Забавно, але «анально-накопичувальний» характер подружжя
Чаушеску сьогодні приносить свої плоди. За повідомленням Ассошіейтед прес,
нещодавно закінчився черговий аукціон, на якому продавалися... кепки Кондукатора.
«Кепки продаються, мов гарячі пиріжки, — повідомив Аурі Вайку, держслужбовець,
який брав участь у розпродажі, — він ніколи нічого не викидав, речі громадяться
цілими купами». Кепки, яких нарахували 40, пішли покупцям з Японії, США
та Бельгії по 250 доларів, хоча в сусідньому магазині ви можете придбати
такі ж за півтора. Таким чином сподіваються залучити до бюджету понад мільйон
доларів!
Суд над Чаушеску — мабуть, одна з найганебніших сторінок
румунської історії. Весь процес тривав не більше ніж годину. Хоча за румунськими
законами страту не можна проводити раніше, ніж через десять днів, незалежно
від того, подавав засуджений апеляцію чи ні, солдатів, які погодилися виконати
роль катів, привезли заздалегідь. Прокурор був у джинсах і светрі, роль
адвокатів зводилася до умовляння Чаушеску визнати себе божевільним; судді
дуже поспішали. Цей суд був фарсом за формою, політичним вбивством — по
суті. Але навіть якби Чаушеску й погодився визнати себе божевільним, навряд
чи це врятувало б йому життя — обстановка в Бухаресті була надзвичайно
нервозною. З дахів, з вікон стріляли снайпери «Секурітате», по них били
з танків — армія була на боці повстанців.
Згодом сп'яніння кров'ю минуло, настало похмілля. Стало
зрозуміло — судили не диктатора, а систему, яка зросла, розвинулася, набувши
фантасмагоричних контурів, із мовчазної згоди самого народу. По суті
Чаушеску судили не як злочинця, а як свідка своєї власної низькості, розкладання,
боягузтва. Якби процес над Кондукатором був справжнім, він надто багато
міг би розказати своїм суддям про них самих, і це не було б приємно. Диктатор
не був похмурим чудовиськом — він був людиною з натовпу, плоть від плоті
свого народу, і всі його недоліки, вади лише тому стали бідою й соромом
цілої країни, що йому дали можливість робити все, чого він забажає. І він
не брав своїх прав силою — але підкупом, залякуванням, обманом.
Однак довгоочікувана розправа над «антихристом» не принесла
полегшення. Вже влітку відбулися зіткнення студентів із шахтарями, були
жертви. Ненависть до Кондукатора якось об'єднувала румунів, і після того,
як його позбавилися, настав час чвар і взаємних обвинувачень, політичної
роздробленості й пошуків виходу з глухого кута.
Паралелей між нашими країнами чимало. В обох країнах у
парламентах домінують ліві сили. У Бухаресті виходить газета «Зіуа» («День»).
Населення сумує за часами відносної ситості й живе в злиднях; схожий рівень
розвитку індустрії; високий рівень безробіття; взаємна неприязнь, про яку
ми соромимося говорити. Румунські газети пишуть про Україну рідко, та й
то у зв'язку з випадками контрабанди або іншими недобрими справами наших
співвітчизників, яких у Румунії, за неофіційними даними, до 1 мільйона,
а за офіційними — 55 тисяч. Схожі риси можна побачити й у національних
характерах, принаймні поведінка більшості наших ЗМІ під час останньої передвиборної
кампанії дуже нагадує румунські газети часів «світоча реформ», «творця
оновлення». На жаль, відносини між нашими країнами залишають бажати кращого.
Та причина не лише в пакті Молотова-Ріббентропа, через який Румунія 1940
року позбавилася Бессарабії та Буковини. «Справа» Чаушеску, підозрілість
і недовіра, «візантійський» спосіб мислення властивий не лише нашим західним
сусідам, а й нам самим. Лише під тиском блоку НАТО, в який Румунія відчайдушно
прагне, їй довелося відмовитися від територіальних претензій до України.
Але все ж багато румунів вважають Буковину та Бессарабію надто високою
ціною за вступ у Північноатлантичний альянс — от і триває суперечка про
острів Зміїний. Кожен, хто побував у Румунії, не може не помітити й зовнішню
схожість двох країн: ті ж розбиті дороги, захаращені балкони, безликі п'ятиповерхівки.
Світова фінансова криза боляче вдарила по наших сусідах — з травня минулого
року по травень нинішнього ВВП скоротився майже на 5%, промислове виробництво
впало приблизно на 10%. У країні, де на виробництві зайнято трохи більше
ніж 2 мільйони осіб, нараховується понад мільйон безробітних. У нас страйкують
шахтарі — в Румунії страйкують залізничники, вимагаючи підвищення зарплати
(зверніть увагу, підвищення, а не виплати боргів!).
Однак, оцінюючи наші перспективи, доводиться визнати, що
в Румунії вони все ж таки кращі. Країна потрапила у другу шістку кандидатів
на вступ в ЄС. 2,5 тисячі американських фірм уже інвестували в румунську
економіку понад $240 млн. лише прямих інвестиції. Дуглас Шнейдер, глава
американського залізничного гіганта «Трініті», купуючи завод із виробництва
вагонів у Румунії, сказав, що рішення інвестувати гроші грунтувалося на
«безлічі речей». Не важко уявити, яких: географічне положення, рівень технології
і якість робочої сили. Як зазначають оглядачі в США, інвестиційні можливості
румунського ринку недооцінені, вони безперервно розширюються, і ті компанії,
які враховують сильне загальнонаціональне прагнення до реформ і вкладають
капітали, не боячись поточного спаду, чинять далекоглядно. У Румунії є
й такий важливий козир, як туризм, ця сфера послуг динамічно розвивається
й приносить чималий прибуток. Порт Констанца цілком може стати перевалочним
пунктом на шляху каспійської нафти. І хоч експерти НАТО все ще з певною
недовірою поглядають на Румунію, відносячи її скоріше до православно-слов'янського
світу, ніж до західно-католицького, вступ до Північноатлантичного альянсу
уявляється неминучим. Очевидно, вже найближчими роками нам доведеться відмовитися
від уявлень про Румунію, як про «країну мамалиги і цуйки». А поки головні
проблеми країни, такі знайомі й нам, — це економічний спад, бюрократизм
і корупція, щедро посіяні руками диктатора та його приспішників.
Цими днями на бухарестському кладовищі Генча біля двох
безіменних могил буде багато квітів. І не тільки від численних родичів
Чаушеску чи старих, які ностальгують за втраченою юністю. Люди ще не забули
ні хлібних карток, ні «Секурітате». Але все ж таки їм набагато більше хочеться
пам'ятати інше — його самовладання, презирство до смерті в страшні хвилини
перед стратою, ті нечисленні дні справжньої величі, яку пізнала Румунія
в серпні 1968-го.
Колишній чоботар, син селянина, який примхою випадку й
волею (або безвіллям) народу став диктатором, дав 22-мільйонній країні
серйозний урок. Схоже, румуни зробили з нього висновки. Непогано було б
зробити їх і нам, адже розумні люди вчаться на чужих помилках.
