Україна і Крим тісно пов’язані між собою історичним минулим. Війна і політика, економіка і культура, одна й та ж система відносин: широке самоврядування, повна релігійна свобода, схожа господарська структура, спільність переконань із основних питань майнового і міжнародного права — все це сприяло досить тісним козацько-кримським зв’язкам.
Не можна забувати і про етнопсихологічну схожість жителів Січі і Кримського ханства, в яких була однакова ментальність воїнів. Тому й не дивно, що між кримцями й українцями часто були військові союзи. Щоразу ці союзи ставали лише міцнішими, і в них вже була своя історія взаємин.
Мирні і союзні відносини між українськими козаками і кримськими татарами почали виникати на початку XVI століття, що було насичене бурхливими подіями. Спочатку вони не були щирими, проте це не заважало їм мати із сусідами мирні економічні зв’язки, а за потреби об’єднуватися у спільні військові походи. Так, наприклад, один із перших випадків бойової співпраці сягає 1521 року. Саме тоді в поході кримського хана Мухаммеда Герая I на Москву взяли участь козаки на чолі з козацьким старостою Євстафієм Дашкевичем.
Здавалося б, що могло об’єднувати козацького старосту і могутнього кримського хана, повелителя великого Улусу? А натомість і у Мухаммеда Герая, і у Дашкевича були свої причини вимагати пояснень від московського князя Василя III. Адже останній дозволив собі у першому випадку — не послухатися свого сюзерена кримського хана і самовільно втрутитися у казанські справи, а також декілька років безпричинно затримувати виплату щорічної «казни», у другому — вторгатися і претендувати на чужі землі, які належали роду Дашкевичів. Тому, коли Мухаммед Герай почав підготовку до походу на Москву і оголосив мобілізацію, Дашкевич захотів приєднатися до війська кримського хана.
Можливо, козацький староста відправив листа до ханської канцелярії або сам завітав у столичний Кирк-Єр, щоб просити кримського правителя дозволити йому зі своїм загоном приєднатися до кримців і взяти участь у військовій кампанії проти московитів. Але, оскільки Дашкевич був підданим литовської корони, кримський хан був змушений відправити листа своєму другові і союзникові великому князеві Литовському Сигізмунду I, в якому повідомив його про прохання козацького ватажка і попросив дозволу відпустити його із собою. Сигізмунд погодився на це. Всі формальності було дотримано, і влітку 1521 року військовий похід відбувся. Для союзників він був вдалим.
За два роки під час походу на Хаджі-Тархан (Астраханське ханство) Мухаммеда Герая хана було зрадницьки вбито. Звістку про загибель хана і розгром кримського війська швидко поширили Північним Причорномор’ям. Скориставшись смертю сильного суперника, ногайці — жителі Хаджи-Тархана — вторглися в землі кримців. Вигнати хаджи-тарханське військо кримським татарам допомогли їхні сусіди козаки, частина з яких зовсім нещодавно брала участь у поході на Москву.
Ще за кілька років зафіксовано випадок, коли козаки допомогли кримцям придушити внутрішньокримський заколот супроти вже наступного кримського хана, брата Мухаммеда Саадета Герая хана.
Тут варто сказати, що в офіційній історіографії XVI століття представлено як нескінченне протистояння козаків і кримських татар. Безумовно, збройні конфлікти були, але й вони мали тимчасовий характер.
А тоді, коли, за ствердженням багатьох сучасних авторів, між кримцями і козаками вирувала ворожнеча, під керівництвом кримського принца Фетха Герая в лавах кримської кінноти невеликий загін козаків вирушив у військовий похід до Угорщини. І в липні 1596 року нарівні з кримськими татарами проявив себе у взятті міста-фортеці Егера. І таких прикладів було немало.
У XVII столітті також були військові союзи козаків і кримців. Гетьман реєстрових козаків Михайло Дорошенко активно підтримував дружні відносини із кримськими татарами. І 24 грудня 1624 року між Запорозькою Січчю і Кримським ханством було укладено угоду про взаємодопомогу. Дорошенко на чолі козаків став на бік хана Мухаммеда Герая III і його брата калгу — спадкоємця престолу Шагіна Герая, які боролися з османами і проосманським угрупованням за владу в Криму.
Рік по тому гетьман Війська Запорозького Каленик Андрієвич продовжив політику свого попередника гетьмана Дорошенка і 3 січня 1625 року уклав угоду з Кримським ханством про спільні походи на Московське князівство.
Часто козацькі отамани, супроводжуючи кримців у військових походах, були важливими консультантами і провідниками. У зв’язку з цим у другій половині 30-х років активно співпрацював із вільними синами України і кримський хан Інаєт Герай. Власне, він своїм указом офіційно дозволив приймати до лав кримської кінноти козаків Січі.
Мирні зв’язки Січі та Криму припинялися тільки епізодично, починаючи із 30-х і 40-х років XVII століття.
Взаємини кримських татар і запорожців яскраво виявилися у Визвольній війні українського народу 1648 — 1654 рр.
Пізніше, 1658 року, соратник Богдана Хмельницького Іван Виговський вступив у військовий союз із кримським ханом Мухаммедом Гераєм IV, і в битві під Конотопом об’єднана армія союзників розгромила 150-тисячне московське військо під командуванням князя Трубецького.
А 1660 року українсько-польсько-кримськотатарська армія вщент розбила військо російського боярина Шереметєва в битві під Чудновим. Сам же воєвода потрапив у полон до кримських татар і залишався там 20 років.
Наступного 1661 року кошовий отаман Михайло Ханенко виступив на чолі 60-тисячного кримськотатарського війська проти московитів.
Підтримку кримського хана Мухаммеда Герая IV мав полковник чигиринського полку Степан Опара. За допомогою кримців 11 червня 1665 року він захопив Умань і проголосив себе гетьманом Правобережної України. На підтвердження цього комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Ян Стахурський повідомляв канцлерові Пражмовському, що Опара розіслав свої листи правобережним полковникам, закликаючи їх на козацьку раду і обіцяючи всім ханську протекцію. До гетьмана справді приєдналося близько 22 тисяч кримських татар на чолі з мурзами Кан-Маметом, Батурши, Батир і Тенеш.
Після вбивства гетьмана Івана Брюховецького 1668 року запорожці послали від себе до кримського хана Аділь Герая кількох посланців з метою взяти їх під свою опіку. Хан прийняв запорожців привітно і порадив їм вибрати свого гетьмана у самому Запорожжі. Обрали колишнього писаря Війська Запорозького двадцятирічного Петра Суховія, який, на думку його сучасників, був освіченим, на відміну від інших. Одразу ж після свого обрання Суховій вирушив до Бахчисарая. Аділь Гірай прийняв його дуже прихильно і привітно, схвалив його плани щодо союзу Січі та ханства. Проте недовго Суховій був Запорозьким гетьманом. Через певний час, за Дмитром Яворницьким, Суховій відмовився від гетьманських обов’язків, а потім «пішов до татар, з якими він так зблизився, що згодом прийняв іслам і взяв собі ім’я Шамай або Ашпат-мурза; і з ним було лише близько трьохсот запорожців...»
КРИМСЬКИЙ ПРАВИТЕЛЬ ТУГАЙ-БЕЙ, СОЮЗНИК І ПОБРАТИМ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. ПОЗАДУ — САМ ГЕТЬМАН / КАРТИНА ЯНА МАТЕЙКА
Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (онук Михайла Дорошенка) був вірним союзником хана Cеліма Герая I у війні з Річчю Посполитою і Московією.
А далі Юрій Хмельницький, Іван Яненко-Хмельницький, Іван Греденович, Теодор Сулименко, Яким Самченко, Степан Лозинський, Петро Іваненко (Петрик), Іван Багатий були гетьманами так званої Ханської України (частина України між Південним Бугом і Дністром, що належала Кримському ханству).
На початку XVIII століття кримський хан Девлет Герай II підтримав Івана Мазепу в його боротьбі з Москвою. Саме він прийняв запорозьких козаків, які рятувалися від помсти Петра I після полтавської поразки, і дозволив їм оселитися на території Кримського ханства в низинах Дніпра. Так з’явилася в історії Олешківська Січ.
Проте, окрім політичної і військової сфери, зв’язки кримських татар і козаків Січі були неминучі і в економічної галузі. Наприклад, сіль. Соляні озера були ханською власністю, і весь прибуток від продажу йшов до державної казни. Кримська сіль мала попит не лише у сусідів ханства, а й на європейському ринку. Козаки купували у кримських татар цей цінний продукт досить дешево, причому в кількостях, достатніх для реекспорту в європейські держави. Тобто тут козаки були монополістами.
У мирні періоди, а вони траплялися набагато частіше, ніж воєнні конфлікти, за домовленістю із ханською адміністрацією і з дозволу самого кримського правителя козакам дозволялося займатися ловом риби в чорноморських лиманах і навіть у прибережних водах Азовського моря. Автори XVIII століття зазначали, що біля гирл таких річок, як Рогачик, Білозерка і Кінські Води, що впадали у Дніпро, були запорозькі рибальські сезонні стоянки з хатинами і сараями, їх називали «галявинами». Натомість козаки надавали кримським татарам можливість випасати табуни коней на українських землях. Кримські татари і козаки неодноразово допомагали одне одному у випадку якоїсь біди, чи то стихійного лиха, чи то неврожаю. І тут вже не потрібні були якісь домовленості. Діяли з добрих намірів.
Нерідко були періоди татарсько-козацьких протиріч і збройних конфліктів. І кримські татари грабували південні рубежі України, і козаки громили і палили ногайські прибережні міста і селища ханства. Але, коли траплялася біда у сусідів, протистояння припинялися. Зокрема, є цікавий факт, який згадував у своїх працях історик Д. Бантиш-Каменський. Один із запеклих ворогів сусідньої мусульманської держави кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко вчинив як мудрий і поміркований лідер, коли в степах ханства сталася засуха, він дозволив ногайцям кочувати українськими територіями. А у відповідь на претензії гетьмана Івана Самойловича за самовільне рішення резонно заявив: «Якби і сам біс, пане гетьмане, допомагав людям в їхній скруті, то гребувати цим не годиться, адже люди кажуть: нужда закон міняє. А якщо ми, живши з татарами по сусідству, допомагаємо одне одному, то це розумному — не диво».
У XVII — XVIII століттях спільні для козаків і кримських татар риси, можливо, і стали причиною прискорення процесу кримсько-козацьких взаємних культурних запозичень. І це проявилося не лише в голінні наголо голови і бороди, в одязі, в озброєнні та інших об’єктах матеріальної культури, але і в їжі, навіть у тактиці степового кінного бою.
Примітно, що степняки-ногайці зазвичай у переважній більшості володіли українською мовою, а в самому Криму добре розуміли мову сусіда. І, навпаки, козаки прекрасно знали кримськотатарську мову, про що свідчать запозичення великої кількості тюркських слів в українській мові. Запорізька Січ і Кримське ханство жили за своїми законами і мораллю, в яких було значно більше спільного і навіть схожого, ніж зазвичай вважають.
Запозичення українців у кримських татар відбувалося і в галузі музичної культури. Від самого початку виникнення козацькі оркестри мали у своєму складі такі тюркські інструменти, як барабан, тулунбас, зурна (українська сурма) і литаври. Навіть походження відомої української кобзи безпосередньо пов’язано з кримськотатарською джурою, різновидом загальнотюркського струнного інструмента саз. На староукраїнську музичну культуру великий вплив мали кримськотатарські мелодії.
У XVIII столітті відносини кримських татар і українців помітно міцнішають. Зближує спільна неприємність — північний сусід 1775 року ліквідує Січ, і козаки змушені великими групами переселятися на землі Кримського ханства.
Однак яскравим і показовим прикладом відносин Криму і Січі є, звичайно ж, Визвольна війна українського народу, офіційний початок якій поклала Битва під Жовтими Водами.
Тоді ще чигиринський сотник Богдан Хмельницький, остаточно розірвавши відносини з поляками, в січні 1648 року втік на острів Томаківка. Тут, у Запорозькій Січі, він знайшов притулок і підтримку своїх земляків, які згодом і стали основою його війська. А вже навесні того ж року разом зі своїм старшим сином Тимошем вирушає до столиці Кримського ханства — Бахчисарая. Козакам був необхідним союз із кримськими татарами.
Тюрксько-кримськотатарський світ Хмельницький знав із власного досвіду. І він був йому ближчим, ніж чужий московський. Це підтверджує лист майбутнього гетьмана до царя від 1648 року, в якому він показав незнання офіційної царської титулатури, а саме: «цар московський» — так звертався до царя Олексія Михайловича козацький лідер. У молодому віці він разом зі своїм батьком Михайлом Хмельницьким брав участь у Хотинській війні. Під час бою з турками під Цецорою в жовтні 1620 року його батько загинув, а сам він потрапив у полон до кримських татар. У полоні він вивчив мову і традиції і навіть став побратимом з орським мурзою Тугай-беєм.
Отже, домігшись аудієнції Іслама Герая III, Хмельницький просить у хана військової допомоги і заступництва Січі. А натомість на час війни з поляками від імені запорожців приймає військовий васалітет Кримського ханства. Османський історик XVII століття Мустафа Наїма наводить слова Хмельницького, сказані кримському ханові: «Прагнучи надалі вашого заступництва, ми душею і тілом в союзі з вами служитимемо успіху віри ісламської у наступних війнах; із ляхами ж ми абсолютно припинили всілякі зв’язки. Ми просимо вас: візьміть у нас заручників і дайте згоду укласти з нами вищезазначений союз».
Отже, Хмельницький, заручившись допомогою з боку Іслама Герая хана, показав готовність у випадку спільної перемоги над поляками й надалі битися на боці кримських татар.
Хану нелегко було ухвалити рішення на користь козаків і об’єднати кримськотатарську кінноту із запорозьким військом, оскільки саме в цей час Стамбул вимагав кримських аскерів для війни з Венецією. Але, мабуть, промова козацького лідера була настільки переконливою, що Герай все ж відмовив султанові й погодився надати допомогу козакам.
Після довгих перемовин із Хмельницьким хан погодився відправити з ним свого кращого полководця, орського мурзу Тугай-бея Аргінського, який був одним із впливових у ханстві вельмож, оскільки на нього було покладено обов’язки захищати прикордонні рубежі держави. Тугай-бей був єдиним серед беїв, який мав військовий прапор і трьохтисячний загін особистої гвардії. Йому підкорявся гарнізон Ор-Капи (сучасний Перекоп) і ногайські орди: Єдичкульська, Єдисанська, Джамбулуцька і Буджацька.
Це не могло не радувати Хмельницького. Адже з Тугай-беєм його пов’язувала давня дружба. Саме він визволив Хмельницького з полону. А пізніше і козацькому лідерові випала нагода врятувати життя синові орського мурзи. Саме з того часу вони стали один одному названими братами — побратимами.
У Бахчисараї залишився старший син Хмельницького Тиміш. Саме йому майбутній гетьман доручив важливу справу — перебуваючи з 1648 року в Бахчисараї, розвідувати всі новини в ханській столиці і підтримувати прихильність хана до союзу з батьком, що Тиміш виконав блискуче.
Після успішних перемовин в середині квітня союзники в районі фортеці Кизи-Кермен переправилися з лівого берега Дніпра на правий і там розділилися. Тугай-бей із 20-тисячним військом наблизився до західних кордонів Запорожжя і розмістився на Переволочанському шляху — тут він мав охороняти кордони Січі від раптового нападу польських військ. А Хмельницький, прибувши на Запорозьку Січ, віддав наказ зібрати козацьке військо і оголосив, що йому співчуває сам кримський хан Іслам Герай, який прислав на допомогу козакам знатного мурзу Тугай-бея, який був згодний особисто допомагати запорожцям проти поляків. Почувши це, козаки Січі оголосили Богдана Хмельницького своїм гетьманом і висловили повну готовність іти з ним на війну.
Упродовж трьох днів на Переволочанському шляху Тугай-бей зловив близько десяти польських шпигунів, відправлених у Січ для спостереження за запорозькими козаками. Під час допиту вони розповіли, що проти Хмельницького вислано два загони. Вони пройдуть суходолом Чорним шляхом і водним — по Дніпру, об’єднаються біля фортеці Кодак і вдарять по Запорозькій Січі.
Дізнавшись про плани поляків, Хмельницький і Тугай-бей вийшли назустріч противникові. Союзники, випередивши поляків, захопили фортецю Кодак, а потім підійшли до урочища Княжі Байраки. Тут семитисячний загін козаків став так званим козацьким табором із возів, а Тугай-бей, відвівши кінноту до річки, яку називали кримці Сари-су — Жовті Води, влаштував засідку. Хмельницький добре знав, що полякам не минути Жовтих Вод.
Cоюзники виграли знамениту битву під Жовтими Водами. Варто зазначити, що для перемоги у Визвольній війні українського народу з польською шляхтою потрібна була нова тактика бою. Козаки потребували кінноти, якої не мали. Цей недолік і виправила кримськотатарська кіннота, що славилася своєю маневреністю. Для поляків об’єднання татар і козаків обернулося військовою катастрофою.
Буквально за кілька днів союзники розбили польську армію під Корсунем, яку очолювали коронні гетьмани Микола Потоцький і Мартин Калиновський. Обидва гетьмани потрапили в полон до Тугай-бея, який мав намір відправити їх до Бахчисарая як заручників. Битва під Корсунем стала справжнім тріумфом у перші роки Визвольної війни.
(Продовження читайте у наступних випусках сторінки «Історія і Я»)
