Разом зі співробітником Галузевого державного державного архіву СБУ Петром Кулаковським нещодавно ми були у відрядженні у Варшаві. Поїздка була непарадна, й загальна її, сказати б, мелодія була не оптимістичною, а, скоріше, елегійною. Ми поїхали, щоб остаточно узгодити текст передмови та вичитати верстку чергового грубезного тому спільного польсько-українського науково-документального видання «Польща та Україна у 30—40-х роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб». Це буде 7-й том під назвою «Голодомор 1932 — 1933 років в Україні». Запросив нас Інститут національної пам’яті Польщі, який виступає співтворцем і спонсором книжки. А в книжці понад 1000 сторінок.
НЕСТАНДАРТНИЙ ТОМ
Це направду буде нестандартний том. Як відомо, в Україні цікавість до теми Голодомору великий. У Польщі цією проблематикою також цікавляться. Польська література за темою значно менша від української, хочa працi, що між іншим зачіпають тему колективізації в Україні, з’являлися ще до війни. У Польщі дослідники через відомі та добре зрозумілi всім обставини могли зайнятися цією темою лише після 1989 року.
І ось нині разом готуємо том (сподіваємося) унікальних документів. Особливе місце серед них займають документи і матеріали польських дипломатів, розвідників, керівників прилеглих до тодішньої України воєводств. Ми друкуємо також цікаві матеріали ГПУ УСРР з Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Це різноманітні інструктивні та інформаційні матеріали, що були підготовлені чекістами під час трагічних 1932 — 1933 років, а також документи, що стосуються іноземних дипломатичних представництв в СРСР та УСРР. До додатку увійдуть щоденникові записи кількох осіб — свідків Голодомору.
...Кожного дня ми працюємо з польськими колегами з Інституту національної пам’яті. Це, в першу чергу, начальник Відділу архівних досліджень та видання джерел Інституту національної пам’яті, доктор історії Єжи Беднарек, а також співробітник Бюро надання доступу та архівізації документів згаданого Інституту Марцін Маєвський. Саме з ними читаємо поспіль всі зібрані для видання матеріали. Таке читання — річ непроста. Матеріали вибудовуються у жахливу і (що страшніше) достатньо продуману і втілену в життя концепцію нищення України. Наприклад, у одному з листів, що його було підкинуто до поштової скриньки польського консульства в Харкові, пишеться: «У країні свободи й недоторканності особи панують розстріли, каторга та неймовірний визиск... Крадіжки жахливі. Селянин обкрадає селянина, робітник обкрадає робітника. Коли в селянина курка або порося, то мусить спати біля нього вночі, щоб інший, в якого немає «такого щастя», не вкрав його вночі й ще до ранку не з’їв його разом із своєю голодною родиною. У селянина (80% всього населення) нема жодного стимулу до роботи на землі, бо і так все у нього заберуть».
«Я сповіщаю, — пиcав, наприклад, консул Польщі в Києві 11 травня 1932 року, — що з кожним днем отримую щораз більше відомостей про голод на Правобережжі, який особливо гостро відчувається в провінції. Згідно останніх повідомлень, у таких містах, як Вінниця і Умань майже щоденно можна констатувати випадки збирання з вулиці людей, які падають через ослаблення й виснаження. Ще гіршою має бути ситуація в селі, де, згідно інформацій з достовірного джерела, розбої та убивства внаслідок голоду — це щоденне явище».
Та що там село! Ось повідомлення керівника польського генконсульства в Харкові від 16 березня 1933-го: «Різні міські робітники, які привозять для Генерального консульства в Харкові дерево, вугілля, лід і т. д. на наших очах кидаються на лушпиння картоплі та інші покидьки, знайдені на смітнику Консульства, а робітники, які вивозять сміття, тими днями на подвір’ї Консульства з’їли їжу, підготовлену для собак...» Якщо таке робилося в тодішній столиці України, то якими ж були реалії на селі!
...Наші польські колеги часом дивуються, часом просять щось докладніше пояснити. Ми пояснюємо, ведемо діалог, щось уточнюємо — і разом з поляками увесь час наштовхуємо на кляте запитання: ну, чому ж світ мовчав, знаючи, що насправді робиться в Україні.
Деякі дипломати підкреслювали особливо катастрофічну ситуацію в Україні, яка значно вiдрiзнялася від південних регioнiв Росії. Ось що, наприклад, зафіксував у своєму звіті польський генконсул, який у травні 1933 року здійснив поїздку з Харкова до Москви: «В усій подорожі найбільше мене вразила різниця у вигляді сіл і полів України в порівнянні з сусідньою ЦЧО (Центральна чорноземна область), і навіть неврожайними околицями Москви. Українські села знаходяться в значному занепаді, віє від них порожнечею, запустінням і нуждою, хати наполовину розвалені, часто з позриваними покрівлями, ніде не видно нових садиб, діти й старці схожі на скелети... Коли я безпосередньо потім опинився в ЦЧО (перш за все, в околицях Курська й Орла), я мав враження, що приїхав з Країни рад в Західну Європу...»
Вважаючи, що таємниця успіхів більшовиків полягає в «цілковитому нерахуванні з засобами й жертвами», один з польських розвідників констатує: «Реалізація цього всього сталася через вкидання величезних кадрів свіжо вихованих комуністів, яких, перш за все, нічого не єднає з тутешнім населенням або внушених теоретичними виводами до такої міри, що вони стали майже фанатиками, які виконують всякі накази, заплющивши очі на всі наслідки, які відіб’ються на населенні».
Розвідниця, яка працювала друкаркою в польському консульстві, залишила надзвичайно реалістичні описання розмов із людьми, з якими вона контактувала, аналіз поточної ситуації. Такий аналіз ми бачимо і в повідомленнях старост прилеглих до Радянської України воєводств. Туди втікали люди від голоду в «соціалістичному раї», розповідаючи про те, що переживали.
З польськими колегами ми здебільшого друкуємо матеріали для службового вжитку, не для широкої публіки. І вже це дає підстави стверджувати, що ми разом робимо ще один крок до реалістичного, позбавленого однобічності погляду на те, чим насправді був Голодомор.
Ну, а наше перебування у Варшаві стало ще одним кроком до розуміння того, що не лише у нас, а й у наших сусідів вирує політичне життя. Питання лише в тому, як його вводити у певні рамки, щоб не загинути в його бурхливому потоці. І тут несподівано для нас залунала «мелодія» Леха Валенси, екс-президента Польщі та лауреата Нобелівської премії миру за 1983 рік.
ВАЛЕНСА
По телевізору ми спостерігали, як у Королівському замку на «Старувці», себто у найстарішій частині Варшави, відбулось офіційне вшанування Валенси: йому виповнилось 65 років, а з моменту отримання ним «Нобелівки» минуло 25 років. Оце й святкували. Для Польщі Лех Валенса, як заведено говорити, постать знакова, а тому коротко згадаю про його життєвий шлях.
Отже, народився він у 1943-му і був четвертою дитиною в селянській родині. В училищі, де готовували механизаторів для села, Валенса виділявся поганою поведінкою і вельми скромними здібностями. Закінчивши училище, він працював електромеханіком у конторі, схожій на радянську МТС, потім служив в армії, а потім знов повернувся до села. Вищої освіти він не отримав, та й не намагався отримати.
У 1966-му він вирішив переїхати у Гдиню, але вийшов на вокзалі в Гданську за пивом, спізнився на поїзд і залишився у Гданську, де невдовзі почав працювати електриком на верфі імені Леніна. Хто знає, як розвивалася б польська історія, як би Валенса не вийшов за пивом...
Польща — не Україна. Коли у грудні 1970-го польский уряд підняв ціни на продукти, на верфі почались страйки. Ось тоді й висунувся Валенса. У серпні 1980-го він вже очолив страйк на судоверфи, а невдовзі став лідером «Солідарності» — федерації рабітничих спілок, що замінила підконтрольні урядові профспілки.
Фактично Лех Валенса став неформальним лідером країни, діячем, з думкою якого змушені були рахуватися і в партійно-державних, і в робітничих, і в інтелігентських колах.
«Солідарність» підтримувала страйки і протести до грудня 1981-го, коли її діяльність заборонили. Валенсу та інших активних опозиціонерів заарештували. В цей бурхливий час Валенса став лауреатом Нобелівської премії миру.
У 1988 році — нова хвиля страйків, що змусили уряд розпочати переговори із «Солідарністю» і оголосити дату вільних виборів до парламенту. У червні 1989-го вибори принесли перемогу кандидатам «Солідарності». І тут Лех Валенса виявив характер: він відмовився формувати уряд разом з комуністами. Уряд очолив його соратник Тадеуш Мазовецький.
У жовтні 1990-го президент Войцех Ярузельський пішов у відставку, а у грудні Лех Валенса переміг на позачергових президентських виборах. Ось до чого довела його любов до електрики... На посту президента Валенса підтримував курс на ринкові реформи і створення системи сильної президентської влади. Новому президенту був притаманний авторитарний стиль керівництва. При цьому він проводив однозначно прозахідну політику.
Валенса прагнув консолідувати країну, оскільки у суспільстві розпочався розкіл. У вересні 1993-го за його сприяння коаліція лівих партій отримала більшість у парламенті та сформувала уряд. Він хотів об’єднати лівих і правих під своїм «патронатом». І це була його фатальна помилка: Валенсу почали критикувати і праві, й ліві. На виборах в листопаді 1995-го президентом було обрано кандидата Союзу демократичних сил Олександра Квасневського.
Та на Заході не забули про Валенсу: під час Олімпіади у Солт-Лейк-Сіті у США йому доручили підняти прапор зимових Ігор. І в Польщі його пам’ятають. Це засвідчило і згадане вшанування у Королівському замку, і великий концерт, що відбувся ввечері. А наступного дня Валенса знов опинився на вістрі суспільної уваги. Саме тоді на телебаченні почалось обговорення книжки, в якій були зібрані документи про специфічні взаємини Валенси і комуністичної спецслужби Польщі. На екранах знов з’явився Валенса, Кваснєвський, голова Інституту національної пам’яті Польщі доктор Януш Куртика, інші діячі...
Я дивився, слухав і зрозумів: поляки залишаються поляками. Вони не бояться публічно обговорювати найгостріші теми й питання. Щодо Валенси, то, поза сумнівом, його «не здадуть», надто багато він означав під час руйнування комуністичної Польщі. Проте «не здати» зовсім не означає щось Валенсі забути чи щось (навіть неприємне) замовчати.
Ми так ще не вміємо й, на жаль, не дуже й вчимось. Б’ємо так б’ємо, а любимо так, ніби апріорно ніяких вад і недоліків у політиків не буває. Бувають! Ще й які... Отож, не робимо собі політичних ідолів. Ні з кого. Так, як поляки не роблять з Валенси.
А Варшава, в якій ми були багато разів, і цього разу вразила. Ми їздимо сюди щорічно (а буває й кількаразово на рік) з 1996 року. Ми бачили, як непросто почало змінюватися життя, а — головне — як запрацювали закони, як міцнішало переконання, що закони для всіх однакові.
А знаєте, чим вразила нас Варшава цього разу? Чистотою, охайністю. Так хочеться, щоб і в нас було поменше бруду. І політичного, й того, що просто неприємний...
