До видатних українських істориків та політичних діячів періоду визвольних змагань 1917—1921 рр. варто віднести Михайла Грушевського (1866—1934). Народився він у м.Холмі (тепер територія Польща) у вчительській родині. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Університету святого Володимира в Києві. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію і був запрошений до Львівського університету, де очолив новостворену кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Тоді Грушевський почав викладати історію України, відділяючи її від історії Росії.
У Львові учений активно зайнявся науково-організаційною роботою. З 1897 по 1914 рр. очолював Наукове товариство ім.Шевченка, був головним редактором його «Записок». Разом з Іваном Франком заснував та редагував журнал «Літературно-науковий вісник».
Не цурався він також громадсько-політичної діяльності — у 1899 р. став співзасновником Української національно-демократичної партії. В період революції 1905—1907 рр. тривалий час жив у Петербурзі, брав участь у роботі української фракції І Державної думи, українського клубу та редакції часопису «Украинский вестник». У цей час Грушевський стає співзасновником газети «Рада» (1906), редагує журнал «Україна» (1907), переносить до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Під час Першої світової війни був заарештований російською владою (листопад 1914), спочатку висланий до Симбірська, потім — до Казані. З 1916 р. жив у Москві під наглядом поліції. В цей час співпрацював із журналами «Украинская жизнь» і «Промінь».
Після Лютневої революції 1917 р. повертається до Києва. Очолює тут Українську Центральну Раду (березень 1917 — квітень 1918 рр.). Стає лідером партії українських соціалістів-революціонерів. Після гетьманського перевороту відходить від активної політичної діяльності, емігрує за кордон і зосереджується на науковій роботі. 1919 р. у Празі засновує Український соціологічний інститут, у 1920 — 1922 рр. редагує часопис українських соціалістів-революціонерів «Борітеся — Поборете», що виходив у Відні.
На жаль, Грушевський як політик виявився не на висоті поставлених перед ним завдань. Він, фактично ставши лідером української нації в переломний момент революційних змін, не зумів привести українців до створення дієздатної незалежної держави. Без сумніву, «крах Грушевського» як політика обумовлювався різними чинниками — і об’єктивними, і суб’єктивними. До об’єктивних варто віднести нерозвиненість української модерної нації та шалений тиск на Україну Росії (як «демократичної», так і більшовицької). Однак не останню роль відіграла й кабінетна вченість Грушевського, певна його відірваність від реалій життя, а також народницькі ілюзії, які набули «соціалістичного» й «демократичного» оформлення. Зрештою, «соціалізм» під час визвольних змагань 1917—1920 рр. зіграв із українськими діячами злий жарт, вів їх до неадекватних рішень. «Практична філософія» цих діячів виявилася недостатньо ефективною, що закінчилось трагічно і для них, і загалом для народу українського.
1923 р. Грушевського обрали академіком Всеукраїнської академії наук. Він виявляє бажання повернутися до Києва, сподіваючись, що може бути корисним там для української справи. Адже в той час радянська влада здійснювала т.зв. політику українізації. В березні 1924 р. з дозволу радянського українського уряду Грушевський повертається в Україну. Тут він відновлює й очолює журнал «Україна», активно займається науковою роботою. У 1929 р. його обирають академіком Академії Наук Радянського Союзу.
Проте згортання українізації, переслідування діячів української культури не оминули Грушевського. В березні 1931 р. його арештували, звинувативши в керівництві контрреволюційною організацією «Український національний центр». Звісно, це звинувачення було фіктивним. Засудження Грушевського, якого добре знали в радянській Україні та за кордоном, могло б спричинити небажаний резонанс. Очевидно, це врахували представники радянської влади. Ученого відпустили. Щоправда, не дозволили жити в Україні, перевівши до Москви. За офіційною версією Грушевський помер у Кисловодську після хірургічного видалення карбункулу. Така операція не є складною і вкрай рідко закінчується смертю пацієнта. Тому існує підозра, що Грушевський спеціально був доведений до смерті на операційному столі. Тим паче, що подібні речі широко практикувалися в Радянському Союзі.
Після себе Грушевський залишив понад 2 тисячі творів — переважно історичного й політологічного характеру. Найбільш відомими його працями є десятитомна «Історія України-Руси» та шеститомна «Історія української літератури», в яких розглядається політична й культурна історія України, починаючи з найдавніших часів і закінчуючи серединою ХVII ст.
Сам Грушевський визнавав, що належав до прихильників народництва. «Я був вихований, — писав він, — на традиціях українського радикального народництва, яке вело свій початок від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти вина лежить по стороні власти, бо інтереси трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обраховуватися з нею»1. Відповідно, в народові Грушевський вбачав «єдиного героя історії».
Таке розуміння історії дісталося йому «в спадок» від його університетського вчителя Володимира Антоновича, який творцем історичного процесу вважав народ. Антонович постійно наголошував, що справжня історія — це життя народних мас, які становлять народність, тобто групу людей, що виділяється з інших подібних груп антропологічними й культурними ознаками. В своїх дослідженнях учений виділяв слов’ян із інших рас, а українців — з-поміж росіян та поляків. Дотримувався думки, що народи мають провідні ідеї, якими керуються в своїй діяльності. Так, на його думку, провідною ідею росіян є абсолютизм, поляків — аристократизм. Щодо українців, то їм притаманна общинність, яку Антонович трактував як принцип широкого демократизму та визнання за кожною людиною рівних прав.
На думку Антоновича, основою українського народу є селяни. Дослідник дотримувався думки, що в Україні не було національних вищих станів, оскільки ними стали поляки, німці, росіяни та представники інших націй. Тому саме селянська маса визначала хід української історії. Остання розкривається не в сфері державних інституцій та політичних відносин, а в народному житті. Завдання історика Антонович бачив у тому, щоб простежити політичний, економічний та моральний розвиток народу, його ідеали.
З’ясовуючи причину бездержавності українців, Антонович вважав, що каменем спотикання для них є демократизм і свободолюбство. А майбутнє України бачив у складі південно-західно-слов’янської федерації.
Відданість народницьким ідеям свого вчителя Грушевський продемонстрував у вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті. Тут учений проголошував, що саме народ має бути «альфою і омегою історичної розвідки». Натомість «устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням». Ведучи мову про давню Русь, Грушевський вважав, що в ній «лад державний складається з двох головних чинників: [1] князя з дружиною і [2] громади». Князь з дружиною, а також боярство земське і купці «вели політичну і культурну роботу в давній Русі». Народна маса була пасивною, незацікавленою, а то й ворожо настроєною до тієї роботи. «У нас, — констатував учений, — князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибоко кореня в самий ґрунт; він зостався чимось зверхнім; досить хистко прив’язаним до народу»2.
У першій своїй синтетичній праці з історії України «Нарис історії українського народу» (1904) Грушевський намагався спростувати уявлення про українську історію як фрагмент загальноросійської, доводячи, що «загальноруська» народність, як і «загальноруська» історія — продукт міфотворчості3. Українці та росіяни творили різні історії. Так, Київська держава є продуктом діяльності українсько-руської народності, в той час як Володимиро-Московська (XII—XIV ст.) — великоруської. При цьому учений наголошував, що Володимиро-Московську державу не варто розглядати як наступницю держави Київської. В своїх працях Грушевський намагався довести неперервність історії українського народу, незважаючи на перерваність його державності.
Однак, попри народництво Грушевського, в його особі не варто бачити «цілковитого антидержавника». Він не відкидав цінності держави як культурної й прогресивної форми, але вважав, що її варто відстоювати, захищати, коли вона сприяє духовно-моральному, економічному й політичному розвитку людей.
Події періоду визвольних змагань 1917—1921 рр. змусили Грушевського звернутися до проблеми держави, ба більше — зайнятися державним будівництвом. У своїх публіцистичних роботах того періоду він звертався до цих питань.
На жаль, у державотворчій діяльності і Грушевський, і його соратники з Української Центральної ради нерідко демонстрували безпорадність. Звісно, на це була низка причин — тиск Тимчасового уряду, міжнародна ситуація, саботаж діяльності українських інституцій з боку росіян і малоросів на місцях, брак кадрів, відсутність державної традиції тощо. Але певну роль грало й те, що в народника Грушевського та інших провідників Центральної ради не було чіткої програми державотворення. Тут якраз спрацьовували «бездержавницькі стереотипи», нерозуміння цінності держави. В тогочасних українських провідників, зокрема в Грушевського, не виявилося достатньо волі творити свої державні інституції. Звідси орієнтація на федерацію з «демократичною» Росією.
Ось як, наприклад, Грушевський окреслював власні цілі й своїх соратників у плані державотворення в 1917 р.: «Автономія — федерація! Широка автономія України в її етнографічних межах в федеративнім зв’язку з демократичною Російською республікою. Се наша платформа, се гасло, з котрим підіймаються і стають безконечні лави українського війська, селянства, робітництва, молоді, інтелігенції, і з ними пліч-о-пліч все нові й нові групи иньших народностей України...» І лише під тиском обставин, після того, як більшовики розпочали4 війну з проголошеною Центральною радою Українською Народною Республікою, її лідери проголосили незалежність.
Грушевський, зіткнувшись із реальною практикою державотворення, відзначав у деяких своїх творах її труднощі. Зокрема, вказував на брак кадрів, які б могли займатися цією справою: «У нас занадто гарна література, музика, мистецтво в порівнянні з нашим убожеством у громадській і політичній роботі! Справді, як легко у нас зібрати великий і гарно зіспіваний хор, і як — виявилось — трудно зладити добрий, дисциплінований курінь на оборону українських вільностей! Скільки у нас цілком порядних або й добрих поетів, белетристів, публіцистів — і як трудно знайти порядного комісара»5.
Визнаючи потребу реальних державотворчих вчинків, Грушевський навіть писав таке: «Добре робити історію важливіше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартніша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій бібліотеці поруч Шевченкового «Кобзаря»6.
У нього можемо знайти своєрідну «кадрову програму». «Покоління, яких жде Україна тепер, — зазначав Грушевський, — повинні бути людьми діла реального, практичного — спеціялісти-адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового й морського діла, техніки різних категорій — технологи, механіки, електротехніки, гірники, гідротехніки, агрономи. Треба відкинути погляд, що ці спеціальності практичні менш цінні, ніж заняття гуманітарні. Треба в цей бік якраз обернути всі здібності, всі таланти нинішніх найближчих поколінь»7. Загалом це були гарні наміри. Але реальність була іншою. Українську державу в часи визвольних змагань треба було відстоювати зі зброєю в руках, для чого необхідно було створити боєздатну й дисципліновану армію; провадити вмілу дипломатичну гру на міжнародній арені; досягати консолідації українців, провадячи, зокрема, належну пропагандистську роботу. Але українські провідники, і Грушевський зокрема, «не доросли» до цього.
Безперечно, визвольні змагання справили помітний вплив на Грушевського як на історика й теоретика. В останніх томах (дев’ятому й десятому) його «Історії України-Руси», які були написані після цих змагань і де йшлося про діяльність Богдана Хмельницького зі створення козацької держави, він час від часу ставить державні інтереси вище інтересів народу й стає на сторону еліт. Останні, власне, боронили своє державне утворення супроти анархічно налаштованих мас. Також Грушевський у цих томах визнає важливість політики й дипломатії. Але таке «державницьке розуміння», як бачимо, сталося постфактум, коли можливість створення українцями своєї держави була втрачена.
1 Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії // Борітеся — поборете! — 1920. — № 1. — С. 12.
2 Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. // Записки Наукового товариства у Львові. — Львів, 1894. — Т. 4. — Сю. 140-150.
3 Див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.
4 Грушевський М. Вільна Україна // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. — К., 2008. — Т. 7. — С. 234.
5 Грушевський М. Культура краси і культура життя // Михайло Грушевський. — К., 1998. — С. 77.
6 Там само. — С. 79
7 Там само.
