«В ніч з суботи на неділю 8 листопада (1953 р. — В.П.) у Франції помер письменник Іван Бунін. Прізвище це не зовсім чуже нашій літературі: Бунін у свій час перекладав Шевченка (м. ін. «Заповіт»). Але не чужий був він також і нашій батьківщині, де довгі періоди проживав у Полтаві й Одесі. Він дуже глибоко відчував чар України, якій присвятив досить сторінок у своїй творчості, особливо в останнім (біографічнім) романі «Життя Арсеньєва».
Евген Маланюк. З нотатника // Київ
(Філадельфія). — 1953. — Ч.6.
«НАЙНЕСПОДІВАНІШИЙ СОЮЗНИК»
Поет-емігрант Євген Маланюк, прочитавши видані 1950 року в Парижі «Спогади» Івана Буніна, назвав його своїм (нашим!) «найнесподіванішим союзником». «Так показати звіринець «великої російської літератури», як він, — ніхто не потрафив би. Найбільший національний ворог», — дивувався Маланюк, відчувши раптом у мемуаристові «сродну» душу. І навіть висловлював йому «велику подяку — нашу подяку» за «Спогади»1. Цей запис у нотатнику Маланюк зробив 22 червня 1953 р., коли Івану Буніну залишалося жити кілька місяців.
Цікаво, про який «звіринець» мова?
А річ у тім, що Бунін-мемуарист улаштував своїм «собратьям по литературному цеху» справжню Варфоломіївську ніч. Так прокоментував «Спогади» Нобелівського лауреата літературознавець Олег Михайлов, укладач останнього тому бунінського 6-томника (М., 1988). Саме через ту «Варфоломіїівську ніч» Михайлов включив до видання лише ті фрагменти, які вважав «політкоректними», — про Рахманінова, Рєпіна, Джерома Джерома, Шаляпіна, Петра Александрова, Семенова-Тянь-Шанського, Купріна, Ертеля, Волошина. Вибірково потрапили до видання й саркастичні характеристики Брюсова, Бальмонта, Олексія Толстого...
А що міг вибрати укладач із розділів, у яких Бунін, не стримуючи себе, писав про «декадентів і символістів» — Єсеніна, Блока, Маяковського? Нищівні рядки про Єсєніна? «Кудрявый пьяница, очаровавший ее (російську еміграцію. — В.П.) писарской сердцещипательной лирикой «под гармонь, под тальянку», о котором очень вeрно сказал Блок: «У Есенина талант пошлости и кощунства»? Чи ще в’їдливіші характеристики Маяковського, який, за словами Буніна, «останется в истории литературы большевицких лeт как самый низкий, самый циничный и вредный слуга совeтского людоeдства по части литературнаго восхваления его и тeм самым воздeйствия на совeтскую чернь...» Чи, може, радянським читачам 1988 року Олег Михайлов став би пропонувати думки автора «Жизни Арсеньева» про Горького, про його «большие и примитивные литературные способности, как нельзя более подходящие для вкусов толпы», про «гомерическую лживость» и «страшную преступную помощь большевизму»? (Терористичний за своєю суттю радянський режим у Буніна нічого, крім ненависті, не викликав — у «Спогадах» він назвав його «полифемским царством Ленина»...)
Досить було зустріти в радянському виданні Івана Буніна і сповнені несамовитого сарказму слова про багатьох інших «собратьев по литературному цеху» з покоління «новых писателей»: «Цвeтаева с ее не прекращавшимся всю жизнь ливнем диких слов и звуков в стихах, кончившая свою жизнь петлей послe возвращения в совeтскую Россию; буйнeйший пьяница Бальмонт, незадолго до смерти впавший в свирeпое эротическое помeшательство; морфинист и садистический эротоман Брюсов; запойный трагик Андреев... Про обезьяньи неистовства Бeлого и говорить нечего, про несчастного Блока — тоже...»
Олег Михайлов зауважує, що Бунін у своїх оцінках бував надто різким і несправедливим. Бував, звичайно. Несправедливим, украй суб’єктивним бував й інший емігрант — Євген Маланюк. Проте зараз мова не про справедливість, а про несподівану близькість Буніна українському поетові й есеїсту.
Ще в листопаді 1933 р., реагуючи на присудження Іванові Буніну Нобелівської премії, Маланюк написав статтю «Вінець кінця», в якій звернув увагу на цілком особливе становище цього письменника в російській літературі — по суті, становище «психологічно найбільш яскравого «інородця». Іншими словами — «чужака», не «свого», майже не «русского»2. Дивний, здавалося б, висновок, чи не так? А проте в міркуваннях Маланюка, у зблисках його інтуїції є щось справді прозірливе. Ні, він не став робити «необережні висновки» («було б дуже наївно і небезпечно бачити в Буніні не лише українця, а навіть і малороса»), хоч і натякнув на можливі українські корені тієї старої воронезької шляхти, з якої вийшов письменник. Суттєвіше інше. «В Буніні, — писав Маланюк, — ми маємо певну своєрідну спізнілу модифікацію Гоголя, певний варіант «гоголівщини». Хіба ні? Перебування в еміграції було для його творчості благодатним. Причому у Франції він тримався дещо осторонь співвітчизників, мовби «п о з а м е ж а м и Росії, всякої, навіть емігрантської»: «Бунін здоровим інстинктом живучої (південної) людини — героїчним зусиллям — в і д ш т о в х н у в с я, відірвався і тому в р я т у в а в с я від специфічного «російства». А головне, «людина «південної породи» відчувається в самих творах письменника: «В його віршах і — ще більш — у прозі є елемент п і в д е н н о с т и, сонячного, аж жагучого відчуття життя, радости життя, радісного відчування самої фізіології буття. Це та південність, що є у Нечуя, у Коцюбинського. Нею просякнутий був Хвильовий. /.../ Є вона у Р и л ь с ь к о г о, з якого поезією вірші Буніна є найбільш с п о р і д н е н і (як взагалі з у к р а ї н с ь к о ю «неоклясикою»)».
Ці побіжні спостереження варто сприймати як цікаву Маланюкову пропозицію дослідникам-компаративістам: хай би спробували розібратися докладніше у тому феномені «південності», що штовхав Буніна до «в і д х о д у від російської літератури і фактично від р е а л ь н о ї Росії», спрямовуючи його на шлях «довгої боротьби з важкою, сонною Матушкою Росією» (так писав про Буніна Георгій Адамович, ще один емігрант). Очевидно, тоді й різкі оцінки в «Спогадах» Буніна, його викличне опонування російським «новым» писателям» знайшли б глибше пояснення. Річ же не тільки в жорсткості характеру письменника, якого в еміграційних колах називали «Судорожным»!
У статті 1933 року, задовго до появи «Спогадів», Євген Маланюк цей конфлікт, треба сказати, вже запримітив...
ВІДКРИТТЯ УКРАЇНИ
Іван Бунін рано почав відкривати для себе Україну. Ще хлопчиком він прочитав повісті Миколи Гоголя «Старосвітські поміщики» та «Страшна помста» — і був вражений: перед ним поставав якийсь невідомий, екзотичний, привабливий, по-своєму навіть чарівний світ. Через багато років (у 1953-му) Євген Маланюк напише, що Бунін «дуже глибоко відчував чар України». Погодимося з Маланюком. І додамо: для того, щоб той чар відчути, потрібно було побачити Україну віч-на-віч, пожити серед українців.
Обставини Іванового життя цьому сприяли. Це той випадок, про який кажуть: не було б щастя, так нещастя допомогло. Маю на увазі історію Юлія Буніна, старшого брата письменника. Навесні 1881 року, коли політичні терористи з «Народної волі» вбили імператора Олександра ІІ, його, московського студента-юриста, учасника народницького руху, вислали в Харків. Займатися підпільною роботою Юлій, однак, не перестав і тут. Євген Чикаленко, який на початку 1880-х навчався у Харківському університеті як вільний слухач і був знайомий з Юлієм Буніним, згадував про нього й інших відрахованих із Московського університету так: «Це були переважно москалі-«чорнопередєльці» (себто — члени підпільної організації «Чорний переділ», що не поділяла терористичних методів «Народної волі». — В.П.), чи «народники», як їх тоді називали. Найвидатнішим із них був Юлій Бунін, брат теперішнього талановитого московського белетриста Івана. Він розвинув широку агітацію серед студентства, силкувався й наш Драгоманівський гурток втягнути в свою народницьку організацію, а коли побачив, що це безнадійно, то втішався тим, що й ми «народники», хоч і українські, і що нас не захоплять народовольці, з якими він гаряче боровся, виступаючи на широких студентських диспутах з ними. Особисті відносини між членами нашого гуртка і московськими народниками склалися якнайкращі, особливо з талановитим, розумним Юлієм Буніним, який через багато років, будучи редактором педагогічного журналу («Вестник воспитания». — В.П.) в Москві, охоче містив гарні статті О.Лотоцького в оборону української мови в народніх школах»3.
У вересні 1884 р. Юлія Буніна заарештували: серед його паперів жандарми знайшли адресу директора підпільної друкарні. Писав він і революційні брошури. Справами народницької організації займався активно, був знайомий із такими «полум’яними» революціонерами, як Софія Перовська, Андрій Желябов, Герман Лопатін. Проте покарали його все ж відносно легко: відправили на три роки під нагляд поліції в Озерки, маєток матері (цікава деталь: в автобіографічній повісті Івана Буніна Озерки «перейменовано» на... Батурин!). Віра Муромцева-Буніна, дружина Івана Олексійовича, пояснювала таку поблажливість тим, що Юлій був «дуже конспіративний, з м’якими рисами характеру», тож на слідчого справив враження людини, яка була «випадково замішаною у революційну справу»4.
Іван у цей час навчався у Єлецькій чоловічій гімназії. Але невдовзі після пригоди з Юлієм він рішуче заявив рідним, що повертатися в Єлець не хоче. І тоді готувати його до атестата зрілості узявся брат. Юлій виявився гарним учителем. «Він пройшов зі мною весь гімназичний курс, займався зі мною мовами, читав мені основи психології, філософії, суспільних і природничих наук; окрім того, ми без кінця розмовляли з ним про літературу», — згадував Бунін-молодший5.
Після того, як трирічний термін перебування під наглядом в Озерках закінчився, Юлій знову повернувся у Харків, до друзів (1888 р.). Іван приїхав до нього наступної весни. Брат знімав кімнату в якогось «бідного єврея портного», де часто збиралися «завзяті «радикали» (так їх назвав Іван Бунін у своїх автобіографічних нотатках). Віра Миколаївна Муромцева-Буніна, мовби продовжуючи спогади Івана Олексійовича, розповідала про той харківський гурток («заповедное общество») трохи детальніше. Вечори в кухмістерській, пише вона, минали в суперечках; питання, що обговорювалися, зачіпали й Буніна-молодшого, і він також поривався дискутувати. Далеко не все в гуртку «радикалів» йому подобалося, проте це не заважало приятелювати з новими знайомими...
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
1. Маланюк Є. Нотатники (1936—1968). — К., 2008. — С.121. Запис від 22 червня 1953 р.
2. Див.: Маланюк Вінець кінця (Іван Бунін) /Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літературу. — К., 1997. — С.364—373.
3. Чикаленко Є. Спогади. — К., 2011. — С.99.
4. Муромцева-Бунина В. Н. Жизнь Бунина. — М., 1989. — С.50.
5. Бунин И. Автобиографическая заметка //Бунин И. Собр. соч. В 6 т. — Т.6. — М., 1988. С.550.
