Репортерська удача не зрадила мені. О 23 годині я вже займав своє місце у вагоні потягу, що рухався з Кам’янця-Подільського до Києва, коли випадково почув від пасажирів, що в цьому ж таки вагоні повертається додому близька родичка Івана Огієнка. Ми з попутником, відомим науковцем, довго вагалися, чи етично турбувати о цій пізній порі жінку, та все ж наважилися. Професор Ірина Іванівна Тюрменко відповіла:
— Так, я — внучата племінниця Івана Івановича Огієнка. Мій прапрадід Василь — його рідний брат.
Кам’янець-Подільський — то окрема і вельми цікава сторінка біографії однієї з провідних постатей української історії ХХ століття. Тут, у місті, де кожен камінь промовляє про минуле, як потім згадував сам І. Огієнко, «вже була пророблена велика українізаційна робота, бо там осівся Український державний університет».
До початку роботи Міжнародного конгресу українських істориків було приурочене врочисте відкриття меморіальної дошки фундаторові, першому ректору Кам’янець-Подільського держуніверситету І. І. Огієнку. Виступаючи на мітингу з цієї нагоди, Ірина Тюрменко підкреслила особливу роль свого родича у розвитку державної національної освіти.
«У місті над річкою Смотрич я побувала вдруге. А вперше — коли у 1992 році брала участь у конференції огієнкознавців, — згадала професор історії. — Бентежить особлива аура міста, що бачило Петлюру, Огієнка, Дорошенка...» Вона говорила про свої переживання, коли йшла до освітнього закладу вулицею Огієнка, як намагалася вдивлятися у пам’ятки архітектури очима свого родича: «Нам влаштували екскурсію. Мури Старої фортеці, Турецький міст, будинок, де було міністерство освіти УНР, Ратуша — все це й інше справляє незабутні враження».
Іван Огієнко вперше приїхав з Києва до Кам’янця-Подільського, якому випало стати останньою столицею Української Народної Республіки, на запрошення місцевої «Просвіти». Як професор Українського народного університету. У переповненiй залі театру виступив з лекцією «Українська культура». То було небувале свято в історії Кам’янеччини. Восени 1918 року І. Огієнко знову прибув до міста за вказівкою уряду П. Скоропадського — для організації роботи, пов’язаної із заснуванням ще одного українського держуніверситету. Тут якнайліпше виявилися організаторські таланти фундатора вищого навчального закладу. Бо ж належало займатися пошуком будівлі, запрошенням до праці світил науки, конкурсним відбором студентів... Вважав він, що поява нового храму науки — то культурно-політична подія всеукраїнського значення.
— У запрошенні на відкриття університету за підписом Івана Огієнка зазначалося: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвропейської культури, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’янець-Подільському Державнім Українськім Університеті закладається вперше на сході слов’янства богословський факультет і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нових національних кафедри: одна польської, друга єврейської літератури й історії». «Вірний кращим традиціям європейських університетів, новий Кам’янець-Подільський Державний Український Університет матиме на метi невпинну наукову працю на користь рідної української культури», — розповідає теперішній ректор Кам’янець-Подільського держуніверситету Олександр Завальнюк.
Крізь кам’янецьке «вікно» у звичному житті Ірина Тюрменко наче долучилася до світла пам’яті й шани, її славетному родичеві, стараннями якого перлина над Смотричем стає осередком відродження української мови і національної культури. Для роботи в університеті він запрошує з Києва, інших міст України відомих науковців Л. Білецького, Д. Дорошенка, В. Біднова, Є. Тимченка, літератора В. Самійленка, приват-доцента М. Драй- Хмару. Невдовзі з Києва прибуває залізничний вагон з книгами для університетської бібліотеки. Тут — література з власної, київської, бібліотеки Івана Огієнка. Йому, першому ректорові, вдається поповнити фонди університетської книгозбірні «джерелом знань» iз бібліотек університету св. Володимира, Київської духовної академії, з книгарень Києва. Й на цьому не зупиняється. Студенти й викладачі відправляються в експедиції по містах і селах краю, звідки повертаються з книгами. Місто відгукнулося на заклик ректора: дарує університетові книги, серед яких — унікальні видання.
Ірина Тюрменко поверталася додому з тільки-но виданою книгою «Минуле і сучасне Кам’янця-Подільського». Її автори Олександр Завальнюк і Олександр Комарніцький присвятили окремий розділ постаті Івана Огієнка. Ось рядки про врочисте відкриття університету: «Свято вдалося на славу. Його продуманість, пишність, велелюдність, національно-релігійна колоритність, музичність і пісенність запам’яталися кам’янчанам і гостям надовго. Участь в урочистостях єврейських, польських і російських культурно-просвітніх та релігійних чинників свідчила про підтримку молодого українського вузу, його ректора, професури з боку різних етнічних груп краю. Університет розпочав свою роботу 1 листопада 1918 року. У найбільшій аудиторії (№1) ректор прочитав для студентів і запрошеної інтелігенції міста лекцію з історії української мови. Вступні (пробні) лекції на двох факультетах читали всі новоприбулі професори і приват-доценти. З дозволу І. І. Огієнка на них побувало чимало представників кам’янецького громадянства».
Огієнко так прикипів душею до свого дітища, що, коли у грудні 1918 року йому пропонують посаду міністра освіти в уряді Директорії, здолавши тяжкі сумніви, обумовлює свою згоду тим, що залишає за собою і посаду ректора університету. Автор книги «Лишусь навіки з чужиною» Микола Тимошик наводить особливо показовий наказ міністра від 30 січня 1919 року:
«1. Закликом Української Народної Республіки від 1 січня 1919 р. державною мовою на Вкраїні визнано мову українську. Тому викладовою мовою по всіх школах України — вищих, середніх та нижчих — повинна бути мова українська.
2. Наказую, аби до дня оголошення цього наказу всі навчителі, що володіють українською мовою по всіх школах вищих, середніх, нижчих, почали виклади всіх лекцій українською мовою.
3. Тимчасово, з дозволу Міністра народної освіти, — для вищих шкіл губернального комісара — для середніх, повітового комісара — для нижчих шкіл викладовою мовою окремого навчителя може бути інша мова...
5. Національно розмежовані школи користуються для навчання мовою своєї нації.
Міністр народної освіти І. Огієнко».
Від листопада 1918 року до липня 1920 року І. Огієнко справлявся з обов’язками ректора і міністра, поєднуючи це з роботою на державному посту Головноуповноваженого уряду УНР — офіційного представника української влади на території Поділля у вiдносинах з польською військовою і цивільними владами. О. Доценко, ад’ютант С. Петлюри, згадував: «Тут, у Кам’янці, при тій тяжкій атмосфері... міг бути на посаді Головноуповноваженого Уряду УНР тільки п. Огієнко... Хто його знає, до чого поляки дійшли б, якби там не було п. Огієнка... Якби там був хтось другий, то... покинув би свою роботу через 2-3 дні, а поляки з Кам’янця зробили б вже дійсно польське місто, і не бачили б ми ні українського університету, і не змогло б українське політичне громадянство провадити своєї роботи... П. Огієнко поводився в Кам’янці... з достоїнством, обороняв українське громадянство та українські установи від польських зазіхань... і все робив, керуючись тільки інтересами нації».
6 травня 1920 року відбулися вибори ректора Кам’янець-Подільського державного університету. Ніхто не наважився йому протистояти. Вибори завершилися блискучим успіхом єдиного кандидата. Відтак 8 травня 1920 року голова Директорії С. Петлюра видав наказ про затвердження І. І. Огієнка ректором до 1 травня 1924 року. На жаль, цей строк він не відбув. 16 листопада 1920 року ректор їде за кордон і вже в Україну не повертається.
— В нашій сім’ї вважали за краще голосно не говорити про родинні зв’язки з Огієнком, — розповiдає Ірина Тюрменко.
Виступаючи з доповіддю у секції «Культурно-освітнє життя Радянської України 20 — 30-х років ХХ століття», професор Тюрменко, звісно ж, не могла обминути той факт, що на плодах натхненної праці Огієнка у Кам’янці-Подільському невдовзі було поставлено великий хрест. У вересні 1920 року комісар народної освіти першого радянського уряду В. Затонський відправляє у всі освітні установи України телеграму: «Необходимо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки на высоте университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившие из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя- Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора не дурно устраиваются за счет университета и поглядывают на запад. Всех их следует разогнать. В том виде, как он существует сейчас, университет компрометирует соввласть».
Невдовзі радянська влада створює у Кам’янці-Подільському два вузи — педагогічний і сільськогосподарський інститути. Й оце вона, іронія долі: аж до останніх днів «совєцької» влади це був педінститут імені В. Затонського... Відновивши університетський статус освітнього закладу, українська влада ще не віддала належне його фундаторові.
— Відправили документи до Києва з проханням присвоїти Кам’янець-Подільському державному університетові ім’я Івана Огієнка, — заявив ректор Олександр Завальнюк. Він говорить, що написаний разом iз колегою Олександром Комарніцьким розділ у вищезгаданій книзі — то «відповідь лівим ортодоксам і «совковим» кандидатам наук, що затято заперечують роль Івана Огієнка у становленні української державності». Ті вказують на «темну» сторінку біографії Огієнка — у роки Другої світової війни «провадив пронімецьку політику через проповіді і Богослужіння». Тяжким та мужнім було прозріння. «Наша нація надіялась від німців на поміч в своїй нерівній боротьбі з більшовизмом та ворогами Української державності, але, на жаль, ошукалися!», — отакий зболений висновок зробив сам Огієнко.
— Прихильники старої ідеологічної доктрини продовжують судити людей за переконання, відмовляючи їм у праві мати свої, що не збігаються з їхніми. — відповідає опонентам огієнкознавець Олександр Завальнюк.
Ірина Тюрменко одержала запрошення від ректорату на святкування 85-річчя Кам’янець-Подільського держуніверситету, що відбудеться найближчої середи, 22 жовтня. Разом iз ректором Олександром Завальнюком і його однодумцями вона щиро сподівається, що навчальному закладові, де працює одна з провідних історичних шкіл країни, буде присвоєно ім’я Івана Огієнка. Виступаючи перед студентами у Вінніпезі (Канада), І.Огієнко наставляв: «Кожна наукова праця мусить бути об’єктивна, а суб’єктивна, де проявляється особистість, — ніколи... У писаних працях проявляється й національність, і мусить проявлятися. Все ж таки, нехай і те, і інше не зводить з дороги об’єктивності, бо в кожній науковій праці об’єктивність мусить бути. Серед людей, і то навіть серед науковців часом проявляється партійність, її треба оминати, бо партійність доводить до суб’єктивізму хворобливого...»
