Старовинний переказ розповідає, що в могильному склепі тамплієрів щорічно, саме в ніч знищення їхнього ордену, з’являється привид у білій мантії з червоним хрестом і запитує, хто ж буде воювати за визволення Гробу Господнього. І тоді з-під склепіння виразно чутно відповідь: «Ніхто! Ніхто! Тому що Храм зруйнований».
18 березня 1314 року на повільному вогні було спалено Великого магістра Ордену Храму (тамплієрів) Жака де Молє. Разом із тамплієрами з історичної сцени фактично зникає ціла епоха — епоха рицарства, хрестових походів, духовних пошуків
ВИТОКИ
...Майже за 200 років до цієї події, названої істориками найстрашнішим злочином Середньовіччя, у 1119 році рицарі Гюг (Гуго) де Пайєн і Жоффруа де Сен-Омер із сімома товаришами на руїнах храму Соломона біля Гробу Господнього дали клятву охороняти дороги до Єрусалиму, щоб прочани без остраху могли подорожувати ними. Назва ордену походить від французького слова «temple» — храм. Рицарі, які дали, крім «охоронної», три чернечі обітниці (покірності, стриманості та бідності), відкрили абсолютно новий рід діяльності. До їхнього бажання боротися з ворогами християнства, співзвучного войовничому духові часу, відтепер додавалася друга складова — релігійний ентузіазм.
Статут ордену здебільшого спирався на статут дуже суворого ордену цистеріянців (у них же тамплієри запозичили формений одяг — білий плащ з червоним хрестом): від ченців-воїнів вимагали цнотливості; бажаючий вступити в братство ставав слугою і рабом ордену, йому належали хліб, вода і простий одяг. Статут розробив знаменитий цистеріянський абат Бернар Клервоський у 1128 році. Папа Інокентій II буллою на соборі в Труа того ж року — затвердив його, а папа Євгеній III (1145—1154) — червоний восьмикутний хрест і штандарт Ордену «бідних рицарів храму Соломона», відомий як чорно-білий «Босеан», на якому було накреслено: «Non nobis Domine» (перші слова 9-го вірша 113-го псалма — «Не нам, Господи, не нам, але імені Твоєму дай славу...»).
Орден поступово ставав «державою в державі». Життя його зверху донизу було пронизано відпрацьованою до автоматизму системою покірності. Великий магістр, спираючись на капітул, твердою рукою керував спільнотою воїнів-ченців; генеральний капітул (від 100 до 300 рицарів) обирав Великого магістра. Елітою Ордену були «білі» — аристократи-дворяни, яким належала вся влада і майно, і, якось мірою, священики, які знаходилися при магістрах або служили в церквах. Вони становили у різні часи від 10 до 25% складу. Брати — «сержанти», або ж «коричневі», в умовах війни служили зброєносцями і були піхотинцями, а в мирний час вели господарство. Внизу цієї ієрархічно суворої «драбини» перебували залежні селяни і раби, вивезені з Палестини. Одна неодмінна умова зв’язувала тамплієрів — ніхто не міг (від простого селянина до Великого магістра) залишити Орден.
Тисячі рицарів найшляхетнішої крові бажали стати членами братства. Тамплієри були учасниками численних військових кампаній на Близькому Сході. Їхню роль у Хрестових походах важко переоцінити. Аж до падіння Акри в 1291 р. тамплієри та рицарський орден госпітальєрів (іоанитів) були головною ударною силою в боротьбі з мусульманами.
Для розуміння подальшого важливо відзначити, що Орден не визнавав над собою жодної світської влади (крім папської, часто — номінальної) і мав право екстериторіальності. Володіння його були розкидані по всій Європі — закриті від сторонніх очей колонії храмовників знаходилися у Франції, в Англії, в Арагоні, Кастилії та Наваррі (Іспанія), на землях Німеччини, в Італії, в Греції та на Кіпрі.
Тамплієрам римські папи дали важливий привілей: вони самостійно оперували величезними сумами грошей, що йшли різними каналами на проведення хрестових походів. В їхніх руках були багато шляхів, якими хрестоносці та прочани відправлялися на Святу Землю. Вже в кінці XII століття торгівля (з Європи на Близькій Схід везли зброю, продовольство, коней; у зворотному напрямку — вино, тканини, прянощі та цукор, килими, шовк, парфумерію) стала неодмінною, а чим ближче до трагедії, й головною складовою політики Ордену. В Європі тамплієри стали головними лихварями. Перші їхні фінансові операції проходили через банкірські доми в Італії. Поступово було створено власну банківську систему: комерсанти вкладали на збереження золото, срібло, діаманти, отримуючи замість них обмінні векселі. У свою чергу, «жебракуючий» орден, що жив у XII столітті в основному на пожертвування, під відсотки віддавав свої скарби феодалам, єпископам, торговцям. Тамплієри перетворилися на найбільших підрядчиків при будівництві грандіозних соборів і церков.
Великі феодали, бажаючи заручитися підтримкою могутнього Ордену, дарували їм землі та замки. Так, бездітний король Арагона Педро Великий у 1133 р. навіть заповідав їм своє королівство. Гранди опиралися цьому, але були вимушені дати «відступну» — кілька укріплених замків. Проте храмовники не залишилися в боргу і взяли найактивнішу участь у Реконкісті.
Багато істориків, випинаючи пристрасть тамплієрів до торгових операцій, безмірно підкреслюючи їхнє суперництво з іншими орденами та світськими феодалами на Святій Землі, все ж не можуть заперечувати той факт, що без їхньої участі не обходився не один Хрестовий похід, починаючи з Другого. Більше 20 тисяч членів ордену загинуло на Святій Землі, в тому числі шість Великих магістрів із 23-х. Так, у знаменитій битві 1148 р. в горах Лаодикеї (нині — південь Туреччини) під час Другого Хрестового походу 200 рицарів (здебільшого — тамплієрів), які були у свиті французького короля Людовика VII, зуміли стримати несамовиті напади 20000 мусульман. Сам король чудом залишився живим і після цієї битви призначив одним із двох командуючих армії Великого магістра храмовників Еверара Баррського. Як і госпітальєри, вони до останньої краплі крові захищали великий оплот християн у Сирії — місто-фортецю Акра. З його падінням Орден неначе втратив грунт під ногами.
ПРОЦЕС
Початок історичного сходження тамплієрів, духовних воїнів — це прямий виклик світській владі. Але рано чи пізно й «союз» з римськими первосвящениками міг дати серйозну тріщину. З фактичним підкоренням папського престолу французькому королю Філіпу IV Красивому, становище тамплієрів у Франції ставало дедалі небезпечнішим.
Історики часто перебільшують розміри багатства тамплієрів. Госпітальєри — їхні постійні суперники (але в битвах із мусульманами — союзники), були, як мінімум, не менш могутніми. Саме у Франції розташовувалися найзначніші маєтки тамплієрів. Філіп IV Красивий, якому рицарі постійно позичали гроші, був зобов’язаний їм життям (під час бунту черні в 1306 р. король знайшов притулок у замку Тампль), у певний момент відчув обтяжливість «вдячності». Маючи поруч таку могутню, абсолютно непідзвітну організацію, навряд чи можна було вважати себе абсолютним володарем. Накласти руку на майно Ордену, але обставити цю нелегку справу так, щоб вона виглядала в очах всіх, як боротьба з гріховністю, ось таке завдання хотів вирішити король Франції, глибоко ображений відмовою капітулу про прийом у «почесні рицарі» товариства. І він з ним блискуче впорався.
Після падіння Акри орден перебирається на Кіпр. Боротьба за Святу Землю забрала у храмовників дуже багато сил; капітул приймає рішення поступово перенести свої справи до Франції. У 1306 році Жак де Молє в супроводі шістдесяти найшанованіших рицарів відправляється на береги Сени. Великий магістр взяв з собою орденську скарбницю (150 тисяч золотих монет і десятки пакунків зі сріблом). У недобру годину поверталися тамплієри — король остаточно підкорив римських пап своїй владі. В 1309 році вже під час процесу над тамплієрами вони перенесли свою резиденцію до Авіньйону — міста-фортеці, що знаходилося в оточенні володінь французької корони. Цікаво, але після загибелі Ордену папство більше не претендувало на панування в світі. Ані імператори, ані королі вже не трепетали перед первосвящениками. «Каносса» залишилася в минулому.
14 вересня 1307 року по всій Франції посадовим особам було розіслано листи за підписом короля з наказом: 13 жовтня, у п’ятницю, розкрити конверт. Філіп IV Красивий наказав заарештувати всіх тамплієрів і конфіскувати їхнє майно. «Зважуючись на подібний акт, який би неминуче приголомшив громадську думку, було потрібно якнайскоріше юридично обґрунтувати його за допомогою вичавлених... свідчень. І заради їх отримання годилося все: обіцянки, загрози, насильство — аби було забезпечено результат», — писав Г.Ч. Лі у дослідженні «Невинність тамплієрів».
З 19 жовтня 1307 року було запущено машину інквізиції: керував процесом хранитель печатки і канцлер королівства Гійом де Ногаре. Його численні помічники займалися фіксуванням зізнань 138 в’язнів, яких утримували в Тамплі — головній резиденції Ордену у Франції. Ще 16 жовтня було розіслано відозви до всіх владик християнського світу, в яких йшлося про причетність тамплієрів до єресі; королів і графів закликали наслідувати приклад французького короля.
Лише чотири тамплієри, не зломлені страшними тортурами, відмовилися визнати свою провину. Офіційне «зізнання» робилося після повернення нещасних із кімнати тортур. Навіть якщо тамплієри відмовлялися від «зізнань», то вони знали, — їх спалять на повільному вогні як затятих єретиків. Тільки в Парижі під тортурами загинули 36 рицарів.
Ось основні злочини (за дослідженням Г.Ч. Лі), в яких звинувачували тамплієрів:
1. Під час прийому новачка в орден наставник заводив його за вівтар або ризницю, показував розп’яття і примушував тричі відректися від Христа і плюнути на хрест.
2. Потім його роздягали, і наставник тричі цілував новачка в пупок, губи та інші місця...
3. Також новачку говорили, що протиприродна похіть не забороняється і віддаватися їй — звичайна справа...
4. Мотузок, що його тамплієри носили день і ніч під сорочкою як символ чистоти і цнотливості, був заздалегідь освячений обв’язуванням навколо ідола у формі людської голови з величезною бородою; цій голові молилися під час капітулів...
5. Священики ордену не освячували хліб причастя під час служіння меси.
Крім того, тамплієрів звинувачували у таємничості їхніх обрядів і церемоній, союзі з сарацинами (про зв’язки тамплієрів та ассасинів — членів ісламського ордена вбивць, а також про те, чи правомірно називати тамплієрів передвісниками масонства, читайте на одній з найближчих сторінок «Історія та «Я»).
Безумовно, загибель ордену викликала почуття радості у багатьох — невразливості та багатству тамплієрів заздрили. Але під час показових процесів прості люди висловлювали сумніви у справедливості страти. Так, королівські хроністи записали: «... страждаючи від болю, вони у своїй погибелі ні за що не побажали що-небудь визнати». Мужньо прийняли смерть і багато рицарів, які було «визнали» під тортурами свою «провину».
Процес тривав з перервами майже сім років. 18 березня 1314 року на спеціальній раді кардинали заслухали Жака де Молє, Гуго де Пейро, Жоффруа де Гонневіля і Жоффруа де Шарне. Папа Климент V остаточно зрадив тамплієрів, підписавши вирок еліті храмовників: довічне ув’язнення в особливо суворих умовах. Один з учасників ради так описав її хід: «...Коли кардинали вже вважали справу закритою, абсолютно несподівано двоє із засуджених, а саме Великий Магістр (Ж. де Молє — С.М. ) і пріор Нормандії (Ж. де Шарне — С.М. ), виступили із самозахистом, що приголомшив усіх, звертаючись до кардинала, який щойно прочитав проповідь, і до архієпископа Санського і відреклися від своїх свідчень, зроблених раніше, а також від усього того, в чому будь-коли зізнавалися». (Є. Жаринов. «Жак де Молі»). Великий магістр, звернувшись до ради, відзначив ту величезну роль, що відіграли тамплієри у боротьбі з сарацинами: «Вони, а не ви страждали від голоду, хвороб і від пекучого сонця... Але ви забули, що ваш суд не єдиний. І тому я заявляю, що король Франції Філіп Красивий і папа Климент V з’являться разом зі мною на іншому Суді. І Господь покличе їх до себе впродовж 12 місяців, що закінчаться з моменту нашої страти».
Страчені як єретики, що не розкаялися, того ж вечора, 18 березня 1314 року, де Молє та де Шарне забрали із собою в могилу чимало таємниць. Архіви Ордену таємниче зникли, як і майже все золото та срібло... Не розгадана й таємниця зв’язків рицарів з американським континентом, куди нібито відправилися з порту-фортеці Ла-Рошель кораблі зі скарбами тамплієрів. Викликає безліч запитань вражаючий зв’язок між тамплієрами та православними християнами — своєрідні «переклички» є і в середньовічному живописі, і в іконографії, і в спільному для них культі поклоніння Божій Матері. Але це теми для окремих статей.
У романі «Залізний король» письменник М. Дрюон, який користувався серйозними історичними документами, наводить останні слова Великого магістра, що він їх промовив на вогнищі: «... папа Климент... рицар Гійом де Ногаре, король Філіп... не мине й року, як я покличу Вас на суд Божий і буде вам справедлива кара! Прокляття! Прокляття на ваш рід до тринадцятого коліна!..».
Пророцтво збулося з магічною точністю. Папа Климент V помер вже 20 квітня 1314 року. Філіп IV Красивий у віці 46 років 29 листопада 1314 року сконав від вельми загадкової хвороби. Його сини, що по черзі вступали на престол, Людовик X Сварливий, Філіп V Довгий і Карл IV Красивий, наче опинилися під «прицілом» Ордену. У 1328 році, тобто через 15 років, перервалася династія Капетингів. Саме цей факт призвів до руйнівної, згубної як для Франції, так і для Англії, Столітньої війні (1337—1453). Від страшного отруєння, ще до смерті свого сюзерена, помер Гійом де Ногаре, таємний послідовник катарів, який вважав, що знищення Ордену є його помстою християнській церкві. А майже п’ять століть по тому похмура будівля Тампля стане останнім притулком Бурбонської гілки Капетингів — короля Людовика XVI та його сім’ї...
