Про нього написано чимало, його подвиг екранізовано, власні книги видані тиражем в два мільйони примірників, перекладені багатьма мовами, він Герой України і кавалер трьох орденів Богдана Хмельницького. Та незважаючи на всі регалі і звання, залишається простою, відкритою до спілкування людиною. Легендарний майор «Вихор», а нині генерал-майор Євген Березняк проживає в Києві. Про себе розповідає неохоче, а от про людей, з якими працював у підпіллі на Дніпропетровщині, а згодом у Кракові, пам’ятає до дрібниць.
Шокуючою стала інформація про те, що національний герой Польщі та України День Перемоги над фашистською Німеччиною зустрів, розвантажуючи вугілля в таборі НКВС — на той момент тривало слідство і вся діяльність Березняка достеменно перевірялась до дрібниць. А щоб герой, котрий організував підпілля і своїми діями попередив знищення Кракова, не нудьгував, слідчі знайшли заняття для душі й тіла. Про те, як збирали докази і чого прагнули від нього чекісти, Євген Степанович не розповів. Відомо лише, що повну реабілітацію він як громадянин отримав двадцять років по тому, і то завдяки наполегливості Юліана Семенова. Твір останнього «Майор Вихрь» став класикою пригодницького жанру, а його екранізація — дiєвим засобом у патріотичному вихованні молоді, яка будь-що прагнула наслідувати сміливого майора.
Уся трудова діяльність Євгена Степановича пов’язана із вихованням молоді. За фахом він учитель, загального трудового стажу 65 років. Його унікальні уроки мужності й досі зберігаються на кінострічках, як справжня реліквія. Що стосується архівних документів часів війни, то вони під спеціальним грифом «безстрокового зберігання і суворою забороною знищення».
Нагород у генерала стільки, що його парадний кітель перетворився на справжню кольчугу. Важить генеральський однострій Євгена Степановича приблизно 3—4 кілограми. Дружина розвідника, Катерина Кузьмівна, тримає його з великим напруженням, хоча не приховує своєї захопленості чоловіком, демонструє його нагороди і рідкісні відзнаки польського уряду. Найзначущiша відзнака — орден «Віртуті мілібарі» — що в перекладі означає військова доблесть, вважається найвищою військовою відзнакою Польщі. Щороку Євгена Степановича вітають представники з польської амбасади, щонайменше двічі на рік: у День звільнення Кракова (18 січня 1945) і звичайно із днем народження 25 лютого 1914.
Є в нього і ціла колекція годинників, та один особливий — подарунок Володимира Путіна завжди носить на лівій руці. Увагою українських можновладців не обдiлений, говорить, що «підняли його з архіву» сучасні розвідники і Міністерство оборони України. Кожен з міністрів завжди щось дарував, чимось допомагав. А ось подарунком свого тезки Євгена Кириловича Марчука, гордиться по-особливому. Сам не сподівався, що прохання про зброю може бути вирішено. Марчук подарував не просто пістолет, а саме такий, яким розвідник заволодів під час останнього бою в Кракові — вальтер. До речі, той, захоплений, так само був іменним і належав гауптману — капітану, котрий до останнього відстрілювався від наступаючих підпільників.
На моє запитання щодо рецепту довголіття і доброї пам’яті, Євген Степанович відповів просто: «Праця зробила нас людиною, робота допомагає вижити, якщо є мета і бажання — знайдуться і сили втілити задумане».
Свої матеріали Євген Березняк диктує дружині Катерині Кузьмівні. Працює щоденно по три-чотири години. В його власному архіві збереглися рідкісні фотографії, унікальні сторінки пожовклого блокнота з записами про здобутки групи капітана «Голос» (справжнє псевдо і звання під час виконання Березняком завдання. — Авт. ) за кожен із 168 днів та ночей, протягом яких діяли підпільники до приходу основних сил Радянської армії.
Дивна річ життя. Комусь вона видається швидкісною трасою, для іншого — гірським бездоріжжям. Але так чи інакше людина своїми вчинками творить історію і свою, і свого народу…
