Суворою, лютою, нещадно морозною видалася зима 1708— 1709 років на теренах Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини та Харківщини. Від холодів тоді потерпала й Західна Європа: навіть у Франції та в Італії значна частина річок позамерзала, чого не було, як свідчили сучасники, вже декілька десятиліть. Що ж до України, то небувала стужа, котра охопила наші поля й степи, дуже сильно дошкуляла шведській армії на чолі з уславленим королем Карлом ХІІ, штаб-квартира якого перебувала тоді в Гадячі на Полтавщині: через снігові буревії та замети переривалось нормальне сполучення між населеними пунктами, злі морози стали причиною загибелі, як мінімум, 4000 шведських солдатів. Радники Карла говорили потайки: «Хоч би цей далекий і невідомий Гадяч не став спільною могилою нашої армії!» На початку лютого 1709 року король та його союзник гетьман Іван Мазепа перенесли свою резиденцію в розташоване неподалік містечко Зіньків; морози трохи послабшали. Але ні шведсько-козацькі формування, ні війська царя Петра І не прагнули до початку весни переходити до активних бойових дій; щоправда, невеличкі загони короля робили «локальні» вилазки в місця розташування московських гарнізонів — біля Ромен, поблизу містечка Веприк під Гадячем, під Валками на Слобожанщині. Але в основному сторони дотримувались очікувальної тактики.
Проте аж ніяк не важка зима хвилювала тоді душі людей. Острах, жах і переляк (не той переляк, який містично виникає бозна-звідки, без раціональних причин — ні, йдеться про жах, коріння якого історикам, та й усім нам, тепер легко зрозуміле!) опанував багатьма мешканцями Гетьманщини. Бо існувала реальна загроза життю кожного непокірного українця; важку, вбивчу руку царя відчували на собі всі. Ще нестерпно свіжою була кошмарна пам’ять про листопадову (1708 року) різанину полчищ Меншикова в Батурині, коли знамениту гетьманську столицю вщент спалили й зрівняли з землею, винищивши при цьому й жінок, і малих дітей... Між іншим, прецікавий і досі маловідомий факт: злочини, вчинені царськими головорізами, вельми швидко ставали відомими в тодішній Європі. Так, часописи Франції (в описувану добу — найпотужнішої держави Старого Світу) рясніли заголовками: «Жінки й діти на вістрях шабель», «Руїна України», «Страшна різня». Газети «короля-сонця» Людовіка XIV писали про батуринські події так: «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства... Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». Такою була точка зору оглядачів «Французької газети», а також часописів «Історичні листки», «Історичний Меркурій», «Ключ кабінету». Але уряд старого Людовіка XIV, зайнятий важкою й невдалою для Франції війною за Іспанську спадщину, не міг, та й не хотів активно втручатись в перебіг боїв, доленосних для далекої та все ще загадкової України...
Палі, колесування, четвертування, диба, батіг та (як «найлегше» покарання», як звільнення від мук) шибениця й сокира — ось ті аргументи, що їх активно застосовував цар та його «заплічних справ майстри» для «переконання» таємних «мазепинців»; а таким міг бути оголошений кожен, кого запідозрили б у співчутті до підданого прокляттю гетьману або ж — тим більше — до його справи. Страшну «таємну канцелярію» Петра (скільки ж іще подібних таємних канцелярій російських царів ми зустрічаємо в історії!) розгорнуто було в Лебедині на Слобожанщині — інакше її йменували «царська кімната мук». Ніхто ніколи не знав, та й ніколи вже не знатиме точної кількості закатованих там жертв. Варварські методи Чінгісхана й Калігули тьмяніють у порівнянні з кривавими забавами Петра Великого-реформатора. Діловий і прагматичний цар, який не бажав гаяти час марно, наказав своєму сатрапу «Даниличу» (Меншикову) застосовувати чотирираменне колесо, яке, зламавши тіло, може шматувати його на чотири частини, а також палі, розпечене залізо, голки, що їх заганяли під нігті. Один з улюблених катів Петра любив повторювати: «Кнут — не янгол, він не позбавляє душі, а примушує говорити правду». Через таку «дотепність» костолома 900 людей (як мінімум) пали жертвами в Лебедині лише в січні-березні 1708 року, будучи не в силі витримати до кінця нелюдські муки.
Але не піддаваймося «солодкій» спокусі вкотре спрощувати гранично складний перебіг історичних подій. «Кат» і «людоїд» Петро І (за нещадним визначенням Шевченка) впокорив Україну не тільки палями, тортурами та розпинанням козаків на хресті. Він вдався також і до «терору брехнею», терором демагогією та безсоромною пропагандою, підкріпленою багнетами московських окупаційних військ. Адже брехня завжди в історії йде пліч-о-пліч з насильством, взаємно підтримуючи одне одного. Яскравий приклад — знаменита церемонія в Глухові 23 листопада 1708 року, коли в Святотроїцькій церкві цього давнього козацького міста в присутності царя, його дружини, тієї козацької старшини, що зріклася свого гетьмана й присягнула на вірність московській владі, новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький прокляв Мазепу публічно, несамовито вигукуючи: «На зрадника й відступника Івана Мазепу анафема!» Додамо, що напередодні там же, в Глухові, в страшних тортурах помер (його колесували) звитяжний захисник Батурина, комендант мазепинської столиці полковник Чечель...
«Брудний політичний піар» — термін сучасного походження; проте фахівцям цієї вельми специфічної справи варто було б повчитись у Великого Петра та його радника з геноцидно-пропагандистських справ бузувіра Меншикова (він, як видно з їхнього листування, не раз давав своєму володареві дуже цінні рекомендації). Воістину, цікаво перечитати зараз маніфести Петра до «народа малоросийского», а, тим більше, зіставити їх деякими неповторними «родзинками» пізнішої імперської (і сьогоденної) історіографії та пропаганди. «Немає на світі іншого народу з такими вольностями й привілеями, як український», — цинічно заявив цар у маніфесті від 20 листопада 1708 року; пригадуєте уславлену пісню 1936 року: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!» Або ж сучасні оди про путінську «суверенну демократію»...
Лицемірству «отца Отечества» Петра воістину не було меж. Ось рядки зі ще одного маніфесту царя: «Тому, що нашим обов’язком є піклуватися малоросійським краєм, ми простягаємо над ним свою батьківську руку. Ми подбаємо про спасіння Малоросії з неволі й руїни й не дозволимо знеславляти її божих церков. Тому звертаємося з покликом до всієї старшини і всіх полковників і прохаємо їх не слухати брехливих намов давнього гетьмана-зрадника, але приєднатися до наших великоросійських військ у боротьбі проти ворогів». Привертають тут пильну увагу слова про «знеславлення божих церков». В одному з інших маніфестів московський монарх конкретизує свою думку: «Він, зрадник Мазепа, порозумівся із шведським королем і Лєщинським, королем польським, щоб наново віддати Малоросію під Польщу й щоб передати Унії божі церкви й наші славні монастирі». І це писалось про гетьмана, який дбав про православ’я та його цінності, без перебільшення, як ніхто з його попередників! Але звертає на себе увагу зрада значної частини українських православних ієрархів, які багато в чому були зобов’язані своєю кар’єрою саме Мазепі; так, колишній наставник Києво-Могилянської академії, вчитель Орлика, творець пишномовного панегірика на честь Івана Степановича, а тепер — наближений до царя митрополит Стефан Яворський не обмежився тим, що взяв активну участь у церемонії проголошення анафеми Мазепі. Він ще додав такі слова до офіційної формули, передбаченої ритуалом анафемствування: «А хто це такий — той Мазепа? Хитрий і отруйний змій, лис, чорт, юда, лицемірник і новий каїн... Це скажений вовк під шкурою ніжного ягняти. Ніжний у словах, але жорстокий у ділах». Все це символізувало одну, більш ніж руйнівну для подальшого перебігу української історії, подію — зраду вищим православним духовенством (не говоримо про переважну більшість священиків) справи української незалежності, чого не траплялось в таких масштабах раніше. Згадаємо, як негативно зустріло в більшості своїй це вище духовенство Переяслав 1654 року...
Але це ще не все. Слід нам усім замислитись над іншою, мабуть, найважливішою, проблемою: як же поставилась до доленосного вибору гетьмана Мазепи не духовна українська еліта, а, сказати б, еліта політико-майнова? Петро в цій ситуації діяв класичним методом «батога й пряника»: непокірним він погрожував найлютішими карами (і справді вдавався до них), а лояльним — нехай навіть таким, що пішли за Мазепою, але «розкаялися» (цар був занадто розумним, щоб у цьому випадку вдаватися до брутальної помсти!) — було даровано Височайше Прощення. І не тільки воно: декому з новітніх прихильників Москви дісталося майно! Дуже багато майна. Цар проголосив, що всі маєтки мазепинців, а насамперед, самого Мазепи, вже не належать їм і віддаватимуться тим представникам старшини та козацтва, які доведуть свою вірність Москві. І це справило враження — старшина зреагувала відповідно. Чи не тоді були посіяні ті зерна, з яких потім вродилась Полтавська катастрофа?..
Гарний приклад — поведінка й подальша доля миргородського полковника Данила Апостола, людини непересічної, дуже розумної, щирого патріота України. Він пішов разом із Мазепою проти Петра, чудово усвідомлюючи сенс та вагу свого вчинку. Про це свідчать хоча б такі рядки з листа Апостола до полкового обозного Василя Онисимовича з проханням поквапитись з прибуттям у Гадяч до Мазепи (від 16 листопада 1708 року): «Отпускаючи сторожов наших до Сорочинец, ознайомимо Вашу Милость о том, що войска шведские, почавши от самой Борзны, всюды по городах и селах, для защищения Отчизны нашей от наступления московского, аж до самого Ромна, постановлены на станциях; а и около Ромна в полку Лубенском стоятимуть. Сам найяснейший король его милость шведский в Ромнах свою станцию иметь будет, где и мы с ясновельможным добродеем, его милостию паном гетманом завтрашнего дня 17-го числа сего месяца прибыти сподъемся... А если бы там мъл хто з грамотами государскими (тобто Петра. — І.С.) и нового гетмана Шкоропадского просмикатися — теды таковых ловъте и до нас их присылайте». Але ось яка річ: через декілька днів той же Апостол (майбутній гетьман «підросійської» України) перебіг до царя, і у своїх «донесениях» до Петра вже називає Мазепу зрадником і докладно пише про наміри гетьмана продати Україну Польщі та уніатам...
Не може не вражати ось що: московська держава, здавна відома своїм варварським, деспотичним ставленням до власних, московських покріпачених селян, в Україні раптом... почала виступати в ролі оборонця й захисника бідних, зкривджених гетьманом та його аристократією (справді класичний прийом, його варто добре запам’ятати!). У своєму черговому маніфесті цар преурочисто проголосив: «Ось що ми відкрили. Давній гетьман, юда Мазепа, у своїх хитрощах, не повідомляючи нас, наклав на народ нестерпно важкі податки, які буцімто мали йти на військо, а в дійсності збагачували його самого. Віднині ми касуємо ці податки». Ані накладати, ані касувати будь-які податки, згідно з чинними угодами між Гетьманщиною та Москвою, цар не мав жодного права, проте яке це мало значення? Частина простого українського люду, «голоти», піддалася на цю облуду — й терор залізом укупі з терором словесним зробили свою справу.
А все ж таки невмирущість українського народу — то не гасло, не красиві слова. Через 130 років після небачено кривавого «упокорення» молодий, з палаючими очима юнак із захватом читав рукопис «Історії Русів», де, зокрема, були й такі рядки: «А тепер, якби за словами Спасителя з Євангелії, за кожну краплину крові, пролиту на цій землі, мусили надолужити ті, що її пролили, то яка покута ждала б катів українського народу? Вони проливали його кров рікою — і навіщо? З однієї тільки причини: тому що він хотів бути вільним і зазнати кращої долі на власній землі. А чи не були це ідеали, спільні всьому людству?»
Цим юнаком був Тарас Шевченко.
