полуставців, октоїхів;
I всіх зачав сам мордовати,
Поверху, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло;
Троянське плем’я все засіло
Коло книжок, що аж потіло,
I по-латинському гуло. (...)
За тиждень так латину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
I говорили все на ус...
Про російську поведінку в іншомовному середовищі сучасні розумники склали анекдот: «Я тут живу вже тиждень, а поліцейські досі не розмовляють російською» — обурюється росіянин із Брайтон-Біч.
Наші північні сусіди славляться лівим умінням підкувати блоху, демонструючи при цьому цілковиту безпорадність у справах більш прагматичних і приземлених. Вивчити іноземну мову, роздобути хитромудрий килим або оленя-заморочку, тобто здійснити щось, у принципі підвладне раціональному осмисленню й предметному втіленню, — треба тільки побігти в бібліотеку, кваліфіковано скласти схемку чи креслення й затіяти крутіж — це не для нас, ми скаржитимемося на долю й вирішуватиме вічні російські запитання «що робити?» і «хто винен?».
Однак коли ставиться неймовірне завдання — спіймати жар-птицю, полетіти в космос, добути «То-Чаво-Не-Может-Быть» — російський мужик не розмазуватиме шмарклі, а рвоне сорочку на грудях і все-таки доб’ється свого!
«Ай да встреча!..
Стало быть
Я сумел тебя добыть,
— То-Чаво-На-Белом-Свете
Вообче-Не-Может-Быть! Ч
ем, тоскуя да хандря,
Жисть расходовать зазря,
— Может, сплаваешь со мною
До расейского царя?..»
(Згадується, до речі, Геракл, який, будучи деякий час слугою аргоського царя Еврисфея, зумів «добыть — с а(и)довой глубины — трехглавого пса Кербера». I також із доставкою замовнику).
«То-Чаво-Не-Может-Быть», а насправді, як з’ясувалося, бути цілком може, суть російський народ — реальність буття ідеалу «хорової», комунітарно-колективістської організації.
«Я готов хоть к пчелам в улей,
лишь бы только в колефтив!» —
Признається трансцендентний робінзон з острова Буян і для більшої переконливості розповідає про свій суїцидальний синдром тисячолітньої самотності («думал было удавиться...»). Тепер, щоб вирватися з самотності та відчути себе частиною цілого (барака), він готовий на все:
«Прикажи — и хоть куды,
хоть на добычу руды!
буду вкалывать задаром,
без питья и без еды!»
Хоч у північній Воркуті, хоч у сонячному Магадані. Загалом, «загадкова російська душа», «розумом Росію не збагнути» й інша трансценденщина.
Але іноді ґедзь кусає виконавчий, терплячий та працьовитий російський народ. I тоді спалахує російський бунт — безглуздий і безпощадний.
Марусині розповіді про сексуальні домагання Царя, що ними вірна дружина годувала голодного Федота, який щойно повернувся з тривалого закордонного відрядження (хоч той просив не розповідей, а «щей — пожирней да погущей»), спровокували бунт, що вилився в повалення самодержавства.
«Осерчал Федот, созвал чесной народ. Решили соседи пособить Феде. Фрол взял кол, Устин взял дрын, Игнат взял ухват, Егор взял топор. И все за Федотом — к царевым воротам». (До речі, опис бунту націоінваріантний). Батько Котляревський так пише про латинян-бунтівників:
Кухарка чаплію вхопила,
Лакей тарілками шпурляв; (...)
Гуменний з ціпом скрізь совавсь,
Тут рота косарів з гребцями
Йшла битись з косами, з граблями,
Ніхто од бою не цуравсь.
Царя, взятого в дрюччя, судять судом таким неправим, що згадується хрестоматійне «широки натуры русские, нашей правды идеал не влезает в рамки узкие юридических начал». Судять не за конкретні правопорушення, а за фактом «плювка народу в душу» (в Федотовiй особi), через що підсудний перетворюється на заклятого «ворога народу». Будь-які спроби виправдатися грубо обриваються: «будешь гоношиться, — съезжу в рыло невзначай!». У результаті обвинувачений обмовляє себе і своїх спільників, визнає провину, сподіваючись на пощаду: «пощади меня стрелец! я — мерзавец! я — подлец!»
Але російський бунт безпощадний! Жодної пощади ворогам народу! Їх чекає доля пасажирів відомого «філософського пароплава». «Мы посадим вас в бадью, кинем в море — и адью! (...) И неси вас, окиян, прям на остров на Буян!»
Прошу звернути увагу на невиправдану жорстокість Федотового рішення та порівняти її з природним милосердям Енея. Стрілець-бунтар категорично відмовляється розглядати компромісні варіанти заслання позбавленого влади монарха (Воронеж, Елец; «только не на Магадан, — умоляет старик, — энто мне не по годам, я пока туды доеду — опасаюсь, дуба дам!..»). А наш козак-переможець, «к добру з натури склонний», від надлишку доброти мало не пощадив переможеного ворога, хоч той просив тільки лише про «последние почести».
Прошу, як козака, благаю,
Коли мені смерть задаси,
Одправ до батька труп дублений(...)
Еней од речі сей змягчився
I меч піднятий опустив;
Трохи-трохи не прослезився I
Турна ряст топтать пустив.
Царя з його камарильєю ряст топтати не пустили, але відправили переорювати гладінь морську. Ніхто з тих проводжаючих не розплакався. Навіть царівна: «Что касается царя, — пусть он едет за моря. Мне евойные проблемы глубоко до фонаря». Загалом, як підсумував «удалец», «нам теперь не слезы лить — песни петь да меды пить!..»
За цим видніється світле майбутнє. Усе, на що здатне «То-Чаво-Не-Может- Быть» (тобто народ, що виробляє сукупний національний продукт), передається в розпорядження революційних мас. «Ставь на скатерть все подряд — шоколад и мармелад, и голландскую грудинку, и чухонский сервелат»... Як говорив незабутній Шариков П.П., узяти все — і поділити.
Усю провину за те, що змальована картина вийшла не дуже розумною — «що сказка дурна» — оповідач бере на себе. Утім, не дуже побоюючись покарання. Бо згідно з давнім російським звичаєм, дурень, як уособлення половини російських бід, неосудний. У Пушкіна: «Поди прочь, дурак! схватите дурака!» — вимагають кращі державні люди (аристократи-бояри). «Оставьте его», — розпоряджається государ. Дурня залишили. Сидіти на дорозі. Дурні і дороги. Вічний проклін Росії.
«Когда благому просвещенью
Отдвинем более границ,
Со временем (по расчисленью
Философических таблиц,
Лет чрез пятьсот) дороги, верно,
У нас изменятся безмерно,» —
оптимістично прогнозує відомий російський футуролог Пушкін О.С.
