Українська історія (як, втім, й історія будь-якої іншої країни) рясніє десятками, а то й сотнями різноманітних угод, договорів, союзів тощо. Деякі з договорів стали воістину знаковими (а для багатьох наших сучасників ледь не культовими), змінивши свого часу геополітичну картину Східної Європи. У цьому ряді можна згадати Люблінську та Берестейську унії, Переяславську Раду 1654 року (до речі, відзначення її 350- річчя, навколо якого було і буде зламано стільки списів, вже незабаром!), Андрусівське перемир’я, а з нашого нещодавнього минулого — Біловезька угода про утворення СНД. Проте в історії є угоди та договори, про які рідко згадують сучасники та їхні нащадки, хоча такими катастрофічними виявляються наслідки цих документів для долі країни, а справжні наміри підписантів настільки очевидні, що їх неможливо приховати жодною пафосною риторикою.
В історії українсько-польських вiдносин найкрасномовнішим зразком подібних угод став так званий Слободищенський трактат 1660 року, який фактично вiдкрив одну з найтрагічніших сторінок ХVII століття — Руїну. Зрозуміти роль цього документа легше, якщо згадати, з чиїм ім’ям він пов’язаний: це Юрій Хмельницький, найсуперечливiший український політик тієї епохи (а можливо, й всієї української історії).
Друге сходження Юрія на гетьманський престол (жовтень 1659 року) стало наслідком кардинальної зміни вектора зовнішньої політики Гетьманщини. Зречення Іваном Виговським булави та поховання щойно народженої Гадяцької угоди з Польщею — все це підштовхнуло старшину до замирення з Московією. Фігура Хмельницького-молодшого підходила для цього кроку якнайкраще. Славетне прізвище, як здавалося багатьом старшинам і козакам, допоможе залагодити як внутрішні конфлікти й чвари, так і зовнішньополітичну катастрофічну ситуацію (Московія ще не забула жахливої поразки під Конотопом 29 червня 1659 року, але, як слушно зауважив Віктор Горобець у своїй статті «Конотопська битва 1659 року», що увійшла до книги «Дві Русі», цієї «перемоги можна було уникнути»).
Безперечно, представники козацької старшини чудово усвідомлювали, що безпорадність та недорікуватість 18-річного гетьмана в даній ситуації є швидше перевагою, ніж вадою: після Виговського промосковськи налаштованій козацькій верхівці годі було й шукати більш зручної кандидатури. Юний вік Юрія надавав необмежене поле діяльності багатьом його порадникам, а прізвище Хмельницький, що майже магічно діяло на пересічних людей, великою мірою легітимізувало владу нового гетьмана. Подібним чином міркували й московські бояри, погодившись із цією кандидатурою.
Буквально через два тижні після вступу нового гетьмана на посаду Москва влаштовує йому перевірку на міцність: у жовтні 1659 року Юрій прибуває до Переяслава на вимогу воєводи Трубецького. Кількаденні погрози та шантаж змусили Хмельницького погодитись на підписання Переяславської угоди-2. Відмінність від тієї, яку уклав iз Московією його батько, була разючою: козакам не дозволялося без схвалення Москви обирати гетьмана, генеральну старшину і полковників, здійснювати самостійну зовнішню політику. Крім цього, російські війська відтепер мали розташовуватися не лише в Києві, а й у інших великих містах. Московія тріумфувала. І дійсно, в умовах чесної політики подібний договір міг би вважатися справжнім дипломатичним успіхом. Втім, у ситуації з Хмельниченком спрацювали явно інші, далеко недипломатичні методи. «Я два тижні був у московитів в’язнем; що хотіли, те й робили зі мною, не мав я, до кого вдатися», — розповідав пізніше Юрій. Що поробиш, доля політичного пристосуванця (а саме цей шлях волею-неволею обрав Хмельниченко) нелегка.
А тим часом польський король Ян Казимир, підписавши перемир’я зі Швецією та припинивши тим самим Першу північну війну (1655 — 1660), знову звернув свій погляд на схід. Величезне польське військо, що рушило на Україну влітку 1660 року, а також підтримка поляків iз боку кримського хана робили ситуацію вкрай загрозливою. Проте Юрію Хмельницькому, який зв’язав собі руки новою Переяславською угодою, нічого не лишалося, як діяти у фарватері військових кроків Москви. Наприкінці серпня назустріч полякам, з Києва на Волинь, рушило військо воєводи Бориса Шереметєва. Туди ж, але південніше йшов і Хмельниченко з козацькими загонами. Однак поляки випередили союзників; з’єднання їхнiх військ не відбулося, бо 7 вересня під містечком Любаром коронні війська завдали нищівного упереджувального удару по козаках. Для Юрія ця військова пригода стала справжнім шоком: він втратив над собою контроль, вигукуючи: «Боже мій, Господи мій! Визволи мене з цього пекла, не дай мені пропасти! Не треба мені цього гетьманування — піду в ченці!»
Події подальших декількох тижнів змусили Юрія робити воістину гамлетівський вибір: бути чи не бути? (а точніше: з ким бути?). З одного боку — поляки, у таборі яких, до речі , перебував i Іван Виговський, на той час уже воєвода Київський (гінець від нього передав Юрію пропозицію екс-гетьмана приєднатися до королівського війська). З іншого боку — не менш чисельне військо Шереметєва, у підпорядкуванні якого перебували й козаки Хмельниченка. Логіка союзництва вимагала від Юрія негайно допомогти московському війську, яке поляки взяли в облогу під Чудновим. Проте свідомо чи ні він обирає позицію вичікування.
Чекати довелося недовго. У кровопролитній Чуднівській битві 14 жовтня поляки вщент розбили російське військо. Воєвода Шереметєв у кайданах був відправлений до Криму, де пробув у неволі 22 роки. Наляканий Ю.Хмельницький поспішив засвідчити свою прихильність полякам, у результаті чого через три дні, 17 жовтня (за старим стилем), на світ з’явився документ, відомий в історії як Слободищенський трактат (сторони підписали його в містечку Слободище неподалік Чуднова, тепер це село Бердичівського району Житомирської області). Базою для нового договору стала Гадяцька угода 1658 року, проте з одним суттєвим «але»: в документі жодним словом не згадувалося про існування автономного Великого князівства Руського у складі Польсько-Литовської федерації. Натомість визнавалася зверхність Польської корони над територією Правобережної України, а Хмельницький з козаками мусив присягнути на вірність королю Яну Казимиру.
Поворот Хмельницького на 180 градусів мав як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Серед перших — принципова відмінність зовнішніх обставин підписання Гадяцької та Слободищенської угоди. Якщо вибір Івана Виговського був цілеспрямованим і мав стратегічну перспективу, то Юрій Хмельницький виявився просто заручником несприятливої (якщо не сказати катастрофічної) ситуації, яка характеризується влучним народним прислів’ям «пан або пропав». Крім цього, не останню роль відіграла пропольська партія у стані гетьмана: частина старшини, невдоволена Переяславом- 2, схилила гетьмана до угоди з поляками.
Дипломатичний кульбіт Юрія Хмельницького (клятва на вірність Польщі рівно через рік після подібної ж клятви Московії) став тим детонатором, який зовсім скоро призвів до найтрагічніших наслідків для України. У листопаді 1660 року відбулися дві козацькі ради, які фактично й дали старт епосі Руїни. В Корсуні на Чорній раді польські емісари підтвердили легітимність Ю.Хмельницького, вручивши йому булаву. Тоді ж він відправив до Москви листа, в якому відмовлявся від заступництва північного сусіда та вимагав виводу московських військ iз України. А через кілька днів після Корсунської ради переяславський та ніжинський полковники Яким Сомко та Іван Золотаренко скликали в Переяславі альтернативну раду, на якій промосковськи налаштоване козацтво і січовики підтвердили незмінність східного вектора, відцуралися Хмельниченка та обрали Сомка наказним гетьманом. Таким чином, вперше з початку козацької епохи Україна отримала двох гетьманів з протилежною зовнішньополітичною орієнтацією.
Слободищенський трактат, окрім фактичного розколу України, став водночас початком кінця політичної кар’єри Юрія Хмельницького. Після угоди з Річчю Посполитою він автоматично перетворився на ворога Московської держави та зрадника (як покаже історія, цей титул стане найпопулярнішим у ставленні Росії до багатьох українських політиків, і не лише у ХVII столітті).
З іншого боку, поляки після Слободища отримали цілком законне право вважати Правобережну Україну своєю територією, а тому несміливі скарги Юрія в Варшаву на дії шляхтичів (які поверталися до своїх колишніх маєтків, виганяючи нових власників — козацьку старшину) залишалися, як правило, без відповіді: на Хмельницького-молодшого просто перестали звертати увагу. Наслідок — зречення втомленим та розгубленим Юрієм булави у січні 1663 року (проте доля ще поверне гетьмана-ченця на політичну сцену, щоб згодом ганебно звідти скинути!).
Слободище стало для тогочасної козацької еліти своєрідним тестом на багатовекторність — вельми популярної й нині гри, в яку полюбляють гратися сучасні українські політики. Проте в умовах ХVII століття (та й чи тільки тоді?) очевидною виявилася політична аксіома: флюгерні коливання та хаотичні кидання у пошуках нового сюзерена можуть коштувати молодій державі надто дорого — втрати незалежності та Руїною.
