Про Переяславську Раду мають своє уявлення навіть ті, хто вельми поверхово знайомий із історією України. Для когось це все ще — славетна доба возз’єднання східного слов’янства, для когось початок московського гноблення України. Проблема ця віддзеркалює ті внутрішні протиріччя, що існують в сучасній «багатовекторній» Україні; ми, не дуже добре знаючи свою історію в деталях, продовжуємо залишатися її, історії, заручниками. Через те вона і кровоточить... Продовжуючи тему, порушену тиждень тому (№428, с. 20), надаємо слово журналісту й історику Івану Гватю, що працює у Празі.
Коли щось вбито у нас московсько-петербурзькою історією, так це твердість духа і спини.
Індія, В’єтнам та й інші держави, колишні колонії Великої Британії або Франції, наскільки мені відомо, відзначають не дату початку свого колоніального поневолення, а дату здобуття незалежності. Австрія також не відзначає «аншлюс» із березня 1938 року, незважаючи на те, що тоді більшість австрійців поставилися до цього схвально. Втім, наша держава начебто також не є винятком. Україна святкує державну незалежність. А от чому вирішено, згідно з указом Президента від 13 березня 2002 р. відзначати річницю «козацької ради» в Переяславі 1654 р., цього не можуть второпати багато українців, навіть поважні історики та журналісти. Адже йдеться про подію, від якої М. Драгоманов датує «пропащий час» України.
«НИКАКОЙ УКРАИНЫ НЕТ!»
Почнімо, однак із «свіженької» історії і пригадаймо деякі прецікаві епізоди. Отже, 8 днів після провалу заколоту ГКЧП і на п’ятому дні життя держави Україна з Москви до Києва прибула делегація, яку очолював тодішній віце-президент Російської Федерації Олександр Руцькой.
В українській столиці він дав прес-конференцію, якій згодом багато уваги присвятив у своїй книжці «Обретение веры» (Москва, 1995). Що ж заявив російській політик в Києві 29 серпня 1991 року? «Розкол росіян, українців та білорусів є найбільшою поразкою Російської Держави від часів Богдана Хмельницького», — сказав О. Руцькой. І, щоб не було різних тлумачень, він додав, що СРСР, — «це була Росія, названа Радянським Союзом».
25 грудня 1998 року. Нижня палата Держдуми Росії розглядає проект «великого» Договору з Україною. Г. Тихонов, голова комітету Державної думи у справах СНД відзначив: «Россия идет к интеграции. Великая Россия, или Советский Союз, — как угодно, кому как нравится называть». Лідер фракції КПРФ Г. Зюганов: «Наше единое государство и единый, триединый русский народ — великороссов, малороссов и белоруссов — разрезали по живому... Без славянского триединства не может быть никакого возрождения нашего великого Отечества». Лідер ЛДПР В. Жириновський: «О каком государстве вы говорите? Где и когда? С 1917 по 1922 демократическая Украина с Петлюрой и с Махно, и потом мы всех вычистили из Киева, потому что Киев — это начало России... Никакой Украины нет!».
Зрештою 54% депутатів Нижньої палати російського парламенту Росії все таки проголосувало за ратифікацію договору. Жириновський до своїх колег-парламентарів, що голосували за договір із Україною, звернувся гідним російського «ліберала» привітом: «Пусть у вас отсохнут руки — 243 предателя России». 17 лютого 1999 р. договір обговорювала, а відтак ратифікувала й Верхня палата російського парламенту. Проти ратифікації голосувало 25 членів Ради Федерації, серед них Ю. Лужков.
Не увінчалася успіхом й спроба керівника Відділу зовнішніх церковних відносин Московського патріархату митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила, який напередодні голосування, побоюючись, мабуть, за цілісність «канонічної території» РПЦ, читай — України, закликав російських сенаторів не поспішати з ратифікацією договору з Україною.
«ТУРБОТИ» ПРО УКРАЇНУ
Нещодавно російське МЗС висловило Києву невдоволення з приводу планів уряду України щодо реабілітації ОУН-УПА. Чи це випадковий збіг обставин, чи якийсь дипломатичний прорахунок? Аж ніяк! Ці «турботи» про Україну сягають глибокої історії. Пам’ятаєте у О. Пушкіна?
Куда отодвинем строй твердынь?
За Буг, до Ворсклы, до Лимана?
За кем останется Волынь?
За кем наследие Богдана?
Звісно, певною мірою можна зрозуміти переживання і біль сучасних російських політиків, які з такою відвертістю говорять, що СРСР, якого вже понад десять років не існує, це була — Росія... Не дає спокою вкрай болюче усвідомлення, що неросійським народам СРСР було куди «втікати» від Росії, а остання сама від себе ж не втече. Це і є той «інтернаціоналізм» і «дружба народів», про який, зокрема, після 1917 року брехала «московсько- петербурзька історія», щоб українцям та іншим народам в імперії продовжувати «ламати спину», задушувати почуття національної гідності й самоповаги, про що писав М. Драгоманов наприкінці ХIХ століття.
Криваві оргії розпочалися, власне, після 1917 року і також — із Петербурга. Нині ми вже знаємо, що лягло в основу цієї, воістину історичних масштабів людиноненависницької програми більшовиків. Ось як це представив «любимец» партії Зінов’єв: «Пролетарское принуждение во всех формах, начиная от расстрелов и кончая трудовой повинностью, является методом выработки коммунистического человечества из человеческого материала капиталистической эпохи». Прочитавши це, великий «гуманіст» Ленін власною рукою проти наведеного тексту занотував: «именно!», «очень хорошо», «превосходно!».
Як пояснять цю практику ленінсько-бухаринського вчення їхні нинішні послідовники в Україні саме тепер, у 70-ті роковини штучного голодомору, коли Україна скорбитиме й оплакуватиме мільйони своїх убієнних? Невже ж спадкоємці «розуму, честі й совісті» з-під стягу КПУ повторюватимуть брехню, мовляв усе це лихо — діло Сталіна, і що партія вже давно в цьому розібралася і покаялася?
Повернімося до М. Драгоманова. У праці «Україна і центри» (Збірка «Громада» № 2, Женева, 1878), запрошуючи читача уважно приглянутися до хуторів і сіл України, до наслідків русифікації шкільництва, Драгоманов дійшов висновку що «вся державна історія Росії є ніщо інше, як лише пустошення країв, їх грабування й обман і зовсім не «збирання» для того, аби їх згодом просвітити європейською наукою, ощасливити всякими іншими благами».
На жаль, в Україні ще й нині є дуже багато і серед представників інтелігенції тих, які переконані, що саме завдяки Росії, як посередниці, Україна «причащалася» до здобутків світової культури й цивілізації. Це так, «для нас Петербург став справді вікном у Європу лише з кінця ХVI II ст., коли вже до останку заїла нас централізація», констатував Драгоманов, якого важко запідозріти в русофобії, і нагадував, що здібні юнаки з України і без «Петрового вікна» навчалися в західноєвропейських університетах. Згадаймо Петра Могилу, Мелетія Смотрицького та десятки інших. Щоправда, це було до «аншлюсу» 1654 року.
Кілька років пізніше почалося інтенсивне зближення православного царя Московського з католицьким королем Польщі, результатом якого був Андрусівський мир 1667 pоку. В ході цих переговорів князь Ордин-Нащокін радив московському цареві продати козаків полякам. А запорожцям, які висловили своє обурення, було сказано «пора вас к Богу пущать». І тоді, пише російський історик С. Соловйов, московські бояри змовлялися з польськими панами — що було б добре, якби король спільно з царем «загубили собак-козаків». Ось тобі відношення до єдиновірних православних братів-козаків запорозьких, що повірили цареві Московському!
Втім, це речі відомі, до них вже можна без великих зусиль докопатися в бібліотеках. Інша справа, що такі й аналогічні історичні факти ще належно не переосмилено в народі та й деякими українськими політиками. Та не треба з цього дивуватися. Не було можливості бо, як нагадує нам Олександр Довженко у своєму щоденнику: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема... Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?» /14.04.1942/
ДЕЩО ПРО ПОЛІТИЧНУ ПІРОТЕХНІКУ
Запитання Довженка аж ніяк не риторичне й нині, якщо мати на увазі, наприклад, діяльність «Союзу советских офицеров» в Україні, відверто українофобські статті в російськомовній пресі Криму, в деяких газетах УПЦ московського патріархату. А скільки українських москвоцентричних «зубрів» виступає нині за створення союзу Росії, Білорусі й України? Сліпі й глухі, бо начебто не тямлять, що розуміють під цим провідні російські політики. Нагадаю тезу ще одного ленінського «богослова» про трійцю: Торік у червні до Москви злетілися «слов’янські орли» (Хом’яков) на з’їзд народів-слов’ян. Голова з’їзду, колишній редактор газети радянського інтернаціоналізму «Правда» Г. Селезньов заявив учасникам, що «у Беларуси, России и Украины — единый славянский корень: это три страны — один народ!» І знову рецидив зюгановщини!
Від українців реагував Б. Олійник. Виступаючи на слов’янському з’їзді він сказав, що час перестати займатися «политической пиротехникой типа «триединный народ», бо «потом, гляди появятся и «еще менее- россы». Слід виходити, продовжував Б. Олійник, з реальних фактів життя «трьох рівноправних і рівновеликих народів — білоруського, російського й українського». Ба більше, гість із України висловився і щодо заборон у минулому української мови: «Да, запрещали. В частности, украинский язык — десятки раз. Но при чем здесь русский народ?» На думку Олійника, це лише «международная закулиса» створювала образ ворога в особі російського народу, «который, мол, то и делал, что давил, угнетал и запрещал»... Он что, собирал вече и принимал решение по сему поводу?»
Ну це, звісно, був реверанс Б. Олійника перед організаторами московської слов’янської тусовки, замішаний на прозорій демагогії, бо така постановка проблеми несерйозна. Б. Хмельницький також не проводив «референдум» серед свого народу напередодні Переяславського доленосного рішення.
Два тижні після ратифікації Державною думою Росії договору з Україною директор Всеросійського центру вивчення громадської думки Юрій Левада опублікував найсвіжіші на той час результати соціологічного опитування серед населення Росії. Леваду схвилювала «массовая поддержка националистической идеи «Россия — для русских» (понад 40% опитаних). 78% опитаних росіян вважали, що Севастополь повинен належати Росії і майже половина населення не схвалювала підписаний з Україною договір («Труд», 5.3.1999). Ось настрої, на які спираються, спритно ними маніпулюють зюганови, лужкови, жириновські, коли йдеться про відносини між Росією та Україною.
У зв’язку з такими настроями варто навести цікаві думки видатного грузинського філософа М. Мамардашвілі, який у червні 1989 року в інтерв’ю газеті «Заря Востока» сказав, що російсько- радянська імперія не є імперією російського народу, а — «посередництвом російського народу». Росіяни живуть не краще, ніж інші народи СРСР, сказав Мамардашвілі й продовжував: «Російський народ, может быть, даже более угнетен, но в представлении других народов причины этого угнетения переносятся на него самого в силу непроясненности и темноты его чувств, в силу свойственного ему отрицания индивидуальных начал культуры и бытия, инстинктивного, косного отрицания всего иностранного, западного и — самое главное — его податливости этой машине, в силу отсутствия в нем иммунитета против действия тоталитарных структур сознания» («Как я понимаю философию», стр. 204).
Звісно, настрої в суспільстві часом міняються або принаймні коливають. Дехто ладен сказати: а якщо філософ не правий? Пам’ятаючи про результати, опубліковані Ю. Левадою, можна поставити зустрічне запитання: А народ то правий? Чи завжди «голос народу є голосом Божим»?
ЧОМУ ТРЕБА ОГЛЯДАТИСЯ НАЗАД?
1909 року М. Павлик опублікував у Львові частину рукописної спадщини свого духовного батька М. Драгоманова. Йдеться про вступ до широко задуманої праці, яку Драгоманов розпочав писати в той самий час, коли у збірнику «Громада» він опублікував розвідку «Україна і центри». Передмову до своєї незавершеної «Лебединої пісні» під назвою «Пропащий час. Україна під Московським царством (1654 — 1876)» Драгоманов розпочав такими словами:
«Плакати про старовину, бажати вернути її — завжди даремне діло, а особливо для нас, слуг «простого» українського народу. Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо — не було ще ніколи на світі, а тільки буде колись, як люде стануть далеко розумніші, ніж тепер. Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям треба добре оглянутись назад і пригадати останні дві сотні і два десятки років, після того, я козаки українські за проводом Богдана Хмельницького піддались під руку «царя Восточного, Московського» у 1654 році».
Президентський Указ від 13 березня 2002 р. «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року» дає українцям чудову нагоду оглянутися назад і багато чого нового навчитися, зрозуміти, усвідомити й переосмислити, щоб зберегти, як мовили давні греки «фронезис», тобто — практичну мудрість. Вона є, до речі, основою розумної політики.
