140 років тому, 10 березня 1861 року в Петербурзі перестало битися серце Тараса Григоровича Шевченка. Література про автора «Кобзаря» в тисячі разів перевищує обсяг найголовнiшого твору генія українського народу. Сила- силенна книжок десятками мов світу (від окремих брошур та журнальних статей до солідних енциклопедичних видань) присвячена життю Шевченка, його стражденному шляху національного пророка. Але говорити про Кобзаря — значить говорити про дух України, і, отже, цю тему не буде вичерпано доти, доки існує на Землі наш народ. Шевченко — воістину цілий Всесвіт, і це особливо гостро відчуває той, хто без поспіху, рядок за рядком, за покликом серця, а не за вимогами програми занурюється в бездонні глибини «Кобзаря». 140-ї роковини від смерті поета спонукають всіх мислячих людей знову запитувати себе: як людина, народжена в кріпосному рабстві, піднеслась до геніальних висот духу? Яким був справжній, не міфілогізований Шевченко?
Зараз мова піде у нас лише про один iз безлічi аспектів шевченківського свiт сприйняття — його ставлення до Христа, християн та місії церкви і релігії в суспільстві. Звичайно, ця проблема надскладна, розв’язання її стане можливим лише завдяки колективним зусиллям всіх шевченкознавців. Викладені нижче думки — це лише суб’єктивна точка зору автора, але, можливо, й вона стане частинкою майбутньої гігантської праці.
Отож, яким був Бог Шевченка? Скажемо одразу: не був і не міг бути атеїстом той, кому належать такі рядки з «Кавказу», звернені до Самого Творця: «Ми віруєм твоїй силі І слову живому: Встане правда, встане воля І тобі одному Поклоняться всі язики Во віки і віки» . Не був і не міг бути атеїстом той, хто писав про себе під час духовних і фізичних катувань у страшному засланні, серед мертвої пустелі, живучи в могилі- казармі серед убогих людей, не маючи права писати й малювати: «Я читаю Біблію не щодня, а щогодини» (а Біблія взагалі була єдиною книгою, яку дозволено було мати поету-засланцю!). Не був і не міг бути атеїстом той, хто написав геніальні «Псалми Давидові», де так неперевершено воскрешений дух незламної Віри у Вище Начало ( «Пребезумний в серці каже, Що Бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить благая. А Бог дивиться, чи є ще взискующий Бога? Нема добро творящого, Нема ні одного!... Їдять люде замість хліба, Бога не згадають» ). Не був атеїстом той, чия душа до останнього вздоху прагнула вірити у Боже Добро.
То що ж, мав рацію релігійний публіцист Віктор Аскоченський (до речі, Шевченко ставився до нього з неприхованою іронією, візьмемо хоча б вірш «Умре муж велій в власяниці»), коли писав про Тараса Григоровича у спогадах: «Не був він атеїстом. Наука не спроможна була попсувати чистого і простого його погляду на релігію. Серце у його було прекрасне, повне любові і був він сущий українець . Оті прогресисти та цивілізатори збили його з «пантелику», а обставини озвірили його прекрасну душу вразливу»? Залишимо на совісті Аскоченського слова про «озвіріння» душі нашого поета (краще спростування цьому — «Кобзар» в цілому). Краще дозволимо собі рішуче не погодитися з автором вищенаведених рядків у тому, що віра Шевченка була «простою». Не забуваймо, що йдеться про генія, а спрощуючи його образ, «опускаючи» його до себе, ми ображаємо і Кобзаря, і нас самих.
Навпаки, стосунки Поета і Вседержителя були винятково драматичними і складними. Шевченко не був ніколи «рабом божим» — він розмовляв з творцем якщо не як рівний з рівним, то, принаймні, як дорослий син з непередбаченим, часом жорстоким, а іноді просто сліпим батьком. Сліпим — бо інакше чому ж Бог не покладе край злу на Землі? ( «Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, як і оті гори Предковічні, що политі Кров’ю людською!» (поема «Сон»). Тобто, як людина освічена, Шевченко прекрасно уявляв собі зміст теодицєї (виправдання Бога), яку вперше сформулював ще Епікур: якщо Бог добрий, всезнаючий та всесильний, то звідки ж тоді зло в нашому житті? Над цим питанням автор «Кобзаря» замислювався до останніх днів своїх. Навряд чи його вдовольнила та відповідь, що її дали богослови сучасності: Бог залишив зло, щоб зберегти за людиною свободу волі. Шевченка обурює «невтручання» творця у земні справи ( «А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невільників святих (декабристів. — І. С. ), Як мордували розпинали, І вішали... Око, око, не дуже бачиш ти глибоко! («Юродивий»).
І ще одне запитання, що мучить душу поета: за що ж розiп’ято Сина Божого («Чи справді за нас, грішних?»), що дала Христова самопожертва людям і яка ж доля чекала б Ісуса, прийди Він на землю знову? Відповідь (точніше, одна з можливих відповідей, бо Шевченкова думка завжди в пошуку) — в рядках, що наведені в епіграфі. Про це ж — його прекрасний вірш «Пророк», творчий розвиток ідей пушкінського «Пророка» і водночас полеміка з ним. «Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка; Свою любов благовістить! Святую правду возвістить!» Але «навчені» і «лукаві» люди «омерзились», «Господнюю святую славу Розтлили». Бог за це нещадний до людей: «І роде лютий і жестокий! Вомісто кроткого пророка... Царя вам повелів надать!» (вражаючий, суто шевченківський мотив: земний деспот як кара людям від Бога за їх сліпоту!).
Шевченко — пророк України, звично стверджуємо ми. Але вкрай необхідне «маленьке уточнення»: рабство у рідному народі він ненавидів люто і слів не добирав — бо раб нехтує волею Бога: «Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти» (тобто рівні у своїх правах: усі мають право на життя, свободу та прагнення щастя», як стверджували, наприклад, автори Конституції США). А тим часом, однак, «Братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята: «нехай, каже, Може, так і треба». Так і треба! Бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте, Та якогось раю На тім світі благаєте? Немає! Немає!» («Сон»). Лютою ненавистю до будь-якого холопства як до брутального порушення Божого духу свободи дихає кожен рядок поеми «Юродивий»: «А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, підлії раби, Підніжки царськії, лакеї Капрала п’яного! Не вам, Не вам, в мережаній лівреї, Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились Брата!»
Схиляючись перед подвигом Христа, Шевченко гнівно та нещадно таврував ницість та зрадництво багатьох своїх сучасників- «християн». Він з повним правом називав свого мучителя, імператора-«християнина» Миколу I «Лютим Нероном». Говорячи про нелюдську жорстокість свого 10-літнього катування в казармах, поет пише у «Щоденнику» (1857 р.): «Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного присуду нелюдського... Август-поганин, засилаючи Овідія Назона до хижих готів, не боронив йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те й друге. Обидва вони деспоти, але один iз них християнин ХIХ столiття. Республіка Флоренція, напівхижа, розбісована християнка середніх віків, і вона все таки не поводилася так зі своїми непокірливими горожанами, от хоч би з Данте Аліг ’ єрі» («критики» Шевченка з 2001 року, які приписують йому «вурдалацтво», «примітивність мислення» тощо, чи всі з вас зможуть досягти такого рівня думки і так писати після таких (!) страждань?).
Будучи християнином, Шевченко був істинним гуманістом. Йому боліли нещастя інших народів — приміром, горців Кавказу (це ж їм адресовані його славетні слова: «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!»). І хто ж в поемі «Кавказ» зазіхає на їхню свободу? Це ті «православні», про кого поет із сарказмом пише: «Ми не погане, Ми настоящі християни, Ми малим ситі!» . Це ті «православні», на лицемірні промови яких про апостольську «любов до ближнього» поет відповідає рядками вогненної ненависті: «По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті, Ви любите на братові шкуру, а не душу!» . (Думаєш: майбутнє України буде щасливим, якщо і через 50—100 років ті, кому буде дано право покладати вінки до пам’ятників Кобзаря, не забудуть ці слова...).
Завжди вистачало охочих зобразити Тараса Григоровича вузьким фанатиком-націоналістом, який, мовляв, в усіх гріхах України звинувачував поляків та євреїв як людей іншої віри. Факти спростовують це. Відомо про дружбу Шевченка з багатьма непересічними особистостями-поляками (Сігізмунд Сєраковський, Едвард Желіговський), взагалі, погляд Кобзаря на історію польсько-українських стосунків прекрасно видно з відомого вірша «Ще як були ми козаками...». Що ж до справжнього ставлення Шевченка до людей іудейської віри, євреїв, то зі спогадів друзів поета відомий такий епізод (Прилуки, 1846 рік). Побачивши, що горить убога хатина якоїсь єврейської сім’ї, Тарас Григорович кинувся, ризикуючи собою, рятувати з горілої хати добро, яке ще залишилося. Про це розповідає, зокрема, О. Афанасьєв- Чубинський. І взагалі, ніколи не була націоналістом ця людина, яка писала про Україну: «Гірше ляха свої діти Її розпинають: Так як пиво, праведную Кров із ребер точать...»
Окрема проблема, варта серйозного дослідження — це Шевченко і біблійні пророки. Він прекрасно знав гнівні проповіді Ісаї, Єремії, Єзекіїля, Осії; не раз використовував їх у своїй творчості (та й хіба дух шевченкових пророцтв не споріднений зі старозавітними? Візьмемо, наприклад, «Ісаія. Глава 35», Осія. Глава XIV», Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19»). Об’єднувача слов’ян, чеського вченого Павла Шафарика поет порівнює у поемі «Єретик» з пристрасним біблійним пророком Єзекіїлем. Цікаво, як Шевченко запозичував у апостолів епіграфи до своїх творів (наприклад, посланню «І мертвим, і живим...» передують слова з 4 розділу Соборного послання Йоанна: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» )
Дозволимо собі висловити таке (можливо, дещо спірне припущення). У сприйнятті Шевченка Бог має ніби три іпостасі — але не Отця, Сина та Святого Духа, як в канонічному православ’ї, а, швидше, Волі, Жінки-Матері та України. Спробуємо підтвердити це словами самого поета. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля» — це хрестоматійні рядки з «Кавказу». «Душа» для християнина — це саме життя, це знак безсмертя і водночас дар, який дається кожній людині згори і наближує її до Царства Небесного. Але ж, як бачимо, поет стверджує не тільки невмирущість душі, а й нетлінність Волі, практично ставить між ними знак рівності!
Про благоговійне ставлення Кобзаря до жінки, матері відомо, здається, всім. Та ось примітно: під пером поета навіть проста селянська дівчина, що стала матір’ю (не кажучи вже про матір Христа Марію, якій Шевченко присвятив геніальну поему), набуває божественних рис. Справді ж бо: «У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим...» .
І нарешті — Україна. Це для поета — центр його духовного Всесвіту, головна іпостась того Бога, що його вiн зберігав у собі, святиня всіх святинь. Воістину, вона для Шевченка вище від Бога! Бо, мабуть, лише наш Пророк, єдиний з усіх сущих колись українців, своїми муками, своєю боротьбою за Правду здобув право на такі геніальні рядки: «Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену Святого Бога, За неї душу погублю!»
