Віктора Суворова по праву можна назвати найбільш шокуючим істориком. Досліджуючи Другу світову війну, він замахнувся на найбільш непорушні, здавалося, істини, поставивши з ніг на голову (або, можливо, навпаки?) практично всі постулати, висловлені кількома поколіннями дослідників, насамперед, радянських. Найпершу «порцію» шоку Суворов підніс світовій громадськості у середині 80-х; саме тоді вийшла книга «Криголам». Основний лейтмотив її — призвідником найкривавішої в історії людства війни є не фашистська Німеччина, а «миролюбний» Радянський Союз. Виданню судилася щаслива доля. З-під пера шиплячих від злості критиків рецензії вилітали, як з кулемета. Не дивно, що на пострадянському просторі на багато років «Криголам» став бестселером, а дискусії навколо нього вийшли далеко за межі історичних кафедр численних інститутів. Тим часом Суворов-Резун не сидів склавши руки. Подібно до великого електричного ската, він бив дедалі новими «розрядами». Так з’явилися «День М», де названо дату ніби запланованого Сталіним нападу на фашистську Німеччину, «Остання республіка», в якій комунізм визначено, як найагресивнішу із всіх існуючих ідеологій. У романі «Очищення» стверджується, що 1937 року Сталін своїх генералів стріляв «дуже мало». У «Самогубствi» автор доводить, що німецька армія, котра дійшла до Москви, насправді була ні на що не придатна. Остання книга, «Тінь перемоги», вийшла у світ наприкінці минулого року. Про те, чим читачів шокують цього разу, пан Суворов люб’язно погодився розповісти читачам газети «День».
— «Тінь перемоги» присвячена одній-єдиній людині — сказав Володимир Богданович. Це — маршал Радянського Союзу Георгій Костянтинович Жуков. У Німеччині книга побачила світ ще перед новим роком; нинішнього року вона вийшла у Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, готується до видання в Італії, Іспанії та Англії. У Росії, на жаль, видати її неможливо. Як видно, російська демократія та свобода мають певні межі, яких я вже досягнув. Але завдяки Інтернету глави з книги вже «гуляють» усім світом, у тому числі і російською. Що стосується основної ідеї, я показую, що маршал Жуков був не тільки втіленням жорстокості та кар’єризму, але й рідким бездарою у чисто військовому відношенні.
— Але у попередніх книгах, пам’ятається, ви захоплювалися його полководницькими талантами, особливо щодо проведення наступальних операцій. Невже ви змінили погляди?
— Спочатку роботу я назвав: «Беру свои слова назад». На жаль, усі ми жертви радянської пропаганди. Був стереотип: «Жуков не мав жодної поразки». У «Криголамі» я його кілька разів повторив. Але вже під час написання «Криголама» я почав сумніватися у цьому. Коли ж придивився до нього, виникло дуже багато запитань. Тепер можу сказати напевно — як полководець він був величиною негативною.
Візьмемо такий приклад. У своїх мемуарах маршал Жуков пише про те, що 21 червня 1941 року у нього зникли останні сумніви, що німці нападуть і буде війна. І ось після цього, вже 22 червня, в 0 годин 25 хвилин він віддає наказ військам: «На провокації не піддаватися і жодних заходів не вживати» (Директива № 1). Вдумайтеся у значення наказу. Стала б розумна людина віддавати наказ військам не піддаватися на провокації, ПІСЛЯ того, як зрозуміла, що йдеться не про провокації, а про напад противника? Директива № 1 до адресатів дійшла не одразу. Якийсь час було змарновано на шифровки-розшифровки, передачу з вищестоящих штабів до нижчестоящих. Коли вказівки Жукова потрапили у війська, вже горіли аеродроми, рвалися склади із боєприпасами, димілися сховища нафти, німецькі танки давили передові радянські дивізії. На цьому фоні солдатам оголошують: жодних заходів без особливого розпорядження не проводити! Тобто не чинити опір, коли тебе винищують. А хто вступить у бій, — той провокатор. Жуковська директива була, по суті, смертним вироком Червоній Армії. Я ставлю запитання: навіщо Жуков віддав такий наказ? Він що, не розумів, до чого це призведе? Якщо не розумів, то який він «геніальний полководець», як його звикли називати? Після розпорядження «не піддаватися на провокації» — наступний, не менш «геніальний» жуковський наказ. О 7 годині 15 хвилин того ж 22 червня начальник Генерального штабу наказує наступати. Тобто замість того, щоб націлити війська на оборону, Жуков знову кидає їх вперед, вимагаючи за день- два захопити польські міста Сувалки та Люблін.
Після війни Жуков розповідав, що «ворог був сильнішим». Якщо так, віддавай наказ на оборону! Якщо наші війська слабшi, то наступ для них — самогубство. Тим більше, якщо наступ спонтанний, на підготовку якого Жуков не дає ані хвилини. А як наступати, коли спалені аеродроми? Коли наші розвідувальні літаки не можуть піднятися у повітря, отже, командири не уявляють, де противник? Жуков вимагав наступати «наосліп» в умовах повного панування противника у повітрі, вимагав наступати в умовах, коли противник усе бачить з повітря, а у нас, образно кажучи, вибиті очі...
У дитинстві я чув вислів: не лізь на рожен! Мені здавалося, що це лайка. Потім узнав, що спис з дуже широким і масивним пером називається рогатиною. А наконечник — рожон. З таким списом ходили на ведмедя. Причому не гуртом, а по одному. Треба було клишоногого роздразнювати, примусити його до нападу. Рожен упирали в груди ведмедя, а кінець списа — у землю. Якщо витримував держак списа і нерви мисливця, звір сам себе вбивав. Він сам ліз на рожен. Усією своєю масою.
Директива маршала Жукова про наступ погубила Червону Армію. Цією директивою Жуков кинув російського ведмедя на німецький рожен. Невже після цього у когось повернеться язик Жукова називати генієм?
— Однак навіть радянська історіографія не заперечує того, що на початку війни командування зробило безліч помилок. Геніальним Жукова іменують не за початок війни, а за її кінець.
— Повірте, до кінця війни «великий полководець» аж ніяк не став геніальнішим. Пригадаймо штурм Берліна. Уявіть собі місто з населенням близько 3 мільйонів людей. Його оточено і безперервним бомбардуванням перетворено на океан битої цегли. У місті нічого їсти; не працює каналізація (а вже квітень місяць). Немає води, електрики. У місті тисячі біженців і стільки ж поранених. Це навіть не блокадний Ленінград, за яким стояла вся країна і дорогою життя доставлялося багато чого з необхідного. Сподіватися Берліну не було на що. Ще трохи — і він буде наш без бою. А що вирішує Жуков? Вирішує штурмувати! А навіщо? Для того, щоб встановити червоне знамено! Тільки заради цього поклали сотні тисяч своїх. З військового погляду — це злочин. Кажуть, його Сталін пiдганяв. Але коли пропонується такий жахливий злочин, полководець повинен сказати Верховному головнокомандуючому: розстріляйте мене, але я перед країною, перед своїм народом і перед історією буду чистий. Він цього не зробив.
— Все у вас, пане Суворов, доладно виходить. Однак якщо ваш погляд на Другу світову істинний, чому ж вам не вдалося переконати у цьому бодай одного всесвітньо відомого історика?
— Переконати вдалося. Але біда в тому, що людина не могла у цьому зізнатися. Йдеться про найвідомішого англійського фахівця з проблем колишнього СРСР Джона Ерікссона, який нещодавно помер. Якщо я не правий, говорив я йому, то, будь ласка, напишіть у статті — Суворов не правий. — Ні, я не можу так написати — відповідав Ерікссон. Тобто внутрішньо він зі мною погоджувався. Однак і вголос сказати про це не міг. Особисто я готовий його зрозуміти: все життя він повторював домисли комуністичної пропаганди, на цьому зробив ім’я. І раптом з’являється такий собі Суворов, який говорить — все це неправильно, є інше пояснення. Якби він визнав мою правоту, довелося б визнати, що життя даремно прожив. У подібній пастці перебувають сьогодні дуже багато професійних істориків. Вони не можуть мене підтримати тільки тому, що це буде означати крах їхньої кар’єри. Проте я не зневіряюся. Бо з’являється молода поросль, на яких тягар минулого не давить. На них я й сподіваюся.
Що ж до широкої публіки, зміни у свідомості людей просто кардинальні. Люди почали цікавитися історією, сперечатися про війну, намагаються знайти істину. Одного разу звернулася до мене молода людина. Говорить: «Я тебе, Суворов, ненавиджу. Ти гад і зрадник. Суддя тобі Бог і військовий трибунал. І заслужив ти «вишак». Однак за те, що ти розбудив у народу інтерес до історії, біс з тобою, нехай би тобі 15 років дали». Мені це страшенно сподобалося.
ДОВIДКА «Дня»
Віктор Суворов. Справжнє ім’я — Володимир Богданович Резун. Професійний розвідник, закінчив Військово-дипломатичну академію, працював у резидентурі ГРУ СРСР у Женеві. Втік на Захід. У СРСР його було засуджено до страти. У Росії й дотепер обвинувачення у зраді не знято. Нині проживає у м. Брістоль (Велика Британія)
