ПРОЛОГ. Є на Київщині славне місто — Біла Церква. В центрі цього міста, на Соборній площі, стоїть старовинний храм, зведений на початку ХIХ століття — костел святого Івана Хрестителя, сімейна святиня і усипальниця давнього польського роду графів Браницьких. Зрозуміло, що роки радянського правління не зробили його кращим (наприклад, нині в костелі органний зал), однак певні залишки стародавнього шарму спостерігати ще можна. В інтер’єрах майже нічого не збереглося, крім залишків бічного вівтаря та пам’ятних таблиць. Власне, останні викликають найбільше зацікавлення й найбільше здивування — таблиці просять у Бога упокоїти душі Олександра Браницького (помер на чужині в жовтні 1877 року), Ксаверія Браницького (помер в листопаді 1879 року в Єгипті), Владислава й Костянтина Браницьких (померли й поховані в Парижі в липні 1884 року)... На запитання, чому це значна частина славної родини повмирала та похована за кордоном, а родова усипальниця Браницьких є майже пустою, служителі органного залу пошепки відповіли: мовляв, та всі вони ж брали участь у польському повстанні й волею російських царів стали вигнанцями!
А й справді, 140 років тому почалося Польське повстання 1863 — 1864 рр. (яке ще традиційно називають Січневим повстанням 1863 року). Як пишуть енциклопедії, воно відбувалося в січні 1863 — травні 1864 років в Королівстві Польському, Литві, частині Білорусії та Правобережної України проти царської Росії. Підготовку повстання здійснював Центральний національний комітет. Ця подія була також важливою для тодішніх українських земель, бо частково зачіпала територію Правобережної України, де повстання розпочалося проти ночі 9 травня 1863 р. за ініціативою «Провінційного комітету на Русі» (Польська нелегальна організація, заснована в серпні 1862 р.). Свого часу значна частина демократичної української громади схвально сприйняла цей вияв прагнень до демократичних змін в межах Російської Імперії — польське повстання підтримав, зокрема, «Комітет російських офіцерів у Польщі» на чолі з А.О. Потебнею.
Власне, для Польщі й поляків Січневе повстання є вікопомною датою. А от для України — чи це подія? Адже надворі 2003 рік, Польща — «стратегічний партнер України в її русі до об’єднаної Європи». Де ж фанфари й згадки про славне минуле? Чи, може, знов наша країна потрапила в черговий полон усталених псевдоісторичних стереотипів? А, може, це така історична традиція?
ПАНОВЕ ДЕМОКРАТИ ПОЗАМИНУЛОГО СТОЛІТТЯ! «Весна народів», яка відбуяла в Європі в кінці 1840-х років, явно запізнювалася й не встигала вчасно прибути на територію Російської Імперії, як загалом й будь-яке інше прогресивне явище. Десь там, в далеких європах і америках, набирали обертів процеси виникнення, становлення, розвитку й удосконалення національних держав з буржуазним економічним устроєм. Десь там Апостольська Столиця намагалася силою морального авторитету затаврувати лібералізм, а К.Маркс вже дописав і опублікував сумнозвісний «Маніфест Комуністичної партії». Десь там, у австрійських Кракові й Львові, майже за розкладом (відповідно, 1846 та 1848 рр.) розпочалися збройні повстання проти феодальних порядків. І лише кріпацька Російська Імперія очікувала й очікувала настання «благоденствія» під орудою мудрих і справедливих імператорів. Все було б нічого, якби не одна обставина й вічна проблема цієї імперії — «польське питання». Після трьох поділів колись могутньої Польської Речі Посполитої (1772, 1793 та 1795 рр.) Росія отримала не тільки величезні території й доступ до ресурсів (насамперед, трудових), але й вічний головний біль, зумовлений постійним прагненням поляків відновити свою свободу.
Перше польське повстання (1830 — 1831) було придушене царем Миколою I, але не зупинило прагнення поляків відновити свою незалежність і намагання позбавитися економічно і політично реакційних обіймів Великоросії.
Одним з осередків бурління польського духу став у 1830 — 1860-х рр. Київ, де значну кількість мешканців становили поляки. Одним з центрів київського польського відродження стала садиба на Андріївському узвозі, де нині стоїть будинок № 34, яка з 1850 р. належала відомому київському письменнику і критику польсько-української школи Михайлові (Міхаю) Грабовському. Син майора російських військ графа Антонія Грабовського і Терези Двожанської, М. Грабовський зумів стати помітною постаттю в польській українській літературі. Для української культури польський письменник М. Грабовський важливий як діяч українського відродження. Недарма в його маєток до Олександрівки приїздив український письменник П. Куліш, та й Т. Шевченко, за деякими відомостями, теж зустрічався з М. Грабовським. З 1850 року М. Грабовський постійно жив у Києві, на Андріївському узвозі, де він разом з сусідом Андрієм Муравйовим займався облаштуванням та благоустроєм цієї найдавнішої вулиці Києва. Однак 1862 року М. Грабовський раптово відбув працювати директором училищ до Варшави. Власне, цей від’їзд напередодні повстання викликає багато запитань — адже спочатку М. Грабовський виступав за слов’янську єдність під скіпетром російського імператора, висловлював ідеї про велике всеслов’янське значення Києва. Однак деякі київські джерела повідомляють, що в останні роки перед від’їздом М. Грабовський начебто дуже сильно ревізував свої панслов’янські ідеї й буцімто став одним з розробників й натхненників ідеології Січневого повстання 1863 року. Помер пан Міхал у Варшаві, 19 листопада 1863 року. Проте наскільки вишуканою може бути іронія історії! 1863 року долі мешканців Андріївського узвозу — Михайла Грабовського та Андрія Муравйова — перетнулися ще раз, дещо в трагічному аспекті. На придушення польського повстання, одним з ідеологів якого виступав М. Грабовський, було кинуто російську армію, яку очолив Михайло Муравйов, рідний брат А. Муравйова.
Власне, цілі й завдання Січневого повстання 1863 року можна зрозуміти, прочитавши текст так званої Золотої Грамоти — свого роду програмного документа повстанців, який за ініціативою Варшавського Центрального національного комітету у формі прокламацій розповсюджувався серед селян. Зрівняння в правах селян та інших суспільних верств, надання селянству загального виборчого права, скликання вищих зборів країни, представницького органу влади, запровадження законодавчо обгрунтованої й підтвердженої парламентським шляхом системи справляння податків — ось тільки незначний перелік тих цілей, які ставили перед собою повстанці.
Важливим осередком київського «польського бродіння» в період до Січневого повстання був Університет. За спогадами одного з його випускників, «…Університет Київський був ... переповнений поляками. Пануючою мовою була польська, організація студентських гуртків була тільки польська… [Губернатор] заохочував моральну розбещеність студентів, думаючи, що це відволікатиме їх від усякої політики...» Та все ж таки демократичні й ліберальні ідеї все глибше проникали в студентське середовище, в жодний спосіб не зважаючи на національну належність молоді. Один з університетських студентів-поляків, Ю. Беліна-Кенжицький, так згадував слова Т. Шевченка, звернені до котрогось із затятих українофілів: «Послухай, — казав Шевченко — хочеш будувати новий світ слов’янськими руками, а лякаєшся з поляками про це говорити. Так з ким же ти, чорт візьми, будеш будувати? З нашими панами не поладиш». А той на це: «Билися ми з поляками довго — не вірю». От і розмовляй з дурнем! «Билися, поки було за що, а нині і їх, і нас одна рука по голові гладить. Час схаменутися» — відповів Шевченко.
Безпосередньо кількасот студентів Університету взяли участь у організації Січневого повстання 1863 р. За повідомленнями історичних джерел, саме студенти становили основу повстанських сил в Києві. Їх виступ відбувся в ніч з 26 на 27 квітня 1863 року, однак неподалік Києва всі повстанські студентські загони були розгромлені царськими військами.
Проте не тільки радикальний напрямок боротьби за демократичні перетворення був характерний для університетської молоді. За повідомленням кандидата економічних наук Адольфа Конрацкого, сучасного дослідника історії Київського університету, з цим навчальним закладом тісно був пов’язаний «хлопоманський рух», який існував у середовищі польської молоді у 1850 — 1860-х рр. Серед учасників цього руху можна згадати багатьох славетних діячів української культури, які походили з польських родин і формувалися як особистості напередодні та безпосередньо під час Січневого повстання 1863 р. — це Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павлин Свєнцицький та ін. Поляки — «хлопомани» ставили собі за мету зближення з селянством, вони були активними учасниками київської польської громади. Долі цих людей після поразки повстання 1863 року склалися по-різному. Павлин Свєнцицький, наприклад, змушений був перебратися до Львова, де розгорнув активну літературну і громадську діяльність, зокрема видавав двомовний українсько-польський журнал «Село». Крім того, саме з П. Свєнцицьким й Січневим повстанням має певний зв’язок і історія створення й розповсюдження Українського національного Гімну. В 1863 році Свєнцицький нелегально вивіз з Києва до Львова вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», написаний під емоційним враженням від польського національного гімну «Єще Польска не згиненла». Згодом поезію П. Чубинського було опубліковано в журналі «Мета», завдяки чому з віршем познайомився композитор Михайло Вербицький, який і написав згодом до нього музику.
Якщо київське студентство в цілому схвально поставилося до ідей Січневого повстання, то київська професура — інтелектуальний цвіт краю, — як завжди, показала себе лояльною до влади. Вчений синкліт на чолі з М.Д. Іванишевим, тодішнім ректором, й М.Х. Бунге, іншим кількаразовим ректором «Червоного Університету», наввипередки висловлював традиційний університетський «одобрямс» кривавим діям царської армії щодо придушення повстання. Ба більше — «вєрноподданічєскія» почуття настільки захопили наставників юнацтва, що в кінці свого опусу «Повстання поляків у Південно- Західній Росії в 1863 році» (виданого в університетській типографії того ж 1863 року) навіть за відсутніх розписалися: мовляв, не всі змогли засвідчити формально, але душею практично всі підтримуємо… А трохи по тому, вже після поразки повстання 1863 — 1864 рр., в якому активну участь брали викладачі і студенти Київського університету, за мовчазною згодою університетської професури почалося усунення викладачів-поляків практично з усіх кафедр Київського університету. А щодо студентів-поляків було встановлено жорсткий режим нещадного національного гніту, спрямований на їх повну русифікацію, або ж, що стосується України, на фактичне витіснення з українських земель.
«За нашу і вашу свободу!» — власне під таким девізом відбувалося Січневе повстання 1863 року на Київщині та в Києві. Підтримане справжніми демократичними силами — як польськими, так і українськими, — польське повстання 1863 р. продемонструвало спроможність двох колись ворогуючих народів згуртуватися навколо справжніх демократичних цінностей свободи, парламентаризму, людської особистості, приватної власності й загального блага. Однак феодальна Росія, цивілізаційний і суспільно-політичний нащадок візантизму та Золотої Орди, не мав бажання й змоги адекватно відреагувати на соціальну потребу в подібних змінах. Єдиним пам’ятником реакції російського суспільства на Січневе повстання 1863 року в Києві став Косий Капонір — одне з укріплень Київської фортеці, «Київський Шліссельбург», політична в’язниця і катівня. Біля стін Косого Капоніру після придушення повстання було страчено кількох його учасників, патріотів-поляків А. Зелінського, В. Крижанівського та інших. Та жорстокість, з якою повстання було придушене, дозволяє припустити, що імператор Олександр II Визволитель, на якого в ті роки молилося російське суспільство, насправді принципово не відрізнявся від своїх попередників і наступників. Звичайно, його реформи стали певним внеском у розвиток Російської Імперії, однак радикально не вирішили проблеми суспільно-політичного та економічного устрою країни, що врешті й призвело до катастрофи 1917 року.
P.S. Сьогодні в Україні досить активно обговорюються українсько-польські стосунки з нагоди роковин волинської трагедії. Про те, що цього року минає 140 років з часу трагедії Січневого польського повстання в Російській імперії, зосібна й на території України, мало хто згадує. Між тим тоді, у далекому 1863 році, українські та польські патріоти, які виборювали незалежність і національне відродження своїх країн, мали спільного ворога — російський імперіалізм. Про ставлення в Україні до цієї видатної і трагічної для поляків дати виразно свідчать дві пам’ятні дошки, встановлені в стіні укріплення «Косий канонір» Київської фортеці. На одній дошці польською, на другій українською мовою викарбувано той самий текст: «У Косому канонірі були ув’язнені учасники польського повстання 1863 року. У Київській фортеці в 1863 році були розстріляні командири польських загонів Адам Зелинський, Владислав Тадеуш Раковський, Платон Крижанівський, Ромуальд Ольшанський, Адам Дружбацький». Польський текст має, однак, ще один рядок: «Czesc Ich Pamieci», тобто «Шана їхній пам’яті». Чому немає цього рядка на україномовній дошці?
