На авансцені історії України завжди були люди вільного ратного духу, з яких ніхто не бажав бути глядачем світової драми, а тільки її актором. Ця стихія вільної самодіяльності особистості, без якої не можна було б вижити в умовах кордонної цивілізації (що протистояла варварству степових набігів), живила і республіку козаків, і вольницю бурсаків, і вдачу мандрівних дяків та приватну ініціативу громадян у містах, яким було надано Магдебурзьке право, і незалежний стан жінки як товариша у родині, «дружини».
Національне відродження, що його зараз переживає Україна, як і багато інших держав сучасного світу, не зводиться до простої реставрації культурних надбань попередніх епох. Воно потребує особливого бачення історії не як згадки про минуле, а як подвигу пробудження того, що не минає та має наскрізне, універсальне буття для нації, а тому і для всього людства. Нація, на відміну від етносу, який може вести й ізольоване існування, характеризується саме виходом народу на арену світової історії, знайденням свого досвіду творіння загальнозначущого, здатністю збудження універсуму культури імпульсами власної енергії та долі.
Знаменно, що саме національне самовизначення українського народу у драматичному XVII столітті загострило інтерес суспільства до універсальних основ європейської цивілізації — античності, християнства та просвітництва. В цю добу веління часу виявляється не тільки у посиленні збройної та політичної боротьби за національну незалежність, а й у тому, що засновується Києво-Могилянська колегія та інші заклади, починається використання загальноєвропейських програм освіти, обстоюються гуманістичні цінності латини як міжнародної мови культури, збільшується плем’я вагантів, студентів, якi блукали по різних країнах, утворюється та «республіка духу» вчених Європи, про яку писав Григорій Сковорода. Під час зростаючого протиборства католицизму і протестантизму, коли на заході підіймається хвиля контрреформації, Петро Могила проголошує ідеї екуменізму, християнської єдності усього культурного світу, формулює концепцію синтезу східнослов’янських та західноєвропейських культур.
Засвоєння загальнолюдських цінностей характеризує магістраль національного розвитку. Мається на увазі не зведення національного до універсального, а набуття етносом значення національної іпостасі людства, розкриття національних архетипів у контексті їх універсальних компонентів. У цьому розумінні універсалії становлять зворотний бік збагачення архетипів національних культур. Отже, кульмінація національних проблем викликає люмінацію універсальних цінностей.
У такій же самій залежності перебуває висота національних звершень української культури XIX ст. та широта універсальних проблем, що була ними викликана. Так, Тарас Шевченко, розкриваючи художніми засобами психологічні та історичні риси українського народу, виробляє естетичний зразок ідеальної людини, яку вбачає чи то в образі Христа, чи то в алегорії «неньки України». Тому з геніальними поемами Кобзаря, що підняли українську духовність до зеніту загальнолюдських надбань, природно сполучаються вірші на теми біблійних псалмів.
В іншій сфері, але в тій же логіці національної та універсальної орієнтації творчості, товариш Т. Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству Микола Гулак приділяє увагу і регіональним проблемам генези демократичної самосвідомості слов’ян, і загальнометодологічним питанням природознавства. Аналізуючи природничонаукові універсалії геометричної моделі Всесвіту, він робить відкриття, що вводять українського вченого у коло попередників наукової революції XX століття. Написана М. Гулаком монографія «Опыт геометрии о четырех измерениях» стала піонерською у Європі після праць Б. Рімана з питань обгрунтування багатомірної геометрії. Засоби цієї геометрії виявилися важливою ланкою підготовки загальної теорії відносності А. Ейнштейна.
Обертони універсального були притаманні українській культурі вже внаслідок самого iснування кордонної цивілізації, Київської Русi на березі великого «степового океану». Хвилям кочових набігів цієї степової стихії, що охоплювала два континенти, можна було протистояти не тільки матеріально, а й духовно. «Хаосу», «безодні», «темряві зовнішній» ворожого Поля Київська Русь знайшла альтернативу у «розумній ойкумені» міста як софійного початку.
Концепція софійності світу, тобто пошуку розумного начала не тільки в інтелекті, а й у предметному бутті, що повинно було розкриватись як книга мудрості, як «радісне художество» осмисленої життєдіяльності, була розроблена античною цивілізацією. В Х столітті вона була підхоплена в переробленому вигляді Київською Руссю, що почала виробляти новий, греко-слов’янський тип європейської культури. Протягом середньовіччя Київ виступає транслятором античної традиції у Східній Європі.
У післявоєнні роки XX століття в соборі Софії Київської в апсиді бокового вівтаря, присвяченого святому Георгію, був знайдений під шаром фарби намальований бюст Аполлона, що, мабуть, використовувався як модель для зображення християнського мученика. Це, либонь, найвиразніше за наочністю свідоцтво прямого переходу від античної до середньовічної цивілізації, культурним репрезентантом якого в Україні і стала Київська Софія.
Ідейно-художня концепція Софії Київської унікальна за поєднанням античних та християнських ідей. Тема софійності сполучається у ній через філософеми неоплатонізму з ідеєю «онтологічного оптимізму» та апокатастасісу — благосного повернення людства до богоданої чистоти ще за земного життя. У розписах Софії відсутні обов’язкові для християнського храму сцени Страшного суду, апокаліптичні образи, картини смерті — «Покладання в труну», «Оплакування», «Успіння» тощо. На передній план висунуто сцену Євхаристії, причащання хлібом та вином, що символізувало перетворення плотського у духовне, а в більш широкому плані — спокутування плоті, її очищення та сходження до надчуттєвою першообразу. Напружений конфлікт інтелекту та тіла, що конче драматизував увесь лад західноєвропейської духовності, у православ’ї знімається концепцією «обожнення плоті» чи так званої «чесної плоті». Цій плоті в українському менталітетові співставляється не альтернатива інтелекту, а «духовний розум» (свого роду інтеграл душі, думки та символів буття), що, за характеристикою Ісайї Копинського, веде до Бога. Широка філософська розробка ідеї «чесної плоті» та «духовного розуму» діячами колегій та братств середньовічної України помітно збагатила загальнолюдські християнські цінності.
Відомий англійський мислитель нашого часу А. Уайтхет вважав, що розвиток цивілізації визначається не тільки трійцею Істина — Добро — Краса, а й енергією історичної пригоди, яка долає метафізичну відстань між світом мрій та реальністю. Тому про античність свідчать не тільки Платон та Аристотель, а й мандрівка Одіссея; про новоєвропейську цивілізацію — люди магелланового родоводу, що здійснювали великі географічні відкриття; про історичну місію української цивілізації — козаки, степові лицарі високої героїчної авантюри (якщо під нею розуміти здатність долати одноманітність буденності, спрагу героїчної дії). В українському козацтві знаходить віртуозний вираз і національна вдача, і історична місія захисту південно-європейських кордонів християнського світу.
У видатних європейських митців — Вольтера, В.Гюго, Д.-Г.Байрона, Ю.Словацького є поеми, присвячені постаті Івана Мазепи. Існує навіть симфонічна поема Ф.Ліста на цю ж тему. В них центральне місце займає епізод скаженої скачки дикого коня, до спини якого прив’язано майбутнього гетьмана. За любовні витівки він віддається супротивникам на волю випадку та долі... Неосяжний степ, гуркіт копит, дикий кінь та героїчна особа, що готова протистояти усім примхам і несподіванкам вируючого життя — такою здавалась поезії романтизму символіка історичної пригоди в стародавній Україні.
Проте, мабуть, більш адекватно символіка пригоди одержала культурне відлуння в українському бароко з його духом неспокою та напруги, долання меж повсякденності та зображення сили, доведеної до вищої кульмінації дії, з його авантюрою кривої лінії у архітектурі і патетикою зіставлення життя та смерті у поезії.
Дмитро Чижевський довів, що бароко в Україні виступає як стиль цілої історичної епохи, котрий відбиває тип особи, тип культури та своєрідний філософський спосіб мислення. Тому воно і виявилось спроможним дати відповіді на загальнозначущі питання, що їх поставив розвиток західноєвропейського бароко. Відповідно національним варіантам цього загальноєвропейського художнього напряму можна поряд з віртуозністю італійського бароко, драматизмом іспанського, містицизмом німецького, романтизмом французького та метафізичністю англійського відзначити героїко-стоїчний дух українського бароко. Феномен трагедійності у складі барокової свідомості не затьмарив стоїчного ствердження буття в українському менталітеті.
Одним із свідчень цієї своєрідності духового внеску України в культуру епохи бароко є ідейно-філософське переосмислення того «космічного песимізму», що був викликаний драматичною ситуацією втрати людиною центрального положення у Всесвіті після обгрунтування в XVII столітті коперникіанської картини світу. Орієнтири надії у розв’язанні цієї «світової драми» епохи бароко були задані у творчості одного з його прихильників в Україні, Григорія Сковороди. Адже з погляду його концепції трьох світів, якщо людина перестала бути центром великого, астрономічного світу, то її саму можна розглядати як окремий світ або центр особливого символічного світопорядку.
На противагу відомої з часів античності оцінки людини як макросвіту, тут ішлося про «внутрішню людину», яка уособлює Бога та притаманне йому специфічне існування через свого роду «абетку світу», що є заданою Біблією. Відтак символічний лад культури бароко одержав онтологічне трактування на шляхах нової реконструкції універсальної для християнства теми антропоцентризму. І це не випадково. Бо антропоцентризм та пов’язана з ним ідея етичної цінності особистості була архетипічною для української культури.
Хоч перші кроки становлення українського менталітету були позначені впливами Візантії, проте в Україні не був прийнятий головний принцип візантизму: панування загального над індивідуальним. На авансцені історії України завжди були люди вільного ратного духу, з яких ніхто не бажав бути глядачем світової драми, а тільки її актором. Ця стихія вільної самодіяльності особистості, без якої не можна було б вижити в умовах кордонної цивілізації (що протистояла варварству степових набігів), живила і республіку козаків, і вольницю бурсаків, і вдачу мандрівних дяків та приватну ініціативу громадян у містах, яким було надано Магдебурзьке право, і незалежний стан жінки як товариша у родині, «дружини». На такий же розвиток вільної індивідуальності спиралась і кордонна цивілізація піонерів американських прерій, з яких починалась історія США.
Що ж до України, то певні елементи усвідомлення цінності особи були присутні вже в Ярославовій Правді (яка встановлювала штраф за образу жінки і не застосовувала в правовому розумінні смертної кари чи тілесних покарань). У руслі розвитку ідей представницької влади перебувала і конституція Пилипа Орлика, і демократичний федералізм кирило-мефодіївців («Книга буття українського народу» та дисертація М. Гулака «Юридичний побут поморських слов’ян»). До цього слід додати традиційну для України XVI — XVII століть практику самоврядування міст та виборчого призначення на церковні посади.
Всебічний розвиток ідея цінності вільної особистості набула в українській класиці кінця XIX століття. Це, зокрема, дозволило розкрити потенції національного менталітету у висвітленні універсальної проблематики гуманістичних цінностей. Яскравим прикладом тому може бути художньо-філософське опрацювання Лесею Українкою феномену Дон Жуана як загальноєвропейської теми розкріпачення особи.
Поетеса вбачає в драмі іспанського гранда не спокуси гедонізму, а спробу створення свого особистого світу, альтернативного кам’яним підвалинам державного самовладдя, світ, що будується на любові, свободі, ідеалі жіночої краси. Але цей ідеал спотворюється: Донна Анна використовує його як принаду кар’єрної авантюри. І спокусник Дон Жуан сам спокушається волею до влади. Зрадивши самому собі, він зазнає дотику Командора, потиску цього монументу державного всесилля, та перетворюється на кам’яну персону.
Тут глибока та унікальна метафора. Бо потиск Командора не належить минулому. У XX столітті його зазнали багато людей та націй, що опинились в обіймах тоталітаризму.
Як вирватись із цих обіймів? Це вже універсальна тема нашого часу. Україна вирішує її на шляхах розвитку національної незалежності, розбудови громадянського суспільства, захисту економічної самодіяльності та невід’ємних прав людини, як це проголошує нова Конституція. Можна сподіватись, що саме на цьому шляху вона затвердить себе повноправним членом світової співдружності.
