Iнтеграція до європейських політичних, економічних і культурно-інформаційних структур є головним, стратегічним завданням зовнішньої політики України найближчими роками. З цим згодні всі політичні сили, навіть певна частина лівих, хоча б на декларативному рівні. Таким чином, досягнуто (принаймні зовні) певного консенсусу у вказаному, принципово важливому питанні, без чого неможливе подальше просування нашої держави шляхом реальних реформ.
Однак політична злагода — це необхідна, але аж ніяк не достатня умова наближення нашого суспільства до стандартів демократичної та соціально-ринкової Європи. Не менш важливо ясно уявляти собі ці стандарти, їхню конкретну суть, їхній взаємозв’язок із процесом історичного розвитку європейських народів. У іншому разі наш широко декларований «європейський вибір» залишиться не більш ніж черговим набором красивих фраз або комплексом благородних, але нікого й ні до чого не зобов’язуючих емоцій. Інакше кажучи, дуже важливо точно визначити для себе суть «європейськості», щоб не займатися самообманом і не видавати за «реформістське» та «прогресивне» те, що аж ніяк не є таким. Тут, щоб уникнути небезпечної політичної спекуляції, потрібні прозорі, об’єктивні критерії. І тому нам просто необхідно досить глибоко знати праці видатних представників західних гуманітарних наук — це те «першоджерело», той «оригінал», володіння яким тільки й дозволить вирішити поставлене вище завдання. У списку ж найвидатніших європейських учених, які займалися в ХХ столітті дослідженнями закономірностей розвитку західного суспільства, одне з найпочесніших місць по праву належить Максу Веберу (1864—1920).
Син ерфуртського юриста, «переконаний німецький ліберал і патріот», як він сам говорив про себе (ми бачимо, що й те, й друге цілком сумісні!), Вебер був особистістю надзвичайно освіченою; він застосовував свої таланти у багатьох найрізноманітніших галузях знання: був видатним соціологом, неабияким філософом, блискучим знавцем давнього, середньовічного й сучасного права, славнозвісним дослідником історії світових релігій (не тільки християнства, але й ісламу, буддизму, цікавився минулим Індії), одночасно вивчав історію господарства Європи, писав праці з логіки та методології науки, навіть з історії музики... Коротше кажучи, спадщина знаменитого німецького вченого майже в усіх сферах соціогуманітарних наук справді неосяжна.
Кілька цікавих фактів із життя Вебера. Хлопчик, який з раннього дитинства спілкувався виключно з дорослими людьми, почав займатися наукою дуже рано (благо, в сім’ї склалися сприятливі умови для цього: і матеріальна забезпеченість батьків, і чудова батькова бібліотека). У 12 років майбутня знаменитість піднесла рідним як різдвяний подарунок... 2 величезні реферати з історії Давнього Риму. Усе своє життя великий вчений працював винятково багато, не жаліючи себе, по 16—18 годин на добу (та інакше й не міг, за власним визнанням); в результаті 1897 року Вебер переніс гостре запалення мозку і був змушений тимчасово, на 3 роки, залишити науку. До 29 років Макс жив із батьками, потім одружився з Маріанною Ланге, родом, як і він, із сім’ї багатих юристів, проживши з нею довго і щасливо до самої своєї раптової смерті від швидкоплинної пневмонії в червні 1920 року. Був професором Гейдельберзького і Мюнхенського університетів, консультантом комісії з розробки Конституції Німеччини («Веймарська конституція» 1919 р.). У стосунках з людьми був дуже м’яким і делікатним, але ніколи не відступав від принципів, які визнавав непорушними...
Роль Вебера в історії науки — це роль людини, яка пролила нове світло на кілька великих загадок, по-новому осмислила відомі, здавалося б, факти історії.
ЗАГАДКА СТАНОВЛЕННЯ КАПІТАЛІЗМУ
Світову славу Максу Веберу принесла праця «Протестантська етика та дух капіталізму» (1904— 1905 рр.), опублікована в журналі «Архів соціальної науки та соціальної політики». Саме цю працю найчастіше цитують на Заході в епоху так званого «веберівського ренесансу», що настав приблизно в середині 70-х років ХХ ст., та й у нас вона, мабуть, найвідоміша. Нагадаємо тому основні її засади, звернувши при цьому особливу увагу на їхню актуалізацію.
Перше. Вебер досить переконливо показує, що становлення ринкового капіталістичного господарства Нового Часу в Західній Європі було б неможливим без наявності відповідної християнської (точніше, протестантської — вчений каже, насамперед, про країни саме протестантської культури) етики. Взагалі, економічний прогрес капіталізму, за Вебером, — це проблема не стільки господарсько-фінансова, а значною мірою етична . Тут ми бачимо докорінні відмінності між підходом М.Вебера і поглядами на цю проблему К.Маркса, який наголошував на класовій боротьбі за ринки, колонії та на первісному нагромадженні капіталу, значною мірою піратському (згадаймо Ф.Дрейка). Вебер також не заперечував важливість зазначених чинників, але на перший висував інше: протестантизм підніс економічний успіх до рангу релігійного покликання , інакше кажучи, коли людина взагалі (а підприємець особливо ) робить свою справу чесно, ревно, економно і добре — це угодно Богу . Ось чому явна більшість найуспішніших підприємців XVII – початку ХХ стст. – це вихідці з північно–європейських протестантських країн (Голландія, Північна Німеччина – лютерани й кальвіністи, Скандинавія, вірні англіканської та пресвітеріанської церкви у Великій Британії, перші поселенці у США – пуритани...). Дух капіталізму, як його розумів Вебер — це цілісність праці і ставлення людини до праці . Яке головне слово зустрічається тут двічі — зрозуміло. А коли ми нині в Україні робимо ставку в нашій конкретній практиці на щось інше, крім праці, ми реально відроджуємо ледь чи не докапіталістичні методи політики й господарювання — хіба не так?
Друге. Головне для Вебера поняття особистої трудової етики він застосовував як до себе самого (ось його визнання з листа нареченій: «Я відчуваю постійну потребу гнутися під тягарем наваленої на себе роботи, і ця потреба придушує всі інші»), так і до представників будь-яких професій. Наприклад, від політики наш мислитель вимагав, щоб ця сфера діяльності відповідала принципам професійної етики вченого. «Дещо утопічно» в наших умовах, думається... При цьому Вебер найтіснішим чином пов’язував поняття трудової етики з раціоналізацією суспільного і господарського життя , котру він розумів як істинну суть європейського капіталізму і як всесвітньо-історичний процес. Ось його слова: «Сучасний капіталізм відрізняється від інших систем господарства раціональною організацією виробництва, вільної найманої праці, раціональною технікою, бухгалтерією та калькуляцією і раціональною господарською етикою» . Вдумаємося: ми можемо мільйон разів на день кричати про свій «європейський вибір», але якщо реалії нашого політичного й господарського життя, м’яко кажучи, вельми далекі від європейських критеріїв раціональності (візьмемо такі факти, як використання адміністративного ресурсу на виборах і після них, убивства підприємців, масову невиплату зарплат, вкрай заплутану податкову систему тощо), то чи варто дивуватися, що ставлення до нас європейців саме таке, яке воно є?
Третє. Крім християнської (протестантської) господарської етики, Вебер вирізняв ще й традиційну господарську етику. Це, по суті, такий спосіб життя, за якого людина вважає за краще менше працювати, а не більше заробляти , у праці шукає максимальної вигоди для себе, але докладає мінімум зусиль. Щось до болю знайоме... Адже, за Вебером, «необхідно добре виконувати свої професійні обов’язки не тільки тому, що так треба, але й тому, що так хочеться. У цьому полягає ознака доброчесності, джерело особистого задоволення, обов’язок (постійно повторюване Вебером слово! — І.С. ) та основа специфічного ставлення індивіда до своєї професії, незалежно від характеру праці» .
ЗАГАДКА СОЦІУМУ
Як неодноразово вказував Вебер, вивчаючи людську діяльність, не можна виходити з тих самих загальних принципів, з яких виходить астроном, вивчаючи рух небесних тіл. Бо не можна абстрагуватися від того, що людина є істотою свідомою. У цьому і полягає головна проблема соціології як науки. І все ж наука про суспільство, історичне та культурологічне знання має бути так само вільною від оцінних думок, як і наука природнича. Крім того, глибоким переконанням Вебера було: будь-яке узагальнення завжди сумнівне, істина конкретна!
Основним поняттям, за допомогою якого вчений пояснював закономірності розвитку суспільства і, водночас, усі загадки поведінки індивіда, була соціальна дія . За Вебером, соціальною є не будь-яка дія індивіда, а лише така, яка за своїм значенням орієнтована на дії або інтереси інших людей (так, якщо на вулиці люди одночасно розкривають парасольки з метою захисту від дощу, то це — не соціальна дія, бо «дія однієї людини не орієнтована при цьому на дію іншої, а викликана тільки потребою захиститися від дощу» ).
Соціальна дія, на думку Вебера, піддається класифікації. Автор пише, що вона може бути визначена: «1. Цілераціонально , тобто через очікування певної поведінки предметів зовнішнього світу та інших людей і за використання цього очікування як «умови» або як «засобу» для раціонально спрямованих і регульованих цілей ( критерієм раціональності є успіх ); 2. Ціннісно- раціонально , тобто через свідому віру в етичну, естетичну, релігійну або якось інакше зрозумілу безумовну власну цінність (самоцінність) певної поведінки, взятої просто як таку і незалежно від успіху; 3. Емоційно — через актуальні афекти і почуття; 4. Традиційно — тобто через звичку».
І ось, відповідно до цього поділу, суто традиційна поведінка (4-й тип), як і чисто емоційна (3-й тип), не є осмисленою, раціональною соціальною дією. «Бо це дуже часто лише притуплена реакція на звичні подразники, що протікає за колись прийнятою звичною установкою» . У традиційних суспільствах, стверджує Вебер, переважають традиційний і емоційно-афектний типи орієнтації поведінки (впізнаємо себе?!), в індустріально- капіталістичних — ціле- і ціннісно-раціональний з тенденцією витиснення другого першим (широке поле для роздумів про майбутні цінності Заходу!).
ЗАГАДКА ВЛАДИ. ВЕБЕР — ПОЛІТИК І ПОЛІТОЛОГ
Влада як політико-соціальний феномен завжди цікавила Вебера. Причому зазначимо: цікавила не тільки академічно, як вченого-політолога. Наш мислитель, як вже згадувалося, був одним із авторів нової Конституції Німеччини 1919 р. і проекту загальнонімецької політичної реформи (цю його роботу обірвала раптова смерть; важко сказати, як вплинула б на подальшу історію країни присутність Вебера в німецькій політиці 20-х років із загрозою нацизму, що виникла...)
Тож, оскільки за політичними поглядами Вебер був одночасно і націонал-патріотом, і лібералом (обома компонентами свого світогляду він гордився!), то це позначилося і на його діяльності як автора проектів реформ. На думку Вебера, роль глави німецької держави (президента; у ті роки ним був соціал-демократ Фрідріх Еберт) мала бути зведена до мінімуму. А роль парламенту (рейхстагу) — до максимуму. Уряд складався із парламентської більшості та перебував під цілковитим контролем парламенту, який призначав та зміщав усіх міністрів , права виконавчої влади обмежувалися. Далеко не всі з цих пропозицій Вебера увійшли до остаточного тексту Веймарської Конституції; йому вже не довелося побачити крах парламентаризму в Німеччині, її стрімку фашизацію...
Що ж до Вебера-політолога, то він прославився, крім усього іншого, своєю теорією про три «чисті» типи політичного панування (в реальній практиці, обмовлявся вчений, зазвичай зустрічаємо їхнє поєднання). Перший — це «легальний», в його основі лежить відома нам цілераціональна дія. Як мотив підкорення владі при цьому виступають міркування інтересу: індивід зацікавлений визнавати законну владу, оскільки сама влада підкоряється закону, а не особистості . Саме до такого типу, за Вебером, належать сучасні європейські держави. Другий тип — традиційний . Він зумовлений звичкою до певної (традиційної) поведінки, підкорення. Тут не стільки службова дисципліна або ділова компетентність, скільки особиста відданість служить основою для призначення на посаду та для кар’єри. Це, по суті, тип великої «сім’ї».
І третій тип — «харизматичне панування» (грецькою «харизма» — небесний дар); яскравим прикладом тут може бути діяльність Перикла, Магомета, Наполеона, Толстого, Ганді (попри всі відмінності цих великих особистостей) та інших «вождів від Бога».
Коротку розповідь про спадщину найбільшого мислителя ХХ століття, «Маркса буржуазії», як його називали, хочеться завершити одним його особливо актуальним висловлюванням. Вважаючи себе «самотнім вовком», вихованим на цілях та ідеалах лібералізму, Вебер, однак, вважав за потрібне незадовго до смерті підкреслити: «Процеси економічного розвитку — це, зрештою, боротьба за міць нації. Інтереси національної могутності, якщо вони стануть на порядку денному, є найвищими та вирішальними інтересами, на службу яким необхідно поставити економічну політику. Наука про національну політичну економію — це політична наука» . Цікаво сказано! Читаймо ж Вебера...
