«Тисячу років співіснування українського і польського народів, які є сусідами, можна бачити по-різному. Одні висувають на перший план культурну взаємодію, економічну співпрацю, боротьбу проти спільних ворогів. Інших цікавлять війни між нашими народами, релігійні чвари, культурний антагонізм. Історичні факти для ілюстрування тенденційно підібраних концепцій завжди знайдуться, варто тільки побудувати відповідний фактологічний ряд і подивитися на нього, залежно від потреби, крізь збільшувальне або зменшувальне скло». Власне цими рядками починає свій історичний огляд українсько-польських взаємин упродовж останніх десяти сторіч Володимир Литвин — автор щойно виданої Інститутом історії України НАН України книжки під назвою «Тисяча років сусідства і взаємодії» .
Поставивши собі за мету охарактеризувати загальні закономірності історії двох сусідніх народів, що прирекли їх на тривале співіснування та співпрацю в межах єдиного державного організму, автор водночас приділяє чимало уваги аналізу кризових ситуацій, які відігравали істотну роль у житті українців і поляків — національно-визвольній боротьбі українського народу середини XVII ст., українсько-польській війні 1918 — 1919 рр., радянсько-польській війні 1920 р., протистоянню держави і українських політичних сил в Другій Речі Посполитій і особливо — подіям Другої світової війни.
Як досвідчений політик і професійний історик Володимир Литвин добре усвідомлює, що кожен, хто зважується сьогодні — у рік 55-річчя сумнозвісної акції «Вісла» і напередодні 60-ї річниці волинської трагедії — звертатися до теми українсько- польських відносин, бере на себе велику відповідальність. Тим більшою має бути міра відповідальності за все публічно сказане і написане державним діячем. Це однаково стосується як української, так і польської сторін.
З іншого боку, автор переконаний, що навіть за сучасного стану партнерства і дружніх відносин між Україною і Польщею (а може, саме через це), вже не годиться ховати голову в пісок, уникаючи обговорення трагічних сторінок нашої спільної історії, так само як не слід чекати, доки повмирають всі, для кого ця тема є не лише історією або науковою проблемою.
Саме тому в підході до викладення історичного матеріалу і в його оцінках (причому В. Литвин наголошує на тому, що вони аж нiяк не остаточнi) автор протягом усієї книги намагається ретельно витримувати баланс — в поданні історичних фактів, в окресленні українських і польських національних інтересів, у визначенні взаємних гріхів.
На наш погляд, є цілком слушним і принциповим один із головних авторських висновків: в основі як взаємодії, так і антагонізму між українцями і поляками в різні епохи лежав один і той же чинник — територія. Адже дійсно, спільність території, на якій проживали українці і поляки, з одного боку, зумовлювала співпрацю між ними. Водночас, з іншого — прагнення до володіння землею, так званий соціальний фактор, відігравав в українсько-польському протистоянні в усі часи величезну роль, принаймні, не меншу, ніж національні та релігійні суперечності. Тільки якщо в середині XVII ст. йшлося значною мірою про володіння конкретною ділянкою землі, яка годувала, то в XX ст. — про визначення державної приналежності цілого регіону чи навіть кількох. Як вказує автор, в обох випадках соціальна і політична напруженість створювалася відповідною політикою урядів Першої і Другої Речі Посполитої, котрі в першу чергу несуть за це відповідальність.
В. Литвин звертається і до питання про спекуляції тим, що сьогоднішня демократична Україна нібито зобов’язана віддати сусідам землі, неправедно загарбані за пактом Ріббентропа-Молотова. Зазначимо, що, по-перше, таке питання може серйозно обговорюватися лише в націоналістичних колах польської діаспори. Адже Польща першою у світі визнала незалежність України й заявила про відсутність до неї територіальних претензiй. Про взаємну відмову від територіальних претензій було заявлено й в укладеному в травні 1992 р. президентами Лехом Валенсою і Леонідом Кравчуком Договорі «Про добросусідство, дружні взаємини і співробітництво між Польщею і Україною».
По-друге, як підкреслює автор, фактичні територіальні здобутки УРСР 1939-1945 рр., які успадкувала сучасна Україна, не мають відношення до згадуваного зловісного пакту. Приєднання західноукраїнських земель до Української держави остаточно відбулося в лютому 1945 р. на підставі рішення керівників трьох союзних держав на конференції в Криму, а не у вересні — жовтні 1939 р. І хоч би як ті чи інші політичні діячі в Європі сьогодні ставилися до прийнятих на Ялтинській конференції рішень, переглядати існуючі кордони в односторонньому порядку ніхто не має права.
Варто звернути увагу на ще один дуже важливий аспект в міркуваннях Володимира Литвина, коли він торкається найболючiшої на сьогоднішній день в українсько- польських відносинах проблеми — волинської трагедії 1943 р. Здається, вперше український політик, що має повноваження робити офіційні заяви від імені керівництва нашої держави, а водночас і професійний історик, згоден прийняти польську точку зору на узагальнююче визначення антипольської акції бандерівської ОУН на Волині в 1943 р. як такої, що мала ознаки етнічної чистки. Не заперечує він також того, щоб із загальної картини війни між двома партизанськими арміями — Українською повстанською армією і Армією Крайовою, — що точилася в роки війни на територіях спільного проживання українців і поляків, і під час якої обидві сторони чинили військові злочини, все ж таки виокремити волинську трагедію.
Насамкінець висловимо сподівання, що авторська спроба об’єктивно висвітлити всю суму наведених у книзі фактів i зроблені ним узагальнення будуть належним чином оцінені представниками тих кіл по обидва боки українсько-польського кордону, що формують громадську думку в своїх країнах або принаймні на неї впливають. Віримо й в те, що врешті-решт навчимося професійно, грамотно відстоювати наші національні інтереси і без демонстрацiї зайвої відваги визнавати помилки, допущені співвітчизниками в минулому. Тим більше, що на сучасному поколінні українців не лежить безпосередня відповідальність за них.
