80-літній ювілей Організації українських націоналістів, який відзначається цими днями, навряд чи приверне до себе увагу. Суспільство гаряче дискутує про УПА, яка безпосередньо пов’язана з ОУН, про Романа Шухевича, який обіймав різні посади в Організації та навіть її очолював, про Степана Бандеру, який, власне, й став відомим як провідник ОУН. Ці теми та постаті мають своїх прихильників та недругів. Але сама Організація українських націоналістів перебуває поза суспільним дискурсом. Зрештою, цьому можна знайти й логічне пояснення — ОУН уже 80 років є юридично нелегалізованою структурою.
«ЗРОДИЛИСЬ МИ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ...»
З цих слів розпочинається «Славень українських націоналістів» — гімн ОУН. Уже при створенні організації полковник Євген Коновалець підкреслював, що «доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії...»
Українські націоналісти на початку своєї діяльності таки прагнули бути творцями історії. Ще до створення ОУН на конгресі у Відні (28 січня — 3 лютого 1929 р.) Українська військова організація під проводом Коновальця стала однією із найдієвіших українських структур. Два замахи, які здійснили члени УВО в 1920 та 1924 році у Львові на керівників Польської держави — маршала Юзефа Піл судського, та президента Станіслава Войцеховського — спричинили те, що аж до падіння польської держави керівники Польщі відкрито та офіційно більше не відвідували Львова.
Згодом діяльність ОУН набере такого розмаху, що у 1933 році польська газета Bunt mlodyh писатиме: «Таємнича ОУН — Організація українських націоналістів — є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом взяті. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції». І ця характеристика не буде перебільшенням — лише в бойовій сфері, серед чисельних атентатів варто згадати вбивство радянського консула у Львові та міністра внутрішніх справ Польщі у Варшаві.
Політичні вбивства не належали до пріоритетів діяльності організації, але саме вони змінювали свідомість українців та поляків. Уже під час політичних «процесів над Бандерою та товаришами», як їх назвали журналісти, поляки по-іншому глянули на українську визвольну справу:
«Ті люди вбили, — бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони їй добре служили. Успішно служать вони їй тепер: три чверті польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного клейма про «понурий вигляд» цих людей» (Wiadomoci literckie, №50, 15 грудня 1935).
А поза цими атентатами відбувалась величезна пропагандистьська та виховна діяльність. Дослідниками пораховано, що лише за перші шість років діяльності ОУН (1929—1934) було засуджено 1024 українців на 2020,5 років ув’язнення (загальною кількістю), винесено чотири смертні вироки й шістнадцять довічних позбавлень волі. І це ще до проведення найбільших політичних судових процесів над провідниками ОУН...
Утім, ще при створенні організації проявляться дрібні відмінності, які виявлять різницю в діяльності її членів «в краї» (на західно-українських землях) та за кордоном. На Конгресі українських націоналістів у 1929 році, коли створювалась ОУН, було запропоновано зробити спільну фотографію. На світлині зафіксовано 27 учасників Конгресу, семеро з яких проживали на Галичині. А через три роки, у вересні 1932 року, у Львові розпочався судовий процес, який став більш відомим як «процес конгресівців», на лаві підсудних було шість осіб (один на той момент уже загине). На підставі одного фото учасники Конгресу отримають судовий вирок — по чотири роки ув’язнення.
Звичайна світлина стала «лакмусовим папірцем» для підпільної діяльності організації. Адже те, що було можливим для оунівців за кордонами Польщі — те було заборонене й небезпечне для «крайовиків».
Тому не дивно, що дрібні, але суттєві відмінності в діяльності переростуть в розколи, які організація двічі переживатиме в 40-х роках.
ПЕРІОДИ ДЕРЖАВНОСТІ ТА БЕЗДЕРЖАВНОСТІ
У Декларації Проводу ОУН за травень 1945 року можна зустріти слова, які неодноразово характеризували поведінку націоналістів у часи геополітичних змін, які захопили Європу на ціле десятиліття — з середини 30-х по 40-ті роки: «На великому священному шляху визвольної боротьби поневоленого народу бувають дні тріумфу й занепаду, і не нам узалежнювати наші дії від майбутньої розв’язки. Ми як діюче народне покоління сповняємо свій почесний обов’язок, незалежно від того, чи нам дадуть за це терновий чи лавровий вінок. Ми віримо в силу і воскресіння України».
Відтак, оунівці, попри абсолютно несприятливі обставини, двічі спричинилися до відродження української державності: вперше, коли велика група провідного членства нелегально пішла проголошувати, розбудовувати та боротися за Карпатську Україну. Зважаючи на те, що чехи зовсім безборонно здали свою державу, дії оборонців Закарпаття виглядали справжнім подвигом. Недарма ще сьогодні можна почути ідею окремих істориків, що початком Другої світової війни варто вважати березневі події в Закарпатті. А польська газета Merkuriusz Polski надрукувала на своїх сторінках те, про що, напевно, думали не лише поляки: «Мусимо чесно сказати, що після останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті «січовики», а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, а билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах».
А далі, 30 червня 1941 року, ОУН проголосила у Львові Акт відновлення української державності. Щоправда, литовці випередили українців з проголошенням держави, але сам факт є дуже багатозначним. Тут вкотре проявилася суть організованого націоналізму — вірити лише у власні сили й не зважати на будь-які перешкоди. А вже після відбутого ув’язнення в нацистському концтаборі прем’єр Української держави Ярослав Стецько писав: «Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, нi за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».
Акт 30 червня породив і такий феномен, як «похідні групи ОУН» — коли близько семи тисяч членів організації вирушили на Східну Україну проголошувати державність, відроджувати громадське життя та творити самоврядування. Це, очевидно, не сподобалося нацистам, але надзвичайно підбадьорило українське населення на Наддніпрянщині, а український націоналізм знайшов прихильників серед широкого кола інтелігенції, зокрема, таких її представників, як Іван Багряний, Василь Барка, Григорій Ващенко та багато інших.
У часі війни ОУН спроможна буде ще організувати великий рух спротиву, який стане відомим під абревіатурою УПА, а також створити підпільний орган влади — Українську головну визвольну раду (УГВР). Довгі роки жертовної збройної боротьби закінчилися поразкою, але це було дуже мужнє свідчення великого прагнення українського народу мати свою державу. Переповідають, що генерал Де Голль, коли дізнався про збройну боротьбу українців, сказав: «Якби я мав таке військо, яке має ОУН, німецький чобіт ніколи б не топтав французької землі». Важко судити про автентичність вислову, але те, що українці створили один із найпотужніших рухів опору, — це безсумнівно.
ЖИТТЯ ПОЗА УКРАЇНОЮ
Якщо чисельність націоналістичного руху на початку створення ОУН можна було обмежити кількома тисячами членів, то на початку Другої світової війни Крайовий Провідник ОУН Іван Климів-«Легенда» звітував Проводу про 20 тисяч відданих бійців у Галичині та Волині.
Уже в часи Другої світової війни та після її закінчення рух опору захопить своєю діяльністю кілька сотень тисяч людей. Вражає, що й у радянських таборах націоналісти створять підпільну мережу, яка буде відомою як ОУН-Північ або Заполярний Провід ОУН.
Бандерівці змінили картину життя в «малій зоні», як називали концтабори, маючи на увазі під «великою зоною» СРСР. Вони не лише організували ряд справжніх повстань, з яких найвідомішими стали Норильське та Кінгірське, але й повністю ліквідували свавілля кримінальних в’язнів. Солженіцин з повагою згадував у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ» про роль українців у подоланні кримінальних безчинств: «Для всього цього руху вони всюди зробили дуже багато, та й саме вони зрушили віз. Дубівський етап привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства — і потягнулися до ножа».
Щоб уявити силу, авторитет та мораль бандерівців у концтаборах, достатньо почитати свідчення євреїв-в’язнів таборів, яких було депортовано з СРСР. Авраам Шифрін та Анатолій Радигін, Михайло Хейфец та Юрій Вудка, Ідель Коган та ряд інших політв’язнів залишили зворушливі свідчення про українських націоналістів.
Радигін описав узагальнений образ бандерівця: «Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, вибритий, в чистій сорочці й вичищеному взутті, в дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював... Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів потратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самовідречення. Більшість із них не курило, не доторкалося спиртних напитків, якщо їх вдавалося як-небудь дістати».
Але не лише євреї, але й європейці, яким довелося після війни потрапити у «малу зону», а після смерті Сталіна масово повернутися додому, залишили ряд спогадів про націоналістів. Один із них — німецький журналіст Артур Фурман — залишив твір під короткою назвою «Бандерівці!»: «Я — Бандерівець!.. Хто міг таке твердити, цей був найхоробріший з хоробрих. Бути бандерівцем означало бути «упривілейованим». Але цього «привілею» не можна було дістати як подарунок, його треба було вибороти, витерпіти. Одне слово — для українця не було більшого відзначення, як це: бути бандерівцем... Ще менш відомою історією, ніж життя в таборах, є розвиток українського життя в діаспорі. А саме тут члени ОУН створили зовсім іншу українську реальність — з численними громадськими установами, від виховних молодіжних структур, якою є Спілка української молоді (СУМ) і в якій зросла не одна генерація українських діячів діаспори, а тепер і України, до Антибільшовицького блоку народів (АБН) — організації, яка стала міжнародним представництвом поневолених націй.
Ярослав Стецько — людина, яка найдовше перебувала при кермі ОУН — 18 років очолював і АБН, був особистим приятелем Чан Кай Ші, генерала Франко; під його впливом колишній генеральний секретар НАТО Джон Гекет написав книгу «Третя світова війна», де змоделював ситуацію, що націоналісти опанували КДБ та здійснили державний переворот...
У ПІДПІЛЛІ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
За часів незалежності три різні оунівські структури — бандерівці, мельниківці та двійкарі — в різній формі з’явилися в Україні. Зокрема, мельниківці легалізувалися як громадська організація під однойменною назвою, а також створили ряд інших громадських структур та видавництв. Двійкарі організаційно не представлені, зате зробили свій внесок в літературне життя України, коли перенесли сюди редакцію журналу «Сучасність».
ОУН-«революційні» (бандерівці) юридично не зареєстровані в Україні. Після заснування ряду громадських установ та видавництва справа дійшла до створення легальної політичної сили — Конгресу українських націоналістів, який в певний час спромігся провести у Верховну Раду ряд депутатів на чолі з Ярославою Стецько, котра, символічно, двічі від імені всіх парламентарів зачитувала присягу народного депутата.
Степан Бандера у 1958 році, за рік до своєї трагічної смерті, писав: «Бути членом революційно-визвольної організації значить повністю поставити себе, своє життя і все своє на службу визвольній справі, віддати себе повністю до диспозиції організації та бути кожночасно готовим виконати кожний наказ, без уваги на труднощі та небезпеки...»
Вісім десятиліть ОУН творила історію України, незважаючи на перешкоди та ціну, яку треба було заплатити, виконуючи основну вимогу «Декалога українського націоналіста»: здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї!
