Пані Марія, напевне, єдина в Смілі людина, яка носить квіти до пам’ятного знаку, встановленого у травні 1993 року на честь 225-річчя повстання українських селян проти польських феодалів.
— Його встановили з ініціативи тодішнього міського голови Олександра Котькала, — згадує старенька. — Людей на відкритті було чимало. Хор співав пісні на слова Тараса Шевченка. Працівник музею Володимир Нікіфоров читав уривки з поеми « Гайдамаки». Гарно виступив і Котькало. Щоправда, трохи дивувало, що пам’ятник встановили саме біля костьола, навпроти входу до нього, а також — те презирство, яке міський голова вкладав у слово «пан». Воно якраз тоді поверталося у наш вжиток, але пан Котькало безапеляційно доводив, що панами можна називати лише польських визискувачів, проти яких і боролися гайдамаки. Пройшли роки, і тепер мені здається, що все з тим пам’ятником було нещиро. Міський голова, який мріяв про Верховну Раду, набирав собі таким чином бали серед виборців комуністичного спрямування. Тобто відкриття пам’ятника героям-гайдамакам перетворилося в політичну акцію. Не дивно, що поступово про нього зовсім забули. У всякому разі, я більше не бачила коло нього жодної посадової особи Сміли. Таке враження, що тут навіть не прибирають. Негарно це. Тим паче, що цього року виповнилося 240 років з часу тих трагічних подій...
З пані Марією важко не погодитися. Адже, крім усього, пам’ятний знак згодом і освятили. Однак і це не врятувало його від забуття. До нього не ходить не лише влада. Не бувають тут і представники політичних партій. Причому — як правого, так і лівого спрямувань. Не водять сюди на екскурсії й школярів. Між тим, без сумніву, ювілейний рік героїчного подвигу наших предків було б доречно використати для патріотичного виховання молоді. Однак...
Що дивно, Сміла безпосередньо пов’язана з повстанням. Тобто у ньому брали участь сотні, якщо не тисячі, предків сучасних смілян. Навіть ватажок повстанців Максим Залізняк носив титул — гетьман Український, батько козацький, князь Смілянський. Про Смілу згадує у своєму епохальному творі «Гайдамаки» Тарас Шевченко. Як твердять історики, Сміла була сірником повстання. Тож, напевне, було б достойно, якби саме Сміла, і взагалі Черкащина, нагадали Україні, українцям та їхнім так званим достойникам про звитягу предків, про те, що свободу ми виборювали з найдавніших часів.
Щоб не бути голослівним, нагадаю таке.
Напередодні повстання визискування українських селян шляхтою досягло апогею. Зазнавали українці й релігійних утисків. Православних священиків били й мордували, щоб вони зреклися своєї віри. Приміром, у смілянській в’язниці знущалися над членом Чигиринського духовного правління, священиком села Ревівки Максимом Левицьким.
Та особливе обурення українців викликали дії надісланих наприкінці квітня 1768 року з Бара уповноважених конфедерації — шляхтичів Боровського та Волинецького, які намагалися прибрати до своїх рук Смілянську латифундію. (Конфедерацію утворили 18 лютого 1768 року в Подільському містечку Бар найреакційніші угруповання польських магнатів. Вони оголосили королю, Росії і православію «божу війну» і закликали всіх шляхтичів-католиків рятувати католицьку віру та шляхетські свободи). Тож, коли у травні 1768 року вибухнуло повстання, царський посол у Варшаві М.В. Репнін, як і багато інших, вважав його причиною саме дії Боровського і Волинецького на Смілянщині.
31 травня повсталі вирушили зі Сміли на Корсунь. Просування народно-визвольного війська перетворилося на тріумфальний марш. 9 червня українські селяни під проводом полковника Максима Залізняка і сотника надвірних козаків магната С. Потоцького Івана Гонти, який приєднався до повсталих, атакували Умань. Трохи більше двох тижнів перебували в Умані основні повстанські сили. То був час напруженої діяльності із закріплення перемоги. Та сподівання організаторів не на власні сили, а на те, що цариця Катерина II прийме з рук повсталого народу українську землю, виявилися хибними й марними. Це не входило у тогочасні плани імператриці. Тож надвечір 25 червня поручик донських козаків православний християнин Кречетников влаштував для своїх офіцерів вечерю, на яку запросив Залізняка, Гонту та ще деяких старшин. Під час вечері старшину підступно заарештували.
У ніч з 25 на 26 червня табір повстанців з усіх боків оточили карабінери Гур’єва (Каргопольський карабінерський полк). Захоплені зненацька, люди Залізняка не вчинили належного опору. Дехто почав стріляти, та було вже пізно...
За наказом київського генерала-губернатора Воєйкова три ескадрони російських військ вирушили на Правобережну Україну із завданням — вжити усіх заходів «до приборкання українських селян, що збунтувалися». 8 липня команда російських солдатів з трьома поручиками на чолі напала на Мотронинський православний монастир. 9 липня було розгромлено загони Журби і Швачки. За народною піснею, у козаків Швачки «пригодонька стала... у середу по обіді їх Москва забрала» .
14 липня 1768 року в Сербах у військовому таборі найлютішою смертю через четвертування живцем (ще й з попереднім здиранням стрічок шкіри зі спини) помер Іван Гонта та 27 його побратимів з числа повстанської старшини. Закатованими були тисячі українських селян. Лише у Кодні шляхта знищила близько п’яти тисяч повстанців. Покарані були й запорожці — російські піддані. Залізняка, Неживого, Швачку катували, таврували, видрали ніздрі та відправили на каторгу. У 44 повсталих відтяли голови, 124 — повісили.
Та заворушення спалахували в різних місцях ще не один рік. Так, у листопаді 1768 року на Смілянщині організувався кількасотенний загін отамана Мирона Губи. Дізнавшись про можливу загрозу запасам провіанту з боку цього загону, генерал-аншеф Голіцин (командуючий 1-ю російською армією) поклав ліквідацію повстанського руху в Придніпров’ї на майора Вуїча, підпорядкувавши йому дві тисячі донських козаків. Неподалік Сміли під Ротмістрівкою 3 квітня 1769 року донці напали на отамана Василя Шостака, який мав під своїм проводом аж... 10 чоловік. Під час жорстокої сутички п’ятеро разом з отаманом полягли, решта потрапили в полон. А 6 квітня донці ліквідували й загін Губи. Понад 20 його побратимів полонили, інші разом з отаманом відбивалися до останнього...
Як бачимо, були наші предки відважними і боролися за свою землю і свободу до загину. Але немає в Смілі пам’ятника Максиму Залізняку, Неживому, Швачці, Мирону Губі, Шостаку, не названо їхнім ім’ям вулиці. Вже десятиліття уманчани не можуть встановити пам’ятник Івану Гонті. Зате в Одесі нещодавно з помпою відкрили пам’ятник Катерині II. Не здивуюся, якщо незабаром в Умані встановлять монумент поручику Кречетникову або полковнику Гур’єву...
