130 років тому, 18 березня 1871 року гігантські хвилі сотень тисяч парижан рушили на Гревську площу. Габріель Ранв’є проголосив створення Комуни: «Центральний комітет Національної гвардії передає всю владу Комуні. Громадяни, я не можу сьогодні виголошувати промову, моє серце сповнене радості. Дозвольте мені лише віддати шану населенню Парижа за той великий приклад, що він дав світові!»
72 весняних дні 1871 року, здавалося, лише мить в історії Франції і всього людства. Але які ж зерна вони виплекали! Історична канва подій, що передували Паризькій Комуні, відома, і багато що прояснює. Імперія Наполеона III, яка протягом 50 — 60-х років XIX століття претендувала на особливе, чільне місце як у європейській, так і в світовій політиці, під стрімким натиском молодої Германської імперії (ядром якої було Прусське королівство) завалилася як картковий будиночок. Французькі війська зазнали принизливої поразки у війні з об’єднаними силами Германського Союзу. Катастрофи під Седаном і Мецем в серпні—жовтні 1870 р. стали прологом до створення Комуни. Імператор Франції Наполеон III був інтернований у замку Вільгельмсгеє поблизу Касселя (Гессен) і влада в країні перейшла до рук уряду Національної оборони.
Париж під градом обстрілу артилерії німців чинив опір 132 дні і все ж капітулював 28 січня 1871 року. 12 лютого того ж року Національні збори на засіданні в Бордо обрали Адольфа Т’єра головою виконавчої влади. Він був змушений 1 березня прийняти принизливі умови миру з Германською імперією (відчуження Ельзасу й частини Лотарингії — 263 кв. милі і 1,5 млн. жителів, контрибуція у 4000 мільйонів марок). 10 травня 1871 року (вже в розпалi революційних подій у Парижі) у Франкфурті-на-Майні мир був ратифіковано обома сторонами. Іронія долі: прусський король Вільгельм I був проголошений імператором Германiї 18 січня 1871 р. у королівському палаці Версаля. Саме Версаль став у дні Комуни центром, де групувалися сили (за згодою німців-переможців, які розуміли небезпеку революційних ідей — роль Отто фон Бісмарка, «залізного канцлера» об’єднаної Німеччини в прийнятті цього рішення була вирішальною), що боролися з революціонерами.
Поштовхом до проголошення Комуни стало почуття національного приниження французів, що призвело до різкого «полівіння» суспільства, особливо в Парижі (спроби створення комун у Ліоні й Марселі були придушені в зародку). Лозунгами комунарів були: «Геть національних зрадників! «, «Геть німців iз нашої землі! « і дуже розпливчата теза про «Вільну державу».
Жодне з політичних угруповань комунарів не мало визначеної програми. Суперечність їх дій і рішень була закладена в пристрастях переконаних соціалістів (лідер — Ежен Варлен), республіканців (Шарль Делеклюз), бланкистів (сам Огюст Бланки ще 17 березня 1871 року був заарештований поліцією Т’єра), якобінців (Гамбон) і анархістів — послідовників Михайла Бакуніна, що заперечували будь-яку державу. Цікавий соціальний склад уряду Комуни. З 81 особи 33 були робітниками, 30 — представниками інтелігенції, 11 — чиновниками, 5 — комерсантами, 2 — офіцерами. Відсутність єдності, дисциплінованості, постійні коливання, відстоювання вузькопартійних інтересів прирекли боротьбу комунарів на невдачу.
Але все ж головний урок Комуни — не можна нав’язати всім без винятку якусь одну, здавалося, прекрасну ідею соціальної справедливості, засновану на пріоритеті класового підходу . Кругозір паризьких комунарів був обмежений рамками життя кварталів столиці, селяни так і не стали їх союзниками (навпаки, вони, колишні військовополонені, складали ядро сил версальців). До 28 травня 1871 року розгорнулися вирішальні битви на барикадах Парижа, поки останні їх захисники не були вбиті або потрапили в полон. Під час «кривавого тижня», що настав за цими подіями, було розстріляно від 30 до 40 тисяч чоловік, переважно робітників. Не можна не відзначити, що й багато комунарів заплямували своє ім’я численними стратами заручників з прошарку великої і середньої буржуазії. Але навіть видатний французький письменник Віктор Гюго, що аж ніяк не був прихильником Комуни, засуджував безглузді за жорстокістю страти революціонерів.
Уроки Комуни стали важливим поштовхом до розвитку соціалістичних ідей і мали неабиякий вплив на майбутнього «вождя пролетарської революції» Володимира Леніна. Він вважав, що комунарам не вистачало жорсткості (в його розумінні, звичайно ж, жорстокості) у виконанні своїх рішень, і аж ніяк не слова, що стали хрестоматійними, були квінтесенцією його розуміння «Уроків Комуни»: «Для переможної соціальної революції потрібна наявність, принаймні, двох умов: високий розвиток продуктивних сил і підготовленість пролетаріату. Але в 1871 році обидві ці умови були відсутні...» Зламати все вщент (а комунари фактично демонтували державну машину), знищити навіть несправедливий лад набагато легше, ніж «а потім... « побудувати «новий світ», до того ж світ утопічний . Історія Комуни — яскраве цьому підтвердження.
Але навіть права, респектабельна французька газета «Монд» 31 січня 1970 року надрукувала таке неоднозначне зізнання: «Ось вже майже 100 років образ Комуни виникає лише іноді, раптово осяюючи яскравим спалахом час свята, час мрії, яка, ледве встигнувши втілитися в життя, була вбита. Потім республіка привілейованих спотворила значення Комуни або взагалі відсунула її в забуті сутінки історії. Дійсно, коли ми були дітьми, нам розповідали про Жанну д’Арк або про Бонапарта, але весна 1871 року найчастіше замовчувалася» .
Комунари були живі люди, вони помилялися, гинули під кулями і бомбами, пестячи мрію про соціальну справедливість (як вони її розуміли на той час), і навіки залишилися в історії. А учні і послідовники їх часто виявлялися куди більш прагматичними і куди більш жорстокими. Зі спадщини Комуни одночасно виросли зерна, з яких з’явилися в майбутньому Йосип Сталін і Ернесто Че Гевара — кривавий диктатор і романтичний революціонер-герой. У цьому суперечливість величної трагедії Комуни і її жива актуальність для наших днів.
