«Українці – це в Росії те, що мешканці Техасу в Сполучених Державах Америки. Вони переконані, що краще ніж хто інший в світі б’ються, п’ють, їздять верхи, співають і кохаються. І не треба багато прохати українців, щоб вони вам про те оповідали… Українці люблять завжди носити високі чоботи, кожухи й шапки з перського смушка, сірі й чорні. Це, так би мовити, їх капелюх ковбоя.
Послухати українців, - їх чоловіки й їх коні – найбільші ростом в цілій Росії, а їх жінки – трохи гарніші. Вони пишаються своєю гостинністю, своєю великодушністю, і люблять оповідати історію з часів Богдана Хмельницького й Степана Разіна (?!.), що напрочуд подібні до легенд Буфало-Біля (відомого героя американських пригодницьких фільмів). Послухати їх – це вони виграли війну; трохи щодо цього вони залишають росіянам, а потім уже решті союзників. Проте, це не зовсім фальшива думка. На п’ять вояків радянської армії, один був українець, і Україна була величезним полем битви за цієї війни. Жодна територія не була так спустошена, як українська…
Українці дивляться на решту світу з якоюсь поблажливою жалістю. Вони могли б дуже добре пристосувати до себе етикет американського заходу: «Не треба ніколи питати людину, звідки вона родом: якщо вона походить з Техасу, вона сама вам це скаже, як ні – не соромте її»…
Вихований в Техасі, я почував себе як вдома серед українців. Ніколи я не стрічав людей таких великодушних, таких хороших, таких ввічливих з природи, як українці. Їх гостинність іноді навіть трохи заважає вам, бо українці дуже люблять робити речі, як великі пани.
Багато речей, що ми їх бачили на Україні, безперечно не є характиристичними для цілого СРСР: життєвий рівень тут завжди був вищий ніж у Росії… Відчинена на Захід Україна була шляхом інвазій, але через це вона також була під впливом Заходу більш ніж решта СРСР. Україна має свою мову й свою культуру. Українці відрізняються від росіян приблизно так, як шотландці від англійців; українці без сумніву, вважають себе за вищих від росіян…
Якась середземноморська атмосфера почувається в українських містах. На перший погляд Київ змушує вас згадувати про Мадрід, а Полтава – про якесь велике місто на Рів’єрі. Ці міста зберігають якусь сумну грацію зруйнованих італійських міст…
Мораль українців зачарувала б мого старого професора методиста з недільної школи. Непристойні жарти вважаються в них за негідні в культурних людей. Літніми ночами зустрічаєш в садках, як скрізь у світі закоханих, але вони тут поводяться значно пристойніше, ніж у «Центральному парку» (Нью-Йорк), або в «Кенсінгтонгарден» (Лондон)… Незважаючи на свої чесноти, українці не є суворий народ. Життя їх похмуре й тяжке, але вони є напрочуд життєздатні й веселі… Я вважаю українців за найкращих співаків у світі. Немає в світі дітей, що ними так піклувались б, як в Україні.
Українська мова вживається в школах однаково з російською. В молодших класах часто є два вчителі: один навчає української мови, другий російської, так що учні орудують двома мовами. Місцеві газети друкуються українською мовою так само, як деякі журнали й книги поетичного змісту. У великих містах є принаймні один театр, де грають п’єси українською мовою. Але в усьому цьому є щось штучне й фальшиве, що трохи нагадує гельску культуру в Ірландії. Ми майже ніколи не чули української мови на вулицях Києва. Часом ми проходили коло крамниці, що її вивіска була українською мовою, але продавці й покупці розмовляли російською мовою, немов би то була зовсім звичайнісінька річ. У селах, віддалених від Києва, більше вживають української мови, але навіть там урядовці й добре вихована молодь вважають за честь говорити російською мовою…
Незалежність цієї республіки є фіктивна в ділянках політики, економіки й культури, тому їй залишають усі зовнішні ознаки й престиж, що тішить населення. Україні часто-густо надають першу роль в ряді союзних республік, і вона має великодушний привілей виступати на міжнародній сцені…».
Уривок зі спогадів Джона Фішера з Техасу, який прибув до СРСР 1946 року як представник американської місії з контролю надання харчової допомоги Україні. Опубліковано в українському журналі «Україна. Українознавство і французьке культурне життя» (1949 рік), який видавала українська еміграція у Парижі.
Оригінальна назва подорожнього «звіту» Джона Фішера, звідки українська редакція взяла фрагменти його опису України і українців – «LesRussestelsqu'ilssont» (французькою мовою «Росіяни, такі які вони є»), видана у Парижі 1947 року.
