(Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 145-146)
За Корсунською битвою почався бій за західноукраїнські землі під Пилявцями і далі — взяття Львова.
Проте вже при взятті Львова гетьман починає вести подвійну гру. Він відправляє своїх послів до Москви для проведення перемовин із царем про союз. Намагається перетягнути на свій бік багату українську шляхту в особі князя Ієремії Вишневецького і київського воєводи Адама Кисіля. Але головне — одразу ж після взяття Львова він таємно від своїх союзників — кримських татар, яким багато чим завдячував за останні місяці війни, укладає з поляками мир. Іслам Герай був обурений поведінкою Хмельницького. Але хан все ж залишався вірним коаліційній угоді з українським гетьманом.
Мир не міг бути міцним між козаками і поляками. І вже взимку 1649 року новий король Ян Казимир оголосив рішення наступати на повстанців із фронту і тилу. Тільки-но війну було оголошено, в королівській канцелярії поквапилися вручити шляхтичеві Забузькому гетьманські клейноди і проголосили його новим гетьманом Війська Запорозького, тим самим оголосивши Хмельницького поза законом.
У Варшаві до війни готувалися ретельно.
Зі свого боку і Хмельницький почав поспіхом збирати війська. І вже 31 травня виступив із Чигирина. Він повільно просувався, чекаючи наближення з півдня кримського хана Іслама Герая на чолі чисельної армії. Союзники мали об’єднатися на Чорному шляху.
Зустріч Іслама Герая і гетьмана відбулася на початку червня в містечку Животові. Хмельницький у супроводі полковників виїхав у кримськотатарський табір. Тут, у білому ханському шатрі, відбулися перемовини. Було вирішено, що кримські аскери і козаки підуть окремо і об’єднаються лише під фортецею Збараж.
Перед початком наступу Іслам Герай дізнався, що гетьман дав таємний указ миргородському полковникові Матвію Гладкому йти в авангарді кримськотатарської кінноти і стежити за діями татар. Такий вчинок образив хана. Але непорозуміння зникли завдяки мудрому візиру Сефер-Газі. Він переконав хана не звертати уваги на цю обставину, адже Іслам Герай ще мав вирішальну роль у майбутніх подіях.
Удосвіта 28 червня кримські татари переправилися через річку Случ і об’єдналися з козаками поблизу Збаразького замку. Увечері того ж дня в таборі союзників відбулася військова рада. Ухвалили рішення оточити Збараж і перекрити всі виходи із замку.
Уранці 29 червня дозорні на стінах замку були вражені. Немов із-під землі за ніч довкола Збаража з’явилися татарські й козацькі полки.
Через своїх парламентерів гетьман Хмельницький запропонував Вишневецькому здатися. Але той зневажливо відмовився. Через певний час уранішню тишу несподівано порушили постріли. На мури фортеці впали перші ядра.
Цього дня відбулася єдина битва під Збаражем, після якої Вишневецький більше не зважився вступити в бій, сподіваючись на швидку допомогу з боку короля.
Так почалася семитижнева облога фортеці.
Польський уряд, вважаючи, що козаки і кримські татари не знімуть облоги, поки у фортеці не здадуться, ухвалює рішення з’явитися з армією найманців під Збаражем і вдарити з тилу. Обізнана про плани короля союзна армія залишає достатню частину війська під стінами замку і з головними силами таємно вирушає з місця бою. Швидким маршем, здолавши 120 км, армія зупинилася поблизу міста Зборова, де, зайнявши вигідні позиції, розташувалася в густому лісі ліворуч річки Стрипи.
У неділю, 5 серпня, польське коронне військо атакувала козацько-татарська кіннота, і воно втекло до міста. Король Ян Казимир і канцлер Єжи Оссолінський дивом уникнули полону. Шляхетське військо перебувало в катастрофічному стані. Цієї ж ночі, за порадою канцлера Оссолінського, король Ян Казимир відправив до табору кримського хана парламентерів із пропозицією почати перемовини.
Битва продовжилася з першими променями сонця. Козаки і кримські аскери вдарили по поляках із двох боків. Битва була кровопролитною. І раптом у розпалі бою все зупинилося.
Кримським татарам було наказано припинити бій і повернутися на висхідні позиції. Козаки були здивовані й розгублені. Проте і їм був наказ зупинитися. Переможці відступили.
А через певний час серед поляків з’явився посол із листом від кримського хана. У листі Іслам Герай бажав польському королеві щастя і здоров’я, висловлював засмучення з приводу того, що король не сповістив його про свій вступ на престол: «Ти моє царство зневажив і мене людиною не вважав; тому ми прийшли зимувати в твої улуси і за волею Господа Бога залишимося у тебе в гостях. Якщо твоя ласка поговорити з нами, то вийшли свого канцлера, а я вишлю свого».
Натомість прийшов лист і від гетьмана Хмельницького, в якому той переконував короля, що він зовсім не бунтівник, а звернувся за допомогою до великого хана, щоб повернути собі милість короля.
«Ваша величність, — писав Хмельницький, — призначила замість мене гетьманом козацьким пана Забузького; звеліть прислати його у військо; я негайно віддам йому булаву і прапор. Я з Військом Запорозьким при обранні Вашому бажав і тепер бажаю, щоб ви були могутнішим королем, ніж був блаженної пам’яті брат Ваш».
Так що ж стало причиною раптового припинення бою?
Зборівська битва увійшла до вітчизняної історіографії під гаслом «зради Іслама Герая III», тоді ж як та історія наполегливо замовчує вчинки самого Хмельницького. Річ у тім, що насправді всі сподівання Богдана тоді було звернено до московського царя. Його підбадьорювала увага Москви, яка, втім, допомоги так і не надала.
А хан натомість надав у розпорядження гетьмана чисельну армію, що стала головним стрижнем у Визвольній війні. Але Хмельницький, зрадивши своїм обіцянкам, які дав рік тому в Бахчисараї, діяв всупереч з інтересами хана. По-перше, він намагався контролювати просування ханського війська. По-друге, під Збаражем і Зборовом розподілив кримськотатарські позиції так, що останні приймали на себе найважчі удари. І по-третє — за два місяці військових дій кримська армія не отримала обіцяної контрибуції, і її було усунено від розподілу військових трофеїв. Водночас, ханові неодноразово переказували слова гетьмана, які, можливо, той промовляв, будучи нетверезим: «Здолаємо королівське військо, а тоді і за татар візьмемося».
Тому, коли у ніч із 5 на 6 серпня до Іслама Герая з’явився польський парламентер Тикоцинський із проханням про перемовини візира Сефер-Газі з канцлером Єжи Оссолінським, хан дав згоду.
6 серпня 1649 року після сходу сонця біля Зборова вже почалася битва. А в Зеленому Яру над річкою Стрипою на віддалі від військових дій польський канцлер Єжи Оссолінський із тривогою чекав появи великого візира Сефер-Газі. Від цієї людини залежала подальша доля Речі Посполитої.
Нарешті Сефер-Газі з’явився. Він їхав верхи на своєму улюбленому білому коні, покритому шитою золотом попоною, був стриманий і спокійний попри те, що і для нього зустріч із канцлером була вирішальною. Про Сефер-Газі йшла славився як про мудрого і гідного державного мужа. Він ніколи не ухвалював необдуманих рішень. Вступаючи в перемовини з Оссолінським, він заздалегідь знав, що останній готовий піти на будь-які умови кримськотатарського уряду.
КРИМСЬКИЙ ХАН ГАЗІ-ГІРЕЙ (ЛІВОРУЧ) ЗІ СВОЇМ ОТОЧЕННЯМ
Переслідуючи інтереси своєї держави, Сефер-Газі продиктував умови угоди, ретельно записані придворним історіографом Іслама Герая Киримли Хаджі Мехмедом Сенаї: «Ви запитуєте про наші бажання, просячи миру. Перша наша умова — нехай все звитяжне ісламське військо, а це приблизно двічі по сто тисяч героїв, досягнуть бажаного взяттям військової здобичі. По-друге, на кишенькові витрати привезете двічі по сто тисяч курушів, щоб все це було в дзвінкій монеті або ж у реалах. Третя умова — про запорозьких козаків, які попросили у нас допомоги, нині всі вони піддані нашого падишаха (Іслама Герая), сорока тисячам козакам, згідно з їхнім бажанням, бездоганно сплачуватимете платню і віднині не будете навіть зневажливо дивитися на фортеці й села, і райони, що належать запорозьким козакам, відтак, якщо поскаржиться хоч один із них, це означатиме порушення вами угоди, і вас буде покарано. А після того, як приймете ці три умови, доставлятимете без недостачі та без збитку щорік і своєчасно джиз’ю, яку ви з давніх часів платили порогу держави гнізду чингізову, і від сьогодні утримуватиметеся від дій, що суперечать угоді й обітниці; а якщо ж ці пропозиції не приймете, не буде пощади вашим душам. Перед вами вибір: ваші душі, або ваші гроші та майно. Як мені відомо, умова відкупитися грошима і майном є легкою, адже вони не дорожчі за саме життя... До цього часу запорозькі козаки були вашими підданими, але віднині бойовою і владною силою будуть вони, а ви станете їхніми підлеглими і підданими. Крім того, що ви сплачуватимете платню сорока тисячам реєстрових козаків (дефтерлю козак), багато разів по сорок тисяч ваших людей повинні служити родичам і родичам цих сорока тисяч козаків, такою має бути над вами їхня влада. Якщо нині ваш король і ваші гетьмани з дивовижною пихою володіють цілими областями, перебуваючи в ролі можновладців, то віднині панами мусять стати ваші піддані, а ви маєте їм підкорятися. Ці дві умови не поширюються на чесних і благородних людей. Сьогодні ти вільний. Іди до свого пана короля і поясни йому ситуацію, а завтра вранці прийдеш із відповіддю сам».
Польський король Ян Казимир був змушений погодитися. Річ Посполита зобов’язалася сплатити в ханську казну 200 тисяч талерів одноразово і надалі по 90 тисяч щороку. Крім того — відшкодувати всі витрати, яких зазнала кримська кіннота у війні з поляками у розмірі 30 тисяч талерів.
І лише після того, як король погодився на ці умови, Іслам Герай наказав своїм сераскирам припинити військові дії і відвести кримськотатарських воїнів від місця битви. Услід за ханом припиняє бій і Хмельницький.
Річ Посполита програла битву. 7 серпня сторони сідають за стіл перемовин. Іслам Герай дає можливість гетьманові диктувати свої умови миру. 8 серпня 1649 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною було підписано Зборівський трактат.
Визвольна війна Богдана Хмельницького дала козацтву довгоочікувану незалежність. Але цей період тривав недовго. Втрутилася Москва, яку Хмельницький унаслідок близькості віри вибрав як військового союзника і заступника для Війська Запорозького. І помилився. Натомість цар зажадав невелику дрібницю — підписати документ, який завіряв вибір гетьмана, пообіцявши, що Гетьманщина залишиться автономною державою з певними вольностями. Ці домовленості закріпила Переяславська Рада.
Але тут варто зазначити, що письмової угоди ніхто не бачив, і чи існує вона взагалі — велике питання. Можна зробити висновок, що все ж у Переяславі були домовленості, які мали тимчасовий характер, такі ж, як і з Кримським ханством, тобто на час військового союзу. Але Москва, нехтуючи інтересами козаків, трактує всі ці домовленості на свою користь.
Дуже швидко Хмельницький розчарувався в союзі з росіянами і перед смертю благословив своїх наступників на розрив із Московією. Гетьманська булава перейшла до генерального писаря Івана Виговського, який і зробив спробу позбутися московської неволі.
Гетьманство Виговського пов’язано з подією, що увійшла до історії як Конотопська битва. Насамперед, вона цікава тим, що довкола неї виникла справжня полеміка українських і російських істориків. Останніх «бентежить» питання про ганебну поразку російської армії, яку очолював воєвода Олексій Трубецький. Можливо, саме тому Конотопську битву довгий час було забуто.
Проти обрання Виговського виступила Москва. Вважаючи себе повноправною хазяйкою на землях Гетьманщини після Переяславської Ради, вона мала намір обрати гетьманом слухняну собі людину, але відчула протистояння в особі законно обраного гетьмана Виговського. Щоб знесилити його, Кремль почав активно підтримувати опозицію. Країною пройшли повстання.
Вгамувати бунтівників Виговський був не в змозі. Він укладає союз із кримським ханом Мухаммедом Гераєм IV і разом із 40-тисячною кримськотатарською кіннотою вирішує покінчити з фрондерами. Перше військове зіткнення сталося в червні 1658 року під Полтавою. Учорашні герої Визвольної війни тепер вбивали одне одного. Виговський отримав перемогу, але радості від неї не відчув. Адже загинули десятки тисяч козаків!
Крахом першої опозиції тут же скористалася Москва. І в серпні 1658 року на Лівобережжі, маючи намір навести порядок в новоздобутих землях, вводять царські війська на чолі з білгородським воєводою Григорієм Ромодановським.
Цей вчинок московитів не залишив байдужим союзника Виговського кримського хана Мухаммеда Герая.
Він пише листа російському цареві, в якому наполегливо вимагає відректися від задумки завоювати українські землі та Річ Посполиту. «Твої предки, — писав він, — задовольнялися Московською країною, а ти жадаєш і ляської. Дніпровські козаки з главою своїм прийшли до нашого старшого брата і почали служити йому. Натомість, як вони були в мирі з ляським королем, ти прагнув козацьких володінь, послав проти нього військо. Скільки ми не писали тобі, ти наших слів не слухаєш, а посадив свої війська в Києві, та щоб захопити всі козацькі володіння, ти стільки послав війська! Коли від козаків неодноразово приходили скаржники і падали нам в ноги, ми поставили про це питання нашим ученим, і вони сказали, що договір порушили московці, і що гноблену козацьку країну слід врятувати із рук гнобителя».
І, можливо, попередження хана зупинило б московський уряд, але в Кремлі скористалися новою нагодою. Нею стала українсько-польська угода, яку було укладено Виговським у вересні 1658 року в Гадячі, за якою поляки гарантували традиційні козацькі права і привілеї, а Гетьманщина зобов’язалася увійти до складу Речі Посполитої. Для вторгнення до України почали поспішно готувати нові військові сили.
Дізнавшись, що до України рухається московське військо під командуванням князя Трубецького, чисельністю майже 150 тисяч осіб, Іван Виговський поквапливо почав готуватися до майбутнього зіткнення. Гетьман буквально по крихтах зібрав козацькі полки і закликав на допомогу кримську кінноту на чолі із самим ханом Мухаммедом Гераєм IV, який привів майже 40 тисяч аскерів.
Результатом стала одна з найважчих поразок царських військ другої половини ХVII століття в битві під Конотопом. За різними даними, загинуло від 30 до 60 тисяч царських ратників. У полон потрапили воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни та інші.
Отримавши звістку воєводи Трубецького про Конотопську поразку, в Москві не на жарт стривожилися.
Історик Сергій Соловйов, згадуючи про ці події, писав: «Цвіт московської кінноти, що здійснила вдалі походи 54-го і 55-го років, згинув в один день; переможці захопили полонених тисяч п’ять. Ніколи після того цар московський не був вже в змозі вивести в поле таке сильне ополчення. У сумному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву...»
Але в Москві все ще сподівалися після ганебної поразки в Конотопській битві взяти реванш і завдати у відповідь удару противникові. Амбітні плани нового головнокомандуючого російських військ боярина Василя Шереметєва мали за мету взяти Львів, приєднати до Московії землі Правобережної України, увійти в саму Польщу і захопити Краків. Але здійснити задумане бояринові Шереметєву не вдалося. Його військо було вщент розбито цього разу об’єднаними польсько-українсько-кримськотатарськими військами під містом Чудновим восени 1660 року.
До українських козаків і поляків приєдналася кримськотатарська кіннота чисельністю понад 15 тис. осіб на чолі зі спадкоємцем престолу Мурадом Гераєм і принцом Сафа Гераєм. Завершилася битва повним розгромом росіян і підписанням 17 жовтня просто на полі битви Слободищенського трактату, який багато в чому дублював Гадяцький договір 1658 року, укладений між Річчю Посполитою і колишнім гетьманом Іваном Виговським перед Конотопською битвою.
Чуднівська катастрофа мала тяжкі наслідки для російських військ, що зазнали значних втрат. Московії не вдалося захопити і підпорядкувати своєму впливу Правобережну Україну. А козаки і Річ Посполита вкотре переконалися в силі і потужності південного союзника — Кримського ханства, завдяки якому вдалося отримати чергову перемогу.
Упродовж наступних тридцяти років Крим продовжував залишатися для Січі вірним і надійним союзником.
У Бахчисараї 1710 року і відбулося підписання союзного договору між ханом Девлетом Гераєм II і Пилипом Орликом — гетьманом запорозьких козаків, який перебував після Полтавської битви в кримськотатарських володіннях. Крим обіцяв підтримувати їхню боротьбу за незалежність України і 1711 року надав їм територію в землях єдичкульських ногайців біля міста Олешки (нині Цюрупинськ), звичайно, під своїм заступництвом.
Остаточно долю запорожців було вирішено 5 серпня 1775 року, коли, за наказом російської імператриці Катерини II, Січ було знищено. Козаки, які не заприсягнули окупантам, пішли у володіння Кримського ханства, де в гирлі Дунаю створили Нову (Задунайську) Січ. Часто в джерелах цю територію помилково називають османською. Проіснувала вона до 1828 року.
Уже в XX столітті, 1917 року, одним із союзників кримських татар у боротьбі з великодержавною владою стає Україна. 20 серпня Мусульманський виконком отримав телеграму від Української Ради, де повідомлялося: «Відбудеться з’їзд народів Російської Республіки. Якщо ви вимагаєте для себе автономії, то мусите послати на з’їзд делегацію з 10 осіб». З’їзд підтримав кримськотатарський національний рух, висловився за територіальну автономію Криму. Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, особисто обіцяв підтримку в національному самовизначенні кримськотатарського народу. Натомість Мусвиконком висловив солідарність за самовизначення українського народу. Підсумком вересневого з’їзду 1917 року для Криму стала резолюція, що свідчила: «Крим належить кримцям». У своїй заяві Центральна Рада щиро привітала кримських татар: «Ми вітаємо вас із Кримом, бо бачимо там життєві сили... Можете керувати Кримом так, як вам заманеться».
