Що людина залишає по собі в нашому недосконалому світі? Думки, реальні добрі справи, високі наміри, зрілу й непохитну любов до свідомо обраних та виплеканих цінностей... І — взагалі приклад свого життя, яке (не всім дано це) спрямоване на служіння позачасовим вартостям, котрі були до нас, є нині і залишаться тоді, коли перерветься наше земне існування.
Джеймс Ернест Мейс, чий 59-й день народження ми відзначаємо сьогодні, передав українцям усе це і ще набагато більше. Підтвердити це готові сотні й сотні тисяч читачів його статей у газеті «День», де видатний український історик, публіцист, громадський діяч (родом — американець з індіанського племені черокі), працював у 1997 — 2004 рр., в інших провідних українських друкованих ЗМІ, десятки його учнів, що він підготував у Києво-Могилянській академії, ті знані в усій Україні та й зовсім невідомі люди, яких він надихнув, яким подав руку допомоги, запропонував нові духовні, інтелектуальні шляхи в житті. Додамо, що предметом законної гордості нашої газети є й залишиться усвідомлення ясного й чіткого факту: значну частину своєї спадщини Джеймс опублікував саме у «Дні» (досить згадати лише такі класичні твори української журналістики, як «Повість про двох журналістів», «Ваші мертві вибрали мене...», «Земля на крові», «Свобода наклепу, або Наклеп на свободу» та десятки інших). У серії «Бібліотека газети «День» вийшли два фундаментальні томи творів Джеймса: «День та вічність Джеймса Мейса» (2005 р.) та «Ваші мертві вибрали мене...» (2008 р.).
Проте можна стверджувати: дійсно глибоке засвоєння тих ідей, до яких Джеймс Мейс ішов десятки років, відкриттю й поглибленню яких присвятив усе своє життя, — ця справа не те що не завершена — вона тільки починається. Існує винятково гостра потреба зробити висновки, до яких дійшов Мейс, довгі роки напружено, в муках розмірковуючи над долею українського народу, надбанням свідомості якомога ширшого кола людей.
Чому, власне, ця по-треба є настільки нагальною? Передовсім Джеймс дає сьогоднішній українській молоді (і не лише їй) вражаючий приклад шляхетної етичної позиції, коли людина з іншого кінця земної кулі, уродженець безкінечно далекого від України штату Оклахома («спляче», за визначенням самого Мейса, містечко Стил-Вотер), поставивши собі за мету стати істориком й закінчивши університет штату Мічиган, згодом присвячує життя вивченню жахливої, біблійних масштабів трагедії «чужого», «далекого» народу України (немає чужих і далеких народів у нашу добу!) — трагедії Голодомору 1932 — 1933 років. І присвячує життя не як холоднокровний академічний дослідник, абстрагований від того моторошного Зла, яке вивчає і про яке пише, — ні, як той, хто бере на себе нестерпний, нелюдський тягар Болю. Бере цілком і свідомо.
Сам Джеймс Мейс так писав про це: «Слухання комісії (Конгресу США з питань українського Голодомору. — І.С.) у Вашингтоні та поза ним були схожі на проект усної історії в мініатюрі. А свідчення й розповіді в рамках цього проекту були до болю моторошними, а часом сюрреалістичними. На річці Збруч, що була старим радянсько-польським кордоном, знеможених від голоду селян виводили на берег вночі і примушували витанцьовувати, щоб показати їхнім родичам на іншому березі, наскільки добрим було життя в Радянській Україні. Інший свідок згадував зібрання, на якому мали засудити пропоновану з закордону харчову допомогу. В той час як агітатор розповідав про достоїнства сталінського соціалізму, один член аудиторії виглянув із вікна і викрикнув: «Дивіться — привели канібалів». І всі побігли до вікна, щоб побачити цих бідних людей, які мало схожі на людей».
І далі — засадничий висновок, який винятково точно окреслює життєву позицію Мейса: «Заперечення щоденної реальності було щоденною необхідністю, якщо ти хотів вижити (ось формула тоталітарної свідомості! — І.С.). А я не міг не розуміти болю тих, хто зазнав не тільки фізичних, але й психологічних мук. Контакт із таким неприкритим людським стражданням наповнює тебе відчуттям відповідальності, яке важко описати».
Розділити біль — ось принцип життя Джеймса відтоді, як він збагнув, дізнався і відчув, чим була для українців трагедія Голодомору. Це винятковий, вражаючий приклад — для тих, звісно, хто здатний його наслідувати (а надто в умовах далеко не безневинної пропаганди шаленого індивідуалізму та «амбітності» як начебто «високих цінностей» демократичного, та ще й ринкового су-спільства!). А розділити біль — це значить, зокрема, прагнути лікувати його. Бо «одна з головних цілей знання є лікування», за точним визначенням Джеймса.
Проте перед нами не лише людина загостреного морального почуття, хоч це і є безкінечно важливим для розуміння Мейса. Він був і одним з найглибших українських політичних аналітиків, причому точний і гострий, наче скальпель, аналіз нашого сьогодення ѓрунтувався в нього на бездоганному володінні усією проблематикою вітчизняних трагедій
ХХ століття. Ось чому Джеймс, по-перше, дає абсолютно чітку відповідь на запитання «А задля чого Сталін спланував та здійснив геноцид 1932 — 1933 років?». Він пише: «Саме Україна зазнала найтяжчого пресу сталінського терору. Тому що вона мала більше населення, ніж усі загалом неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини не минули безслідно. В Україні до 1933 року була створена й існувала розвинена державна організація, хоча й у рамках поліцейських обмежень, набула значного розвитку культура, поширювалася сфера вживання української мови на пролетаріат та на органи державного управління. Щоб перетворити СРСР — «складну єдність», про яку мріяв М. Волобуєв — на сталінську імперію, потрібно було зламати Україну. Це Сталін зробив шляхом організації Голодомору. Ворогом номер один для Сталіна був не лише український селянин чи український інтелігент, ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін у 1932 — 1933 рр. вів неоголошену війну, кинувши сюди весь наявний військовий, поліцейський, політичний та економічний арсенал».
А по-друге, Мейс безстрашно і невблаганно шукає (і знаходить!) страшні причинно-наслідкові зв’язки між сталінським терором 1930 — 1950-х років та сучасними — здається, нерозв’язними — проблемами України. Справа, на його думку, в тому, що «сталінська політика соціологічно запаленої землі до певної міри справді знищила Україну як таку, в тому сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу, і це призвело до унікальної ситуації — якщо розвал комунізму міг у таких країнах, як Польща, Чехія, Угорщина і т.ін., призвести до реставрації втраченої незалежності передіснуючих народів, то в Україні поза межами західних областей українська нація в сенсі людської спільноти, яка має консенсус щодо власної ідентичності, власної історії, культурних цінностей, у певному розумінні залишилися просто національною меншиною у власній країні. Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього. Тільки були структури Української РСР. 1991 року ми всі зробили фундаментальну, хоч і несвідому помилку, коли думали, що створили нову незалежну державу. Сьогодні ясно, що це було унезалежнення передіснуючої держави. Фактично такі самі люди продовжували робити так само, і подальший розвиток пішов від цього». І далі: «Трагедія незалежної України в тому, що домінантною силою стала не національна, а територіальна еліта, представники якої зберігають усі звички традиційної номенклатури, такі як думай одне, кажи друге і роби третє».
Перед нами — концепція «постгеноцидного су-спільства» — найглибше інтелектуальне надбання, що його Джеймс залишив. Майбутнє (хтозна, чи далеке?) покаже, чи можливо нашому суспільству перейти в якісно новий стан (а це воістину — питання життя, бо часу залишається дедалі менше!) на шляхах так званих реформ (саме це слово, і не без підстав, викликає у громадян відразу, бо в нашому контексті означає обман і пограбування людей), чи все ж таки вдасться здійснити глибинні системні перетворення в усіх без винятку сферах життя, які давно назріли.
Земний шлях Джеймса Мейса завершився 3 травня 2004 року. Нам так потрібні зараз його мудрість, його звитяга, його доброта. І його оптимізм — вірив-бо він, що «ніяка держава ніколи не зможе зробити Україну українською. Тільки самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я твердо переконаний, що це буде!».
