Дорогий Яне!
Ти будеш дуже здивований, коли побачиш своє українське фото в голландській газеті. Само по собі воно Тебе не здивує, бо воно Тобі добре відоме. Адже це кадр із Твого інтерв’ю, яке Ти давав мені тої далекої теплої осені 1993 року. Не пригадую вже, хто мені сказав, що у Львові перебуває справжній Ван Гог, але зрозуміло, як на мене, журналіста-мистецтвознавця, подіяла магія Твого прізвища. Тим більше, що, як з’ясувалось, Ти теж мистець. Ось ми й зустрілись у мене вдома, винесли з хати на пленер плетене з лози крісло, я взяв відеокамеру – і глядачі Львівського ТБ, де я й досі працюю, дізнались про ще одного голландського Ван Гога, про його монументальні композиції із скла в різних інтер’єрах і екстер’єрах в Голландії.
Так, кажу, само по собі це фото тебе не здивує. Здивує те, чому це раптом тому Василеві зі Львова, тобто мені, спало на думку пригадувати оту більш як двадцятилітну давнину?
…Ти, Яне, напевне добре знаєш, як ми тут в Україні переживаємо з приводу отого 6-квітневого плебісциту в Голландії, коли Твої співвітчизники мають схвалити нашу, України, асоціацію з Є.С. Про те, що ми, українці, відчуваємо з наближенням 6 квітня, можна сказати словами з вірша під отою старовинною гравюрою. Та гравюра була випущена в Вашій країні у місті Дельф. Там зображені різні європейські народи, серед них і Україна, про яку сказано, що вона «дрижить від небезпеки». Гравюра походить з 1648 року. На той час Ви, голландці, уже здобули незалежність від Іспанської монархії і стали навіть могутньою морською державою. А ми, українці, тоді в 1648 щойно піднялись на Визвольну боротьбу за свою свободу.
«Попіл Клааса стукає в моє серце»…
Ось чому, дорогий Яне, я Тобі це пишу. Ти для мене тепер – вся Голландія. І я хочу Тобі сказати тепер багато з того, що не сказав при тих наших кількох зустрічах, тим більше, що тому не сприяла ще й мовна проблема.
… То було десь по війні, напевне в 1950 році, в далекому (далекому для Тебе) селі на Прикарпатті. В хаті, за столом, звідки крізь вікно було видно сині Карпати, обідає школяр. Обідає, час від часу вдивляючись в розкриту перед ним книжку, приперту похилено до купки інших книг. Той школяр – то я. Я дуже тоді любив читати. А книга, яку я читав тоді захоплено, забуваючи про ложку на пів-дорозі до рота, та книга то були «Пригоди Тіля Уленшпігеля і його друга Ламме Гудзака». Досі пам’ятаю ту зелену обкладинку і ті пекучі слова: «Попіл Клааса стукає в моє серце».
Далі Вашу країну я пізнавав не стільки з літератури, як з мистецтва. Ви, голландці, напевне й не підозріваєте наскільки нам, українцям воно близьке – геніальне мистецтво голландського малярства.
…Як мистецтвознавець, я знаю ті чванливі слова, які сказав французький король про виставлені перед ним картини голландських майстрів: мовляв, «заберіть від мене отих виродочків». А нам, українцям, якраз ота простота, ота «мужикуватість» сцен з голландського побуту дуже імпонує, дуже близька, бо ми, українці за своїм складом «демос» демократичний. Сталось так, що наші нобілі, наша аристократія за невеликими винятками, покинула свій етнос, полонізувалась або русифікувалась. Тому основою нашої нації стали міщани, священники й селяни, які витворили такий феномен, як своє національне воїнство-Козацтво. Склалась унікальна ситуація: в Польському королівстві ми, українці, не маючи навіть політичної автономії, мали своє Військо!. Та ще й яке! Таке, що шарпало навіть могутню Оттоманську Порту. До речі, воно зіграло видатну роль у антитурецькій битві під Віднем під орудою Яна Собєського. А один з результатів тої битви те, що її учасник українець Кульчицький започаткував у Відні, в Європі, пиття чорної кави.
Багато б я міг сказати Тобі про свій народ, якого Ти частково знаєш, бо часто приїжджаєш до Львова, де в тебе, як я з’ясував, є друзі, і де ти навіть береш участь своїми пейзажами з Карпат у наших мистецьких виставках.
Тарас Шевченко – «російський Рембрант»
Отож в очікуванні отого 6 квітня я вирішив нагадати Тобі про нашу зустріч і послати Тобі, Яну ван Гогу, наш український привіт. І при цій нагоді я хочу розказати Твоїм співвітчизникам дещо таке про нас, українців, що їм мало б сподобатись. Те, що ми ще в XVІІ столітті вслід за Вами піднялись на боротьбу за свою свободу і гідність, я вже згадав. А ось такий цікавий штрих з пізніших часів. Як Ви, голландці знаєте, в часи романтизму Європа відкриває для себе геній Рембранта. Так ось, одним з ентузіастів, захоплених його талантом, був геніальний український поет і художник Тарас Шевченко. Він створив цикли офортів в Рембрандтовій манері, за які його було удостоєно звання академіка гравюри Імператорської Академії мистецтв. Образно його навіть називали «російським Рембрантом». До речі, два свої останні автопортрети він теж виконав у глибокій Рембрандтовій світлотіньовій манері.
«Тисячоліття української скрипки»
Так, кажу я собі. Шевченко і Рембрандт – це чудово! Але це для кола знавців історії мистецтва. А щоб його повідати щось таке, що б сподобалось усій
Голландії? І – еврика! – я знайшов! Я згадав, що голландці народ веселий і добродушний, люблять жарти, гумор, люблять музику, люблять розваги. Я згадав картини, де голландці танцюють під музику дуди, скрипки, контрабасу. Я згадав «Веселу компанію» Дірка Хальса з київського музею, де над усім товариством височить постать скрипаля. Я дивлюсь на того скрипаля і враз мене осінило! А чи знають голландці, що в нас в Україні – скрипка найпопулярніший інструмент? Відомий майстер скрипок Витачек, ще за совєтських часів, написав навіть у своєму посібнику з майстрування скрипок, що в Україні скрипка – справжній національний інструмент. Підкреслюю, це було сказано ще за Совєтів, коли дуже перестерігались пріоритети всього російського. Але ніхто з росіян Витачеку, не заперечив. Так само, як не заперечували росіяни і тоді, коли три роки тому в Україні був влаштований фестиваль «Тисячоліття української скрипки». Чому тисячоліття? Тому що в свій час у Києві в столиці Русі (яка згодом буде називатись Україною) було збудовано величавий собор Святої Софії. І в ньому серед численних мозаїк і фресок збереглось тодішнє зображення людини зі скрипкою. Росіяни, які претендують на культурну спадщину Київської Русі, дуже ревниво ставляться до того, що українці вважають ту спадщину своєю. Вони, росіяни, зараховують Софію Київську до своєї історії архітектури. А ось у випадку з фрескою скрипаля вони мусіли промовчати. Бо в Росії скрипка поширена не була! Вона прийшла туди лише в XІX столітті і то лише в аристократичні салони разом з французькою модою і мовою. До речі, знамениті радянські скрипалі-віртуози Давид Ойстрах, Леонід Коган, Олег Криса та інші – всі вихідці з України.
«А що грає – голос має?..
Так ось на відміну від Росії в Україні скрипка, як уже говорилось, здавна стала народним інструментом. Наприклад, француз Гійом де Боплан, описуючи українське весілля, каже, що коли молоді ішли вінчатись до церкви, то попереду грала «скрипка, дуда або цимбали». (Гійом де Боплан. Опис України. Руан 1651). На першому місці, як бачите, скрипка.
Я міг би додати до цього свого послання сотні (так, сотні!)репродукцій гравюр, картин, розписаних,кахлів, мисок, тарілок що засвідчують те, що ми, українці, нація культури скрипки. І це ріднить нас з усіма європейськими народами, де скрипка теж популярна. Я додаю тут лише декілька репродукцій, а натомість хочу продовжити нашу розмову про те, як скрипка глибоко ввійшла в ментальність українців. Скрипка оспівана в наших піснях, легендах, літературних творах. Є в нас наприклад така дитяча пісенька:
Цап меле, цап меле,
Коза насипає,
А маленьке козенятко
На скрипочці грає.
Є в нас у Карпатах така легенда, як три музиканти – скрипаль, бубніст і цимбаліст змагались між собою за дівчину. Вона послухала гру кожного з них і сказала, що найкраще вони звучать разом, утрьох. Це легенда про так звану «Троїсту музику».
Є в нас ще одна пісня, яка надзвичайно розкриває природу скрипки.Це пісня, де юнак задає дівчині загадку:
А що сходить без насіння?
А що росте без коріння?
А що грає – голос має?
А що плаче – сліз не має?
Відповідь на перше питання - сонце, бо воно «сходить» (проростає) без насіння, на друге – камінь, який «росте», збільшується в розмірі без коріння; відповідь на четверте питання – серце, бо коли воно плаче, сліз не видно.
Та нас особливо цікавить третє питання про те, «а що грає – голос має!». Це скрипка! І як це народна пісня так мудро «схопила» природу скрипки, звучання якої, як відомо, уподібнюють до звучання людського голосу?!
Голландець і француз – Колумби України
Вище я згадував француза Гійома де Боплана. В свій час він 17 років був на службі у Польського короля як військовий інженер і картограф. Більшість того часу він провів в нашій країні, про яку згодом написав цілу книгу – «Опис України». Вперше вона вийшла в Руані 1651 року і за життя автора витримала чотири видання – настільки була популярною. По суті, Боплан відкрив Європі Україну, він наш Колумб. Я навіть давно виношую ідею послати українське факсимальне перевидання тої книги Високоповажному Президентові Французької Республіки Панові Франсуа Олланду з вдячності за участь його країни у захисті Суверенітету України.
Але «Опис України» ще не все! У ті ж роки Гійом де Боплан створив кільканадцять (!) географічних карт України різної спеціалізації. І створив він їх разом з Вашим співвітчизником Вільгельмом Гондіусом - який був гравером і видавцем тих карт. Так що голландець Гондіус - справедливо розділяє з французом Бопланом честь відкриття України для Європи. Вони обидва наші Колумби.
І до того ж Гондіус відкрив Україну для європейців не просто як гравер-картограф – він відкрив і її політичне обличчя – у вигляді прекрасного портрета Богдана Хмельницького, титулованого у підписі з глибоким розумінням історичної місії тої людини: «…Війська Запорозького Головнокомандувач, Війни Селянської Зачинатель, Повсталого Козацтва І Народу Українського Вождь». «…І Народу Українського Вождь»! Як це сказано гордо !
Зауважу, як історик мистецтва, що сучасник Богдана Хмельницького московський цар Олексій залишився в історії лише у вигляді якогось іконописно-спрощеного зображення. Це теж одне з свідчень того, як тогочасна українська еліта була органічно зрощена з європейською культурою.
…Отож, дорогий Яне Ван Гог! Твій співвітчизник відкрив нас, українців, для Європи. То невже Ви 6 квітня знов закриєте нас для неї?
З вірою у найкраще, Василь Глинчак. Українець.
P.S. Природньо, що цим «дружнім посланієм» автор, уболіваючи як і мільйони українців з приводу референдуму 6 квітня, прагнув допомогти голландцям зробити справедливий вибір. Матеріал у прекрасному німецькому перекладі Юрія Прохаська було послано для газети «De Telegraaf». Чи був він надрукований чи може ще буде? Не знаю. Відповіді з редакції не було. Але думаю що читачі шановного «Дня» сприймуть той текст з почуттям солідарності з його автором – одним з мільйонів співвітчизників, затривожених долею нашого європейського бутя.
Василь Глинчак, Лауреат премії імені Ірини Калинець, Заслужений журналіст України.
