Історія – це те, що робиться сьогодні, і набуває ваги через 50, 100 чи 300 років. Князь Володимир міг би запровадити на Русі, наприклад, мусульманство, внаслідок чого наша історія та історія усієї Європи була б іншою. Вона була б іншою й тодi, якби християнство прийшло до нас не через Константинополь, а через Рим (хоча за часів Володимира розкол між ними ще не був остаточним). Але сталося те, що сталося: обряд богослужіння і кілька догматів віри поділили християн на православних та католиків (хоча більшість вірних обох церков не те що не зможе прокоментувати принцип filiogue, а просто не знає про його існування).
«ДОГМАТИЧНА» ПСИХОЛОГIЯ
Людина має дві руки чи два ока, дві півкулі головного мозку, але тут проста арифметика не є чинною. Дві півкулі поєднані між собою, а мозок працює як єдиний орган; роз’єднання півкуль спричиняє патологію. А найголовніше — обидві півкулі не є функціонально тотожніми: у правій розташовані емоційні та образні складники душі, а в лівій — абстракції, калькуляція та мова. Правою півкулею сприймаємо музику, а лівою аналізуємо її мелодійно-ритмічну структуру і можемо навчити комп’ютер скласти мелодію «під Моцарта» чи «під НА-НА». Правою півкулею віримо в Бога, а лівою складаємо для Нього виправдання (теодіцеї) з приводу того, що він, найдобріший, не усуває зла, толерує хвороби, війни, голод.
Цікавими є, насамперед, психологічні та культурні аспекти християнства. Відчуваю (але не беруся довести), що православні вірять у добрішого Бога, натомість той Бог, якому моляться католики, частіше виконує свої обіцянки. Якщо говорити про догмати, то лишаюся нейтральним, проте хочу деякі з них прокоментувати (висловлюю особисту думку). Православних дивує теза про непогрішимість Папи. Знаємо, що серед найвищих ієрархів католицизму були фігури, одіозні настільки, що навіть не згадуються у хроніках Ватикану. Гадаю, що цей догмат спрямований на усунення боротьби за Престол, спроби «імпічменту», і має не богословський, а адміністративний характер. Цікавою є католицька теза про чистилище й про можливість порятунку грішних душ. На жаль, про чистилище я прочитав у Котляревського раніше, ніж у Данте, відтак маю забагато побічних асоціацій. Нарешті, я на боці католиків у всьому, що стосується особливого, акцентуйованого шанування Богородиці. Можливо, тому, що шість років учився на дитячого лікаря і сім років працював за цим фахом. Втім, на Запорізькій Січі бачимо справжній культ сакральної Матері.
КИЇВ I МОСКВА
Жодна з конфесій, репрезентованих в Україні, не протестувала проти візиту Папи — звичайно ж, крім вiрних Московського патріархату. Тримаю в руках брошуру, нещодавно видану в серії «Свет печерский». Уже назва дещо говорить про зміст — «Православие, государство и предантихристова эпоха». З брошури дізнаємося про ворога нинішніх печерських священиків — це, звичайно, юдеї. Прикро у такому контексті говорити про нашу святиню, але саме архимандрит Києво-Печерської лаври був свого часу делегований російським православ’ям для участі у ганебному судовому процесі над Бейлісом. Із брошури дізнаємося також про ідеал її авторів: «Православие, Самодержавие, которое призвано охранить нерушимость учения церкви, противоставлено жидовской религии сатаны. Православное царство — такое устройство общества, где меньше всего самовольства и больше всего послушания». Це є взірцевий за стислістю і повнотою маніфест «чорної сотні». Автентичне українське православ’я, маючи таких богословів, як Петро Могила, Лаврентій Зизаній, Дмитро Туптало, завжди відзначалося віротерпимістю, європейськістю та відкритістю іншим релігійним системам.
Римський Понтифік у Києві обидві літургії (за візантійським та латинським обрядами) відслужив українською мовою. Маємо слушну нагоду нагадати пастирям Московського патріархату в Україні перше послання св.ап. Павла до коринфян: «Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе (4). Як прийду до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою? (6) — «Коли людина не володіє мовою народу, на землі якого живе, то це або гість, або завойовник, або той, кому бракує розуму» (Шарль Бернар).
УНIЯ
Вустами Алексія II російське православ’я у зв’язку з візитом Папи проголосило свої претензії до греко-католиків. Про сутність претензій мова попереду. Наразі кілька слів про уніатство. Рух, спрямований на об’єднання православної і католицької церков, був започаткований собором у Флоренції (1439 р.). Сьогодні існують 17 церков, що постали внаслідок укладення унії з Римом. Флорентійська унія не була надто плідною. 19 жовтня 1596 р. на соборі у Бресті було проголошено об’єднання православних і католиків на теренах Речі Посполитої. Так народилася Українська греко-католицька церква. Приєднання до унії більшості українських єпископів на чолі з Київським митрополитом стало кроком, метою якого було запобігання католізації (якщо йдеться про верхівку шляхти) чи поширенню протестантiзму (якщо говорити про найбільш освічені елементи суспільства). Після проголошення унії вірними Константинопольському патріархові лишилися предстоятелі лише двох (найзахідніших!) єпископатів — львівського та перемишлянського. Волинь перебувала під впливом найвідомішого світського супротивника унії — Костянтина Острозького. Проте до підпорядкування Риму усіх православних в Україні не дійшло (див. о.Димитрій Садовяк. «Петро Могила, митрополит Київський», 2000). Цьому на перепоні став опір мирян. Українські козаки, ударна потуга Речі Посполитої у війні з Москвою в 1617 — 1618 роках, надали можливість ієрусалимському патріархові Теофану без згоди і відома Варшави висвятити шістьох православних єпископів та митрополита. Відтак на Січі поширилася ідея силою домогтися ліквідації унії, водночас не розриваючи політичного союзу з Польщею. Проте керівники української шляхти і частина духовенства на чолі з архімандритом Печерської лаври Петром Могилою були «захоплені устроєм Речі Посполитої і польською культурою» (о. Димитрій Садовяк) і сподівалися повернути православ’ю давні права через сейм і сенат.
Варшаві забракло культури у стосунках з Україною; Богдан Хмельницький розірвав політичний союз з Польщею, але програв. І приєднався до дуже православної Москви, у якій малописьменні попи наставляли неписьменних парафiян. Ще й 50 років по тому «Петр говорил Патриарху Адрiану: «Священники ставятся малограмотные, надобно их прежде учить, а потом уже ставить в этот чин: послали бы для этого хотя несколько десятков человек в Киев». Царские слова были сказаны понапрасну: мог ли заботиться о школе и приготовлять священников к их званию человек, не имевший сам образования!» (М.С. Соловьев. «Публичные чтения о Петре Великом»).
КИЇВ I МОСКВА. ПРО ДОЦIЛЬНIСТЬ
Унія спричинила поділ Київської митрополії на дві частини — Московську і власне Київську. Відбулося це у 1448 році. На Флорентійському соборі провідним діячем з православної сторони був Київський митрополит Ісидор. У московських землях унію було відкинуто. Через 150 років ініціатором Берестейської унії став Київський митрополит Михайло Рогоза. Достойники Московського патріархату і досі пишаються чистотою своїх риз, «а ви там, у Києві...» Чому, власне, ми тут, у Києві, не пильнували ортодоксальності? Флорентійську унію спричинила загроза православ’ю з боку Османської імперії; ініціатори сподівалися на допомогу Заходу. Поштовхом до Берестейської унії стала загроза окатоличення та полонізації українського та білоруського народів. Чи не є така позиція українського православ’я занадто політизованою, світською, суєтною? Чи не мусять пастирі нехтувати сьогоденням, зосередившись на проблемах вічного? Не маю сумніву, що на принциповість московських ієрархів впливали і практичні міркування. Якщо йдеться про Флорентійську унію, то загрози Москві з боку Османської імперії були радше теоретичними, ніж практичними. Якщо йдеться про Берестейську унію, то Варшава із своїм сеймом і сенатом була далекою від Москви, як Полярна зірка. А якщо говорити про принциповість взагалі, варто згадати Олександра Невського. Він відмовився одержати королівську корону з рук Ватикану. Одначе для того, щоб одержати ординський ярлик на князівство, проповз у намет своїх начальників рачки під ярмом. Московщина змогла протистояти орді лише тому, що сама стала ордою.
ГРЕКО-КАТОЛИКИ У РОСІЙСЬКIЙ IМПЕРІЇ
Першим уніатом, з яким мала справу Росія, став «замполіт» Петра I Феофан Прокопович. Перейшов у греко-католицтво дорогою в Рим; а на шляху назад знову перехрестився у православ’я. Погортавши енциклопедію, довідаємося, що у Росії греко-католицька церква «была упразднена». А що діялося насправді, можемо дізнатися, зокрема, з повісті «Хаджи. Мурат» Л. Толстого. Йдеться про епізод аудієнції у Миколи I «губернатора Западного края Бибикова». Цитую: «Одобрив принятые Бибиковым меры против крестьян, не хотевших переходить в православие, он (Микола I. — В.В .) приказал ему судить всех неповинующихся военным судом. Это значило приговаривать к прогнанию сквозь строй. Бибиков покорно наклонил свою седеющую голову в знак готовности исполнения жестокой, безумной й нечестной высочайшей воли». Якщо це не інквізиція, то що це? Чи російське православ’я хоч півслова сказало проти такого «поповнення» своїх лав?
Питання про греко-католиків вважалося вирішеним, допоки російська армія на початку Першої світової війни не захопила Галичину (див. Д.Дорошенко. «Мої спомини», Мюнхен, 1969). Київські тюрми переповнилися вивезеними галичанами, серед котрих були жінки, діти, селяни, гірські гуцули, інтелігенти усіх професій, а найперше — греко-католицькі священики. Поступово усіх вивозили до Томської, Іркутської, Архангельської та Астраханської губерній. На чолі переслідувань і насильного навертання галичан у православ’я стояли фанатики імперської віри єпископи Антоній та Євлогій. За їхнiми наказами вивезли до Житомира і спалили усі ікони з уніатських храмів, незважаючи на їхню художню та історичну цiннiсть; руйнували придорожні кам’яні хрести і «фігури». Спорожнілі уніатські парафії у аварійному темпі заміщали православними священиками. Цитую Д. Дорошенка: «По єпархіях в Росії було пущено заклик: хто з священиків хоче на вигідні місця в «новонаверненій» Галичині? І все, що було найгіршого серед нашого попівства, всі п’янюги, сутяги, хабарники, розпусники й просто авантюристи, яким не сиділося вдома, або які були під духовним судом за різні свої «подвиги», хмарою посунулися до Галичини слідком за ісправниками, приставами й стражниками». Як відомо, кращий друг православ’я Сталін робив те саме — хіба що засилав «неправильних» священиків ще далі, ніж його попередники. Три мотиви визначають позицію московських патріархів. Перший — психологічний: не мають претензій до католиків за те, що вони католики, але греко-католиків не можуть сприймати спокійно, бо вони «ренегати». Так було завжди — і при царях, і при генсеках. Другий мотив — національний. Московити поблажливо ставляться до хохлів, терплять малоросів, але не сприймають українців. Усі греко-католики для них є українці, «мазепинці» та «бандерівці». Третій мотив — матеріальний: греко- католики перебирають для себе СВОЇ колишні храми, реквізовані ставлениками Москви. Ця проблема потребує делікатності обох сторін, і з обох сторін її не завжди достатньо. Але НЕ СВОЄ треба віддавати.
ПОПЕРЕДНI ПIДСУМКИ
Уже сьогодні можемо сказати, що візит Понтифіка є сприятливим для України. Жодна інша людина у світі не могла б своєю присутністю у нашій державі зосередити на ній увагу світу. Президент, запросивши й належним чином ушанувавши Івана Павла II, подав чіткий політичний сигнал нашим друзям і недругам. Але політичний метроном працює у прискореному темпі: візит Папи — вже історія. Тривалим може стати його вплив на буття українських церков.
Вочевидь, найбільшою є моральна боніфікація для УГКЦ. Руїна, якої зазнали греко-католики у 1946 р., сьогодні остаточно репарована, і це є наше загальне надбання. Галичина — це ще не вся Україна, але й Україна — неповна без Галичини. Кілька слів про історичні уроки уніатства. Сьогодні є очевидністю, що воно не може стати підмурком екуменічного руху. Хоча б тому, що спирається не на ОБ’ЄДНАННЯ церков, а на ПРИЄДНАННЯ православних конфесій до Рима. Жодного, так би мовити, симетричного випадку (визнання католиками православних догматів при збереженні латинського обряду) історія не знає. Важко сказати, що буде через 100 років, але сьогодні реальною передумовою екуменізму є взаємна толерантність християнських церков — на що й спрямовані зусилля Івана Павла II. У цьому контексті варто сказати, що українські католики — це переважно етнічні поляки, а їхнiх пастирів здебільшого делегує до нас Польський Костел. Добре, якщо я помиляюся, але від контактів з деякими представниками католицького кліру складається враження, що його ставлення до УГКЦ і православних церков не позбавлене зверхності. Найгіршим, що можуть зробити для Понтифіка його земляки, стала б спроба «монополізувати» Папу, поставити справу так, що він приїздив до них, і лише до них.
Не очевидним сьогодні, але вагомим у майбутньому, може стати вплив візиту Івана Павла II на долю «неканонічних» УПЦ КП та УАПЦ. Домовленість про їхнє об’єднання, укладена в Константинополі за кілька днів до візиту Папи, — обнадійливий крок. Не мусимо ховатися від того, що різні гілки християнства конкурують між собою, а перехід від конфронтації до чесної конкуренції не скасовує останньої. Об’єднання українського православ’я може стати передумовою створення помісної церкви, рівної серед рівних. Позиція Рима щодо цього могла б бути чіткішою. Офіційний статус православні церкви України знайдуть лише в Константинополі, а Рим активним гравцем на цьому полі стати не може. Проте існує безліч способів показати зацікавленість чи незацікавленість у вирішенні будь-якої проблеми.
Українське православ’я, щоб рухатися вперед, мусить від московського спадку повернутися у Європу — до Петра Могили та Григорія Сковороди — і розпочати маршрут у сучасний світ з його проблемами глобалізації, інформатизації, дегуманізації, СНІДу та наркоманії. Про це мені довелося говорити з ієрархами, не останніми в УПЦ КП та УАПЦ. Можу засвідчити: автохтонне українське православ’я має перспективу. Промова Патріарха Філарета на зустрічі з предстоятелем католицької церкви є і недвозначним нагадуванням про гордість і властолюбство, які роз’єднали Схід і Захід, і закликом до примирення і братства між колишніми ворогами.
А що ж московська церква? Формально візит Папи перекреслив її «протестантські» зусилля. Втiм, мусимо пам’ятати головну рису імперської віри — нетерпимість. Плачі про «нашествие латинян, прозелитизм, католизацию Украины» розраховані на те, щоб вірним показати ворога, мобілізувати їх на боротьбу з українським православ’ям. Цікаво, де саме — у Києві чи Москві — вигадували гасла для маніфестацій, започаткованих у Лаврі: «Православие или смерть!», «Нет католицизму й фашизму!», «Папа — предтеча Антихриста!» За будь- яких обставин віра мусить відрізнятися від політичного екстремізму.
