Закінчення. Початок читайте «День» № 117-118, (2019)
Дехто з літературознавців, відштовхуючись від цього бунінського автокоментаря, вирішив, що Коцюбинський — на ту пору вже автор гостросоціальної повісті «Fata morgana» (1910 р.) — ніяк не міг погодитися саме з твердженням, що «быт и душа русских дворян те же, что и у мужика». Між ними, мовляв, мала бути класова прірва. Хоча Бунін, як бачимо, наголошував на іншому: прірва — прірвою, але є ж іще й «душа», себто те, що пізніше називатимуть ментальністю.
Суходіл у його повісті — це дворянська садиба Хрущових, яка занепадає, невблаганно обплітається травою забуття. Якби «Суходіл» виходив окремою книжкою, то годі уявити собі кращого ілюстратора видання, ніж Георгій Нарбут із його сумною поезією старих маєтків, з увагою до деталей руїн, що зберігають відчуття колишньої величі, з тонкою грою символів...
З-під пера Буніна поставала моторошна картина: «разоренная усадьба», «вырубленный сад», «прадедовская баня с провалившимся потолком», «черные кузницы», «гнилые мещанские лачуги», «пустой разрушающийся дом»... Усе це побачено очима нащадків Хрущових; від їхнього імені й ведеться оповідь. Погляд колективного оповідача («Ми») пронизує час, сягаючи історії дворян Хрущових аж до четвертого коліна, — і таким чином читач стає свідком дивних, а нерідко й трагічних подій, що відбувалися у Суходолі.
Це й справді «глухая Русь». Якась похмура містична краса оповиває її, проте домінує тут усе ж фатум небуття, насилля, смерті. Божеволіє дід Петро Кирилович (сам він каже, що його прибило зливою яблук, які посипалися з дерева під час урагану, коли він спав на килимі в саду). А гине 45-річний дід від рук свого незаконнонародженого сина Гераськи (зовсім звироднілий тип). Законного ж сина забив кінь. А перед тим була пожежа — горів суходільський дім Хрущових. І були непримиренні чвари між братами — Петром Петровичем і Аркадієм Петровичем...
Від нещасливого кохання збожеволіла «тьотя Тоня». Вбрана у старомодне плаття, вона часом з’являється у чорних покоях і щось кричить по-французьки. Інколи грає полонез на своєму напіврозбитому фортепіано, що стоїть просто посеред садибних руїн. На фортепіано, буває, заскакує пацюк, пробігає «по отрывисто звенящим клавишам» і, зрештою, зривається в купу череп’я, складеного в кутку тьотею Тонею... Уявімо собі ці кадри на екрані: їй-Богу, вони варті режисерського кіноока!
Ще в бунінських описах кілька разів згадується сова, яка ухає і плаче, наче накликаючи біду...
Бунін, як бачимо, нагнітає атмосферу занепаду, насичує її моторошними деталями. А серцевиною суходільського сюжету є історія дворової дівчини Наталі. Вона сама ж і розповідає її хрущовським нащадкам, отому колективному «Ми». Сумна це повість. Про ще одне нещасливе кохання. Про породжену Суходолом смиренну жіночу душу, якій так і не судилося звідати щастя. Чого-чого ніколи не бракувало бунінській Наталі, так це саме безмежного СМИРЕННЯ, готовності покірно прийняти удари долі й витримати їх... Чи не тим вона й близька співчутливому авторові, який, звісно, вболіває, співстраждає, внутрішньо протестує...
І ось що цікаво: Наталя — «хохлушка»! «Я иной раз по отцу-матери не жалкую так-то, как по хохлам своим ...», — не стримується вона одного разу, почувши на свою адресу образливі слова про «хохлушку подколодную».
Бунін іде навіть далі: господар Суходолу (в якого Наталя й закохалася) відправляє її на «висилку», і дівчина потрапляє на хутір Сошки, де живуть «хохли». Як гостро протиставлено в повісті Суходіл і Сошки! Протиставлено у сприйнятті Наталі, проте й автор мовби приєднується до своєї героїні, якій симпатизує: «Потом стала она понемногу приходить в себя — и дивоваться на Сошки, находить в них все больше прелести и несходства с Суходолом. Одна хата хохлацкая чего стоила — ее белизна, ее гладкая, ровная, очеретеная крыша. Как богато казалось в этой хате внутреннее убранство по сравнению с неряшливым убожеством суходольских изб! Какие дорогие фольговые образа висели в углу ее, что за дивные бумажные цветы окружали их, как красиво пестрели полотенца (рушники. — В.П.), висевшие над ними! А узорчатая скатерть на столе! А ряды сизых горшков и махоточек на полках возле печи! Но удивительнее всего были хозяева».
Наталю в Сошках вразила передусім привітність, доброзичливість, стриманість господарів. Тут її не вимучують розпитуваннями й докорами: «Хохлы были почти холодны, но ровны в обращении, совсем не любопытны и не многоречивы». Двох «хохлів» — Шарого й Марину — Бунін показує зблизька, і виявляється, що це чи не найпривабливіші постаті в повісті «Суходіл»! Особливо проникливо змальовано ті моменти, коли Марина за роботою співає (а в її «репертуарі», між іншим, є й улюблена пісня Євгена Маланюка «В кінці греблі шумлять верби...»!)
Суходіл у Буніна — «символ русского бытия», пишуть критики; «суходольская жизнь полна ужасов и дикости»; «семейная хроника Хрущевых свидетельствовала, что ни порядка, ни домовитости, ни подлинного хозяина не было в Суходоле». Хоча є тут і «поэзия, красота, беззаботность, старина, очарование степных просторов»1. «У господ было в характере то же, что у холопов: властвовать или бояться», — не втримався від репліки автор.
І якщо й справді, як писав один із критиків ще у 1913 р., «из-за помещичьей усадьбы Хрущевых вдруг выступает вся Россия, проглядывает лицо всего русского народа», то що, в такому разі, символізують український хутір Сошки й смиренна «хохлушка» Наталя, нещасливо, проте саможертовно закохана у свого суходільського пана Петра Петровича Хрущова? Дуже вже все це нагадує ситуацію Шевченкової Катерини-України — причому саме в символічному сенсі...
У Буніна часом крізь його біль прориваються «західницькі» нотки — на противагу «слов’янофільським», народницьким. На передостанній сторінці «Суходолу» (написаній в Італії, на Капрі!) він висловлює жаль, що дворянська історія іде в цілковите забуття — і раптом додає з тугою в голосі: «...а родись мы западнее (! — В.П.), как бы твердо говорили мы о них (про своїх предків-рицарів. — В.П.), как долго еще держались бы!»
Суходільцям, однак, не пощастило народитися західніше. Тож іншого разу Бунін уже зовсім різко скаже про ілюзії щодо «самобытного пути, по которому Россия пойдет в отличие от европейского Запада» і про марні сподівання прибічників патріархальної «святой Руси» на мудре слово російського «мужичка»...
...То про яку філософію «Суходолу» сперечалися на Капрі Бунін і Коцюбинський? Чи лише про близькість побуту й душі російських дворян та їхніх мужиків?
Окаянні дні
Через шість років після того, як Іван Бунін завершив повість «Суходіл», почала стрімко розвалюватися Російська імперія. Змальовуючи занепад і виродження Суходолу, Бунін, по суті, напророкував сумну історичну перспективу дому, в якому жив. «В тысячелетнем и огромном доме нашем случилась великая смерть, и дом был теперь растворен, раскрыт настежь и полон несметной праздной толпой...» — нотував він в одеському щоденнику 24 квітня 1919-го, згадуючи свої враження, пережиті два роки тому в Петербурзі. Давній противник революціонізму, в якому він бачив продовження «бессмысленных и беспощадных» російських бунтів, Бунін став на бік білих, себто — старої монархічної Росії.
8 (21) вересня 1919 р. він виступив у Одеському університеті з лекцією «Великий дурман», в якій різко критикував більшовизм, «великую русскую революцию». Уже не вперше дісталося від Буніна й російському народові: він зовсім не хворів на «народолюбчество» (напевно, ще з кінця 1880-х, коли завзято сперечався в Харкові з однодумцями свого брата Юлія). Не молився на «народ-Богоносец», як багато хто з інтелігенції. Навпаки, вважав його винуватцем «кривавого балагану», в якому людське життя знецінилося до краю. Бачив у народі два лики, розуміючи, що може він бути не тільки «іконою», а й «дубиною»...
Лекцію «Великий дурман» Іван Бунін повторно прочитав 20 вересня (3 жовтня) 1919 р., і знову це сталося у переповненій великій хімічній аудиторії університету. На початку 1970-х ми слухали тут лекції з психології блискучого Давида Генріховича Елькіна, ні сном, ні духом не відаючи, що півстоліття тому на місці професора Елькіна стояв Іван Бунін, який виголошував лютий антибільшовицький монолог. Про його лекцію тоді говорила «вся Одеса». А найприхильніший відгук на неї написав в одній із місцевих газет... Олександр де Рибас, чоловік Анни Цакні, — «наступник» Буніна!
В Одесу Іван Олексійович і Віра Миколаївна приїхали ще у травні 1918 року, залишивши назавжди більшовицьку Москву. Оселилися в будинку давнього свого приятеля художника Євгенія Буковецького (вул. Княжа, 27). Через сто років, в середині листопада 2018-го, коли Одесу несподівано засипав перший сніг, я довго кружляв із фотоапаратом біля цього будинку, добре знайомого мені ще з юності (ми з родиною жили зовсім поруч, на Щепкіна). Буніни замешкали на першому поверсі, й саме ось у цих кімнатах (де тепер музей письменника) Іван Олексійович продовжував свій літопис «Окаянні дні», розпочатий ще в Москві.
На сторінках його щоденника раз у раз натрапляємо на нищівну критику Брюсова, Блока, Маяковського, себто — тих, хто пішов на службу до більшовиків. До появи в Парижі книги бунінських «Спогадів», які так вразили Маланюка, ще дуже далеко (цілих 30 років), а різко негативне ставлення до цих поетів у автора «Окаянних днів» уже сформувалося. Причини, як бачимо, мали переважно політичний характер. Хоча й естетичний також: Бунін не належав до прихильників «Срібного віку»; його кумирами залишалися Лев Толстой, Антон Чехов і поети-класики ХІХ ст.
Дещо м’якше висловлювався Іван Бунін про Максиміліана Волошина з його політичною інфантильністю і намаганням бути «над сутичкою».
А ось щодо колишніх своїх капрійських знайомих (чи приятелів?) Горького й «гадину Луначарского» слів не добирав. Вважав, що й вони долучилися до того, щоб Росія перетворилася в «кривавий балаган», одним із символів якого став для нього будинок Левашова поруч з Єкатєрінінською площею: там розмістилася одеська «чрезвычайка».
Бунінський аналіз історичних подій, свідком яких був письменник, повчальний. Багато в чому він виявився правим. Його критика більшовизму суголосна нинішнім оцінкам істориків. Значно важче погодитися з надривною ностальгією Буніна за «Россией, которую мы потеряли», з вірою в рятівну місію Денікіна. Але я звернув би також увагу й на суворе ставлення Івана Буніна до народу, який, виявляється, здатен на «повальное сумасшествие». Ми, українці, саме це зараз і проходимо, чи не так?
* * *
6 лютого 1920 року Буніни залишили Одесу й подалися на чужину, в еміграцію. Наприкінці далекого вже 1992 року мені пощастило побувати в містечку Грасс на півдні Франції, де багато років мешкало подружжя. Тут стоїть та сама вілла «Бельведер», у якій Бунін написав чимало оповідань та повістей, а серед них і «Життя Арсеньєва» — сповідальну прозу, багато сторінок якої присвячено Україні. Іван Олексійович Бунін мовби заново входив у вічну ріку Геракліта...
1. Крутикова Л. Проза Бунина 1907 — 1914 годов //Бунин И. Собр. соч. В 6 т. — Т.3. — М., 1987. — С.602.
