Ділячись у своєму «Журналі» («Щоденнику») враженнями про щойно прочитану працю свого друга Миколи Костомарова, присвячену Богданові Хмельницькому, Шевченко писав: «Прекрасная книга, назидательная книга! Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопченные дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами».
З певними застереженнями й поправками ці слова можна віднести і до постаті нашого геніального поета. На щастя, Тарас Григорович ще не став остаточно «порфирородным идолом», котрого супроводжує неодмінний «дым фимиама» (а також неминучі в подібних випадках злісні, наклепницькі виступи українофобів — зворотний бік цієї «медалі»!). Але ж треба відверто визнати: в ритуальному, «демонстративному» вшануванні Шевченка, ососбливо коли йдеться про офіціозно-політичні акції, в яких беруть участь чільні представники українського політичного класу — і владні, і опозиційні, а надто в офіціозному ж таки культі «Шевченка-пророка», як і в будь-якому вдаваному, нещирому, «казенному» дійстві (ми не говоримо про величезну щиру народну любов до свого Поета!), міститься забагато фарисейства та цинізму. Найгіршим є те, що чимало людей, схоже, і до цього починають звикати — як до «реалії життя» (мовляв, на це немає ради).
А питання, і то питання особливої ваги та гостроти, залишається: чи був усе ж таки Тарас Шевченко пророком? Наші «реєстрові патріоти» (цей незрідка вживаний останнім часом термін вдало, на нашу думку, відбиває реальний стан справ) дадуть одноголосну відповідь: що за блюзнірство, ну, звісно ж, Кобзар ним був! Гаразд, тоді, якщо всі з одним згодні (крім таких, специфічного штибу, «шевченкознавців», як Олесь Бузина), доречним буде конкретизувати запитання: а в чому саме Шевченко був пророком? Які саме його думки, слова, погляди, візії тощо були пророчими?
Розмірковуючи про це, мало не кожен вдумливий читач Шевченкових творів стикається із прецікавим феноменом: чим глибше пізнаєш ті твори й рядки Поета, що їх заведено іменувати «пророчими», то міцнішає відчуття, що знімаєш шар попелу («культового»!), за яким — вулкан гніву, вулкан болісних прозрінь, колосальна сила жертовної любові до України і до людей. Причому в багатьох Шевченкових текстах вражає «простота» (ілюзорна, вдавана, оманлива простота, ба більше, недосяжна для тих, хто втратив уже уявлення про те, чим була народна українська цивілізація совісті, волі, добра — важливе духовне джерело світогляду Шевченка) поетових пророцтв. Жодних «екзистенційних» філософських формул, модерністських ігор (хоч маємо наполегливі спроби інтерпретувати Шевченкову творчість саме в «постмодерністському» ключі, як-от у відомій праці Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець», яка, на думку авторки нещодавньої публікації в «Українській правді», зіткнулася з нерозумінням із боку «консерваторів». Тут хочеться запитати: а чи завжди аж такий поганий консерватизм, а надто той, що прагне берегти і розвивати кращі традиції культури та гуманітарного знання, не ламаючи їх?), обмаль сюрреалістичної «вивернутої» дійсності — щоправда, є твори, які тут стоять осібно, приміром містерія «Великий Льох». Причому для читача дуже важливо усвідомлювати ціну й позачасове значення отієї «простоти».
Перш ніж вести розмову про Шевченка-пророка (а ці короткі нотатки є просто запрошенням до обміну думками про цю важливу для кожного українця проблему), автор хотів би принести свою уклінну дяку академіку Іванові Михайловичу Дзюбі, видатному вченому, чия книжка «Тарас Шевченко» (такі праці слід читати тільки з олівцем у руці) стала для мене поштовхом, інтелектуальним джерелом та етичним стимулом для роздумів над Шевченком. Відправною точкою в цьому сенсі є, на мою думку, дві важливі тези Івана Михайловича:
1) «Волею історії його (Шевченка. — І.С.) ототожнено з Україною , і разом з її буттям триває Шевченкове, вбираючи в себе нові дні та новий досвід народу, озиваючись до нових болів і дум, стаючи до нових скрижалей долі, приймаючи на себе наші провини і злостиві рахунки недругів»;
2) «Ми зазвичай уживаємо ті самі слова, що й Шевченко: Україна, Правда, Воля, Бог і всі інші, але що за ними чуємо? Втрата Шевченкового змісту слова веде до втрати Шевченка — за будь-якого формального пошанування його імені. А отже — і до втрати України».
Отож озирнімось навколо, вчитаємось у Шевченкові рядки, вдумаємось у страшні уроки історії — і запитаємо себе: в чому конкретно полягає «пророчий дар бачення» нашого генія?
Перше. Ось «проста» (і вічна) формула Поета:
...Де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таку дурить?
«Царі»
Багато чого, просто безмежно багато, можна сказати про це трирядкове пророцтво-афоризм. Обмежимось декількома зауваженнями. Хіба люта історія ХХ століття, з його війнами, терором, голодоморами-геноцидами, тотальною брехнею — умовою тотального ж поневолення й денаціоналізації — жахливим чином не підтвердила Шевченкове пророцтво? І хіба не підтверджують його реалії України 2012 року, України фарисейської, антиінтелектуальної та цивілізаційно деградуючої? Далі. Звернімо увагу як на те, що Воля в Шевченковому розумінні є саме «святою» (згадаймо також: «Добра не жди, Не жди сподіваної волі»), категорією сакральною, цінністю найвищого порядку, порівнянною з такими ж сакральними категоріями «Україна», «Бог», «Слава» (але аж ніяк не «міфотворчою», а реальною!), — так і на те, що Воля семантично і текстуально поєднана у Шевченка з Добром (не тільки в естетично-філософському сенсі, а й із Добром як синонімом добробуту, процвітання). Нарешті, грізне застереження від самообману, коли за «волю» приймають її протилежність або свідомо відмовляються від неї: «нащо ж себе таки дурить?»
Друге. Загальновідомо, що пророцтва Поета набували особливої, виняткової, воістину біблійної сили та були спрямовані проти «неситих» можновладців тих часів — царів і царят, панів і паненят (до останніх окремо звернено Шевченкове, здавалося б, хрестоматійне, для всіх пам’ятне):
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! Глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, і премудрих
Немудрі одурять.
«І мертвим, і живим...»
Ось для вас, читачу, приклад реалізованого (!), і то в жахливий спосіб, на початку ХХ століття Шевченкового пророцтва. Найбільше непокоїть те, що на початку ХХІ століття новітні «премудрі», схоже, з кривою скептичною посмішкою сприймають ці слова, якщо взагалі їх читали. А дарма.
Третє. Згадаймо ще такі рядки:
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
Як ягнята: «Нехай, — каже, —
Може, так і треба».
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
«Сон»
Тож якщо сьогоднішнє покоління «ягнят»не зміниться, не оновиться на покоління людей, які знають життєдайну силу Волі (і в національному, і в соціальному її аспектах, бо вони в Шевченка нерозривно поєднані), то Україна, колись козацька, й надалі буде землею рабів.
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби!
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!
«Юродивий»
Перед нами (останні три з наведених рядків) ще одне знамените Шевченкове пророцтво. Утім, чи осмислене? Що таке «новий і праведний закон», що про нього пише Поет? І що ми справді знаємо про Вашингтона-людину, яка стала батьком-засновником якісно нової нації?
Ідемо далі. Шевченко — не політичний пророк, не філософський пророк (здавалося б, це твердження є беззаперечним), проте почитаємо, наприклад, ось такі рядки з його «журналу» (запис від 27 серпня 1857 р.): «Под влиянием скорбных вопиющих звуков этого бедного вольноотпущенника (йдеться про музику-скрипаля, звільненого з кріпацтва. — І.С.) пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой огромной пастью, готовой проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фультон (винахідник пароплаву, 1807 р. — І.С.)! и великий Уатт! (винахідник парового двигуна, 1764 р. — І.С.). Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно».
Це — рідкісний випадок, коли Шевченко сам оголошує своє бачення майбутнього саме «пророцтвом» (зазвичай він уникав таких відповідальних означень власних слів). Проте не менше важить й інше: хіба подальший поступ історії не підтвердив цілковитої правоти Шевченка? І хіба, між іншим, отакий Шевченко (глибоко переконаний демократ) «вписується» в той образ Шевченка — аристократомана, правого ліберала і франта, що його нам посилено нав’язують у різних ЗМІ, особливо електронних? Аби з’ясувати для себе це питання, вдумливий читач міг би, зокрема, ознайомитися з такими рядками із листа Тараса Григоровича до родича Варфоломія, який радив Поетові узяти шлюб з «освіченою» жінкою, з якою, мовляв, буде про що поговорити, а не з простою селянською дівчиною. Ось Шевченкова відповідь: «Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув от що, а ти це добре знаєш: я по плоті й духу син та рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю... Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку». Здається, позиція великого українця висловлена гранично чітко й коментарів не потребує, чи не так?
Усе це не варто розуміти в тому сенсі, що Шевченко («дідусь у кожусі», як його подавали в радянські часи) був кровожерливим бунтарем-екстремістом, який марив жорстокими розправами над панами» (і такий образ був посилено пропагований у 1920 — 1930-ті роки більшовицькою владою). Чому ми у своєму сприйнятті Шевченка маємо кидатися від одних крайнощів до інших? Дорогими серцю поета були ідеали народної освіти, донесення до народу вищих здобутків національної та світової культури і, зрештою, «облагородження», висловлюючись сучасною мовою, «середнього класу», долучення його до високого духовного розвитку. На цьому наголошує й Іван Михайлович Дзюба.
Не забуваймо також про те, що Шевченко залишив нам не тільки соціальні пророцтва, а й — може, ще цінніші в наш вік тотального людського очерствіння та холодного прагматизму — «пророцтва серця», звернені не до егоїстичного ratio, а до трепетної душі. Ось одне з них, просте, стисле й геніальне:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Це писав великий страждалець, який і в муках солдатчини свято вірив, що:
Раз добром огріте серце
Ввік не охолоне...
Якщо сприймати Шевченка не як мертвого ідола, не як бездушну, неживу ляльку, пофарбовану в ті чи інші партійні кольори, а як суперечливу, граничну складну, пекучу й нині постать (щодо суперечливості, то ми просто зобов’язані звернути увагу на глибоку думку Івана Михайловича Дзюби, який пише про те, що у творчості Шевченка поєднувалися, незрідка боролися між собою і все ж таки були нероздільними, існували в єдиній цілісності дві правди: правда-помста і правда-прощення), — то висновок можна зробити такий. Ми (йдеться про «пересічного» українця) практично не знаємо свого генія, майже зовсім не читаємо його — або читаємо дуже поверхово. Треба брати на себе складну працю: пізнавати автентичного, справжнього Шевченка. Мета цих скромних нотаток — зробити хоч невеликий внесок у цю життєво необхідну справу.
