Історія українського парламентаризму має чимало яскравих сторінок. Ось і 250 років тому, коли в Російській імперії трапився демократичний епізод — вибори і недовга діяльність квазіпарламентської інституції (Законодавчої комісії 1767 — 1768 рр., інакше — Комісії зі складання Нового уложенія), українці змогли відзначитися. От історія одного з депутатів тієї давньої каденції, якого можна вважати першою жертвою Новоросії.
Ще 1764 р. для новоутвореної Новоросійської губернії відрізали добрий шмат Гетьманщини — Кременчуцьку та Власівську сотні Миргородського козацького полку (з Кременчука навіть почали «ліпити» столицю тієї губернії). Причому оформили це у ніжно любимому «русским миром» і досі стилі фальсифікації — нібито «за бажанням населення».
Утім, на подив царських урядників, це «населення» почало активно пручатися — козаки тут активно опиралися запису в пікінери і вимагали повернення українських порядків Гетьманщини. Відтак, коли цариця забажала «пограти в демократію» — видала відомий Наказ і оголосила вибори до Законодавчої комісії 1767 р., кременчужани і власівчани вирішили скористатися шансом і спробували перенести свій опір і на нову загальнодержавну політичну ділянку.
Бо ж значна частина козаків Кременчуцької і Власівської сотень, які потрапили до складу Дніпровського пікінерського полку, не змірилася станом на 1767 р. з урядовим самоуправством і затято протестувала далі. Сподіваючись змінити свою долю петиціями на височайше ім’я, ці сотні відмовилися брати участь у спільних губерніальних виборах до Законодавчої комісії 1767 р., що збиралася тоді для прийняття нового зводу російських законів (Нового уложенія)1.
Козаки-опозиціонери прагнули відправити своїх уповноважених на загальні для Малоросії вибори депутатів у Полтаві. Та нова пікінерська старшина зуміла не допустити вчасного їх від’їзду. Незважаючи на протести козаків, пікінерська адміністрація під керівництвом кременчуцького ротмістра Якова Гаврилова та власівського ротного командира поручика Івана Бабича склала свій наказ та обрала власного депутата до Комісії — майора Якова Козельського (зі старшини Полтавського полку, то були засновники Козельщини).
Прихильники пікінерії в Кременчуці на той час уже оволоділи ситуацією, бо протест на їх дії та прохання обрати депутата (із зарахуванням його до депутатів Миргородського полку) на ім’я генерал-губернатора Малоросії графа П. Рум’янцева підписали 123 кременчуцьких та 119 власівських козаків, а також вільні посполиті — 15 та 11 осіб відповідно (за неписьменних руку приклав значковий товариш Іван Волошин). За підрахунками ж О. Шафонського (на 1764 р.), у Кременчуцькій сотні налічувалося 496 виборних козаків і 887 підпомічників, разом — 1 383 людей, у Власівській — 1 941 виборних та 126 підпомічників. Відтак, бачимо, що відкрито протестувало лише ледь 10% козаків, хоча в тогочасних умовах наджорсткого урядового тиску і ці цифри свідчать про досить значні масштаби невдоволення кременчужан.
Козацькі опозиціонери, всупереч урядовим заборонам, написали наказ, обрали депутата («від шляхетства і козаків»). Ним став власівський значковий товариш Павло Денисов (Денисенко) — зі старого місцевого роду, колишній власівський сотенний отаман і власник хутора Рокитного (нині Рокитне-Донівка) — та відправили його на комісію до Москви.
Здається, спочатку мало бути два депутати — по одному від екс-сотень — Кременчуцької і Власівської. Так, від «козаків і посполитих» кременчуцькими сотнями, що зібралися в полі, обраний був козак Кременчуцької сотні Терешко Качканіг (із Богомолівки?)2. Він мав їхати до Малоросійської колегії у Глухові (столиця Гетьманщини), але, ймовірно (див. спільний кременчуцько-власівський наказ), після обрання (ще й освяченого урочистою присягою у Пивогірському монастирі)3 більш впливового і підготовленого для такого завдання Денисенка кременчужанина перекваліфікували у помічники депутата (далі даних про його депутатську активність немає, але Денисенко згадував у листах із Москви, що Качканог «при мені»).
У петиції-депутатському наказі, підписаній багатьма козаками, частиною старшини і навіть п’ятьма селянами, говорилося, що «...мы нижайшие... с общества народа Малороссийскаго исключены, и имеем обычаям и высокославных Вашого И. В. предков для нас свято и вечно утвержденным законам немало отменные новоуведенные обряды, яко то распределены и названы наши сотенные местечка пикинерных полков ротами; прозведены наши ж прежде бывшіе сотники и сотенные старшини ротмистрами и другими ротными афицерами, именують и пишуть наши сотенные канцеляріи ротными правленіями, а нас нижайших, что мы исключенными от Малороссіи, а причисленними к Новоросійского губернiи быть вовся не желаем и вписыватся в пикинерную службу не хочем».
Денисов — фактично незаконно — без паспорта-подорожньої через слобожанські Суми у серпні прибув до Москви, зареєструвався як депутат (отримав золотий знак) і навіть із жовтня 1767 р. почав виступати у дебатах щодо різних питань, що стосувалися рідного краю. Його підтримували й інші депутати (земляки-сусіди) — представники Єлісаветградського пікінерського полку пікінер Максим Моренець (обраний «від нижніх чинів») і поселянин Семен Мороз, а також обранець Миргородського полку Максим Тимофеєв та депутати Запоріжжя (Мойсей Скапа та ін.). У Глухові «приятелем» власівсько-кременчуцького депутата був співробітник Генеральної військової канцелярії Петро Коропчевський. Мав Денисенко й інших впливових симпатиків в Україні (отже, локальна кременчуцько-власівська опозиція потроху ставала «загальнонаціональною»).
Тим часом, вже з серпня 1767 р. у Кременчуці і Власівці відбувалися репресії. Як призвідці цього «возмущения» були заарештовані кременчуцькі опозиціонери — козаки Кость Келембет (Келенбет, 1717 р.н.), Максим Некраса (ветеран опозиції з 1764 р.) і Василь Шахрай, а також значковий товариш Іван Волошин і міщанин Василь Бурчан. Під караул потрапив і Якимець, який «їздив» із Денисенком. У Власівці російські гренадери з наказом («хоча і всмерть убити») власівського ротного пікінерського командира поручника Івана Бабича полювали на Грицька Дорошенка, який переховувався. Солдати російського Єлецького полку ходили по дворах, запідозрених у симпатіях до опозиціонерів, — забирали кури, гуси, сало та ін., розбивали вулики з медом, нещадно били господарів. Так що, як писав зять Денисенка, «єсть чему ужаснуца».
Родину Денисенка забрали з хутора до Власівки, де тримали під караулом (намір зятя вивезти жінку до свого батька на Слобожанщину придушили). Майно депутата описали, право користуватися ним обмежили (не давали продавати навіть «худу» худобу), підданих обклали «незносними» податками, так що ті вже подумували іти врозтіч.
Самого Денисенка у січні 1768 р. виключили з числа депутатів Комісії. Причому мотивом виключення було навіть не незаконне обрання, а депутатські листи додому (разом із Денисенком за те ж виключили і депутатів Єлісаветградського пікінерського полку — М.Моренця і С.Мороза), які викликали прокозацькі заворушення пікінерів.
Під конвоєм Денисенка вислали до Київського генерал-губернатора, але дорогою — в Батурині 30 січня 1768 р. — він утік4. Як згодом з’ясували російські владоможці, — на Запоріжжя. Про це повідомив Воєйкову до Києва полковник Дніпровського пікінерного полку Одобаш. Він писав, що власівські козаки Федір Бабич і Данило Бугай бачили Денисенка на Запоріжжі. Бугай навіть і листи Денисенковій жінці привіз (репресований депутат хотів переправити родину і майно до свата на Слобожанщину). Бабич бачив Денисенка на Січі в домі козака Рогівського куреня Данила Шерстюка. Втікач «відкрився» землякові — розповів про втечу і свої справи.
Воєйков із Києва писав кошовому отаману П.Калнишевському, аби той Денисенка розшукав, заарештував, «забив у колодки или заковав в железа за крепким караулом» і відправив до Кременчука. Але Січ ще рідко кого видавала — Калниш відповів, що Денисенка на Запоріжжі немає. Подальша доля Денисенка невідома.
Бібліографічне посилання
1. Взагалі, то був момент «упорядкування» козацької України — згадаймо грандіозний Рум’янцевський опис Малоросії 1765 — 1769 рр. (до речі, його матеріали щодо Кременчуччини чи щодо Городища-Градизька/Пивогірського монастиря, Поток, Омельника збереглися і все ще чекають на дослідника).
2. НБУВ. ІР. — Ф.Х. — Спр.17255. — Арк.3. Про це 28.ІХ.1767 р. керівник Новоросійської губернії Ісаков писав київському губернатору Воєйкову: «.. за несогласием и свирепством не похотели они с протчими выбрать от себя депутатов, но особое — неведомо какое — мнение [формулювали] и, собравшись все вместе в степи чинили неведомо ж какое согласие и выбрали тамо меж себя депутата и слагали оному денги».
3. Денисенко з приємністю згадував ще й бенкет, влаштований намісником-начальником монастиря (ага — які вибори без бенкету!).
4. За версією солдата-конвоїра, приїхавши уночі до міста, арештант відійшов нібито для туалету і зник (див.: Джерела з історії Південної України. — Т. 6. — С.199-200). За версією самого Денисенка, він напоїв конвоїра і втік (арештант загодя підготував візника з Глухова, який відвіз його до свата в Тростянець — «село Тростянці»; звідки вже екс-депутат перебрався на Січ, де мешкав переважно у зимівниках Д.Шерстюка та іншого земляка-»родимця» — курінного отамана Пашковського куреня Пархома [це, мабуть, згаданий за курінним реєстром 1756 р. Пархом Яковенко], час від часу і Січ навідуючи), див.: НБУВ. ІР. — Ф.Х. — Спр.17255. — Арк.8-9.
Втікача пробували ловити на теренах Гетьманщини — генерал-губернатор П.О.Рум’янцев у лютому 1768 р. розіслав усім полковим канцеляріям ордер на затримання П.Денисова, який мав бути розклеєний у публічних місцях. У випадку захоплення екс-депутата його мали «препроводити» до Кременчука у Новоросійську губернську канцелярію, див.: ІР НБУВ. — Ф. VIII. — Спр. 1116/124/, 1117-1126/124/.
