У листопаді 1947 р. Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію №181 — про створення на території британської підмандатної території в Палестині двох незалежних держав: єврейської та арабської. «За» проголосували тридцять три країни, «проти» — тринадцять. Декілька країн, у тому числі Англія, утрималися. Резолюція з повним правом розглядалася не тільки у Москві, а й у Лондоні та Вашингтоні як перемога радянської дипломатії. У день прийняття резолюції сотні тисяч палестинських євреїв, які збожеволіли від щастя, вийшли на вулиці. Арабські країни зі своєї сторони не ухвалили рішення ООН, вони були неймовірно обурені радянською позицією. Але Сталіна реакція арабських країн не цікавила. Йому було набагато важливіше закріпити дипломатичний успіх, зробити все можливе для найшвидшого приєднання майбутньої єврейської держави в Палестині до світового табору соціалізму.
Коли Сталін наказав Молотову, Вишинському та Громико підтримати сіоністів, у Радянському Союзі антисемітизм вже повністю став практичною політикою партії й держави. Саме в цей час, як згадує генерал Судоплатов, євреїв виганяли з органів держбезпеки та розвідки. Радянський резидент у США Хейфец, який блискуче провів операцію з викрадення секретів американської атомної бомби, після повернення до СРСР був звільнений з розвідки без пояснення причин. Іншим його колегам всі стали пояснювати потім вже, в катівнях Лубянки. Сотні асів розвідки — від керівника «Червоної капели» Леопольда Треппера до резидента групи «Дора» в Швейцарії Шандора Радо було заарештовано, деяких розстріляно. Вражаючим чином боротьба за створення Ізраїлю супроводжувалась чищенням радянського апарату від євреїв. Але Сталін не бачив тут ніякої суперечності. Участь у створенні єврейської держави в Палестині була способом зменшити вплив англійців на Близькому Сході. Це було головне завдання. І якщо для її вирішення необхідно створити, а в подальшому й захистити єврейську державу, це означає, що радянське дипломатичне відомство повинно зробити все для цього.
ЗБРОЯ ДЛЯ ІЗРАЇЛЮ
Через декілька днів після того, як Генеральна асамблея ООН проголосувала за створення двох нових держав у Палестині, Сполучені Штати заборонили продаж зброї на Близький Схід. Державний департамент оголосив, що не буде видавати паспорти особам, які мають намір служити в неамериканських збройних силах. Це було спрямовано проти американських євреїв, які хотіли допомогти Ізраїлю. Але Англія відмовилася приєднатися до ембарго. Вона підписала великі контракти з арабськими країнами, які не хотіла розривати. Так що арабський світ продовжував отримувати зброю у величезних кількостях.
Палестинські євреї звернулися до радянських представників. Майбутній міністр закордонних справ Ізраїлю Моше Шерток 5 лютого 1948 р. у бесіді з постійним представником СРСР в ООН Андрієм Громико просив радянське керівництво допомогти зброєю. До того часу Сталін вже віддав наказ озброїти палестинських євреїв. Тому Громико без дипломатичних вивертів діловито поцікавився, чи є можливість забезпечити розвантаження зброї. Це була єдина проблема, яку мали вирішити євреї в Палестині, все інше брав на себе СРСР. Не прямо, а через своїх сателітів у Східній Європі.
Зброю палестинські євреї отримали через Чехословаччину. Прага традиційно продавала зброю тим, кому не можна було з міркувань високої політики прямо передавати озброєння. Причому спочатку в Палестину відправляли трофейну німецьку та італійську зброю, а також вироблене в Чехословаччині на заводах «Шкода» та «ЧЗ». Прага на цьому добре заробляла. Аеродром у Ческе-Будеєвицях виділили для відправки зброї та спорядження палестинським євреям. Вони отримували артилерію та міномети, німецькі винищувачі «мессершміт» та англійські «спітфайри». Літали за маршрутом Чехословаччина — Палестина колишні військові льотчики, ветерани Другої світової. Більшість були американцями. Вони нелегально приїжджали до Чехословаччини, оскільки американський держдепартамент не видавав для цього дозволу. Повітряний міст діяв з Чехословаччини через територію Югославії. У Румунії та Болгарії радянські представники готували офіцерські кадри для армії оборони Ізраїлю. Більше того, почалася підготовка радянських військових підрозділів для перекидання в Палестину для допомоги Ізраїлю. Двічі Герой Радянського Союзу танкіст Давид Драгунський пропонував сформувати дивізію й перекинути її в Палестину. Є дані про те, що Сталін серйозно розглядав його кандидатуру на посаду міністра оборони майбутньої єврейської держави. Молодий герой війни не передбачав тоді, що згодом літньому генерал-полковнику Драгунському запропонують очолити антисіоністський комітет радянської громадськості із завданням «викривати агресивну політику Ізраїлю та злочини міжнародного сіонізму»... Євреї-фронтовики відчували себе упевнено. За кількістю Героїв Радянського Союзу та нагороджених бойовими нагородами серед народів Радянського Союзу євреї посідали третє місце — після росіян та українців. Причому радянські євреї щиро вважали, що радянське керівництво підтримує Ізраїль, отже, вони діють в напрямi офіційної радянської політики. Деяким їх ідеологічні помилки пояснювали вже слідчі у відомій установі в недалекому майбутньому... Можливо, так і трапилося б, і радянських «добровольців» перекинули до Палестини, хоча керівники Ізраїлю не просили про таку допомогу, але влітку 1948 р. вибухнув радянсько-югославський конфлікт, і так звані добровольці отримали інший наказ: готуватися до вторгнення у братську країну.
На території Чехословаччини навчали не тільки майбутніх ізраїльських льотчиків. Там, в Ческе-Будеєвицях, готували танкістів та десантників. Півтори тисячі піхотинців армії оборони Ізраїлю навчали в Оломоуці, ще дві тисячі — в Мікулові. З них сформували частину, яка спочатку називалася «Бригадою імені Готвальда» — на честь лідера чехословацьких комуністів та керівника країни. Бригаду перекинули до Палестини через Югославію. Медичний персонал вчили у Вельке-Штребне, радистів та телеграфістів — у Ліберці, електромеханіків — у Пардубіце. Радянські політруки проводили політзаняття з молодими ізраїльтянами. На Югославію, Румунію та Болгарію чинився тиск, щоб вони припинили поставки зброї та спорядження арабам.
Зброя з Чехословаччини прибула вчасно. В кінці березня 1948 р. палестинські євреї розпакували та зібрали перші чотири трофейних винищувачі «мессершміт-109». У цей день єгипетська військова колона, що містила танки, знаходилася усього в декількох десятках кілометрів від Тель- Авіва. Якби єгиптяни захопили місто, справа сіоністів була б програна. Військ, здатних прикрити місто, у розпорядженні палестинських євреїв не було. І в бій відправили все, що було, — ці чотири літаки. З бою повернувся один. Але побачивши, що у євреїв з’явилася авіація, єгиптяни злякалися та зупинилися. Вони не наважились взяти фактично беззахисне місто.
МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ
Західні політики навипередки радили палестинським євреям не поспішати з проголошенням власної держави. Державний секретар Сполучених Штатів Джордж Маршалл попередив майбутнього міністра закордонних справ Ізраїлю Моше Шертока, що, якщо на єврейську державу нападуть арабські армії, на допомогу Сполучених Штатів розраховувати не треба.
Арабські країни не бажали появи ні єврейської держави, ні палестинської. Йорданія та Єгипет мали намір поділити Палестину між собою. Співвідношення сил було таким, що арабські країни не сумнівалися в успіху: декілька сотень тисяч євреїв проти десятків мільйонів арабів. Генеральний секретар Арабської ліги обіцяв: «Це буде війна на знищення та грандіозна різанина».
У п’ятницю, 14 травня 1948 р. о четвертій години дня в приміщенні музею на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві була проголошена Держава Ізраїль. Майбутній прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон зачитав Декларацію незалежності, в якій, зокрема, говорилося: «Закликаємо синів арабського народу, що проживають в Державі Ізраїль, дотримуватися миру та брати участь у будівництві держави на основі повної цивільної рівноправності... Протягаючи руку миру всім сусіднім державам та їх народам, закликаємо їх до співпраці з єврейським народом...» Вся процедура проголошення держави тривала п’ятнадцять хвилин.
Арабські армії, які Вторглися до Палестини, зустріли запеклий опір. Єгипетські війська були оточені на південному фронті в районі Фалуджі. Офіцери армії короля Фарука відразу ж зайнялися пошуком винних та прийшли до висновку, що їх зрадили: послали в бій з непридатною зброєю, не забезпечили достатньою кількістю боєприпасів. У складі єгипетської армії був майбутній президент країни Гамаль Абдель Насер. Хоч насправді зброя була в порядку, боєприпасів вистачало. Не було особливого бажання воювати, та й бойового гарту не вистачало. Під час Другої світової війни молоді офіцери єгипетської армії під керівництвом Насера у найнапруженiший момент битви між англійцями та німцями під Ель-Аламейном готувалися підняти повстання в тилу британських військ та відкрити фронт військам вермахту під командуванням Роммеля. Англійці німців розгромили, і план не був здійснений, але симпатій до Гітлера серед прихильників Насера це не зменшило. На полі бою Насер та його підручні слави не шукали, тому зайнялися політикою. Як писав єгипетський президент, саме в Палестині у нього дозрів план повалення короля Фарука. У цьому його супроводжувала удача.
Радянський друк клеймив арабських реакціонерів, які намагалися задушити єврейську державу. Вважається, що близькосхідний конфлікт виник через палестинську проблему, через те, що палестинські араби бігли з рідної землі та позбавилися батьківщини. У реальності сусідні країни почали війну проти Ізраїлю до втечі палестинських арабів та керувалися аж ніяк не турботою про положення палестинських арабів. Радянську дипломатію проблема арабських біженців тоді взагалі мало цікавила. У Москві вважали, що араби, які не побажали залишатися в Ізраїлі, повинні влаштуватися в сусідніх країнах. У ході швидкоплинної війни арабські армії були вщент розгромлені й вимушені відступити. Радянські дипломати заявили в Раді Безпеки ООН, що оскільки арабські країни не визнають Ізраїлю та його кордонів, то Ізраїль може їх також не визнавати. Частина території арабської держави Палестини виявилася під управлінням Ізраїлю, інші частини поділили Єгипет, Трансіорданія, Сирія та Ліван.
Радянський Союз першим визнав єврейську державу де-юре, тому радянського посланника Єршова зустріли в Ізраїлі з особливою пошаною. З нагоди приїзду радянських дипломатів близько двох тисяч чоловік зібралося в приміщенні одного з найбільших кінотеатрів Тель-Авіва «Естер», на вулиці зібралося ще близько п’яти тисяч людей, які слухали трансляцію виступів. Над столом президії повісили великий портрет Сталіна та лозунг «Хай живе дружба між Державою Ізраїль та СРСР!» Хор робочої молоді виконав єврейський гімн, потім гімн Радянського Союзу. «Інтернаціонал» співав вже увесь зал. Потім хор виконав «Марш артилеристів», «Пісню про Будьонного», «Вставай, страна огромная». Біля готелю, де зупинився Єршов, стояли люди, які щиро вітали радянського посланника. Біля будинку прем’єр-міністра була вишикувана почесна варта у складі сорока солдатів.
Активно займалися Ізраїлем і радянські спецслужби. Перед начальником управління нелегальної розвідки Олександром Коротковим поставили задачу — вербувати агентуру серед євреїв, які виїжджають до Палестини. Після війни полякам та польським євреям, які опинилися на території Радянського Союзу, дозволили повернутися до Польщі. Більше того, радянські громадяни, скориставшись родинними зв’язками, а подекуди й підробними документами (у тому числі й національність) також виїжджали до Польщі. Відповідні органи були чудово обізнані щодо цих хитрощів, але отримали директиву закрити на це очі. Євреї, які виїхали до Польщі, швидко пересвідчилися в тому, що поляки їм зовсім не раді й поїхали до Палестини. Це був удар по репутації соціалізму. Але Сталін переніс це спокійно. Вихідці зі Східної Європи охоче йшли на контакт з радянськими представниками, розповідали все, що знали. Євреї-військові особливо симпатизували Червоній Армії та Радянському Союзу, не соромились ділитися з радянськими розвідниками секретною інформацією. Велика кількість джерел інформації створювала у співробітників резидентури радянської розвідки брехливе відчуття своєї могутності. Вони мали намір таємно керувати Ізраїлем, а через нього ще й впливати на американську єврейську громаду. Це були ілюзії. Не радикально настроєні військові, а цілком помірні та обережні політики керували Ізраїлем. Багато хто з них дотримувався соціал-демократичних поглядів, але зовсім не був комуністом-сталіністом. Серед них радянської агентури не було.
Розгром арабських армій у Москві розцінили як поразку Англії та були цьому невимовно раді, вважали, що позиції Заходу підірвані на всьому Близькому Сході. Сталін вважав, що його задум блискуче виконаний.
Але медовий місяць у відносинах між СРСР та Ізраїлем швидко підходив до кінця. Ще в Потсдамі 45 го виявилися системні протиріччя між союзниками. Протистояння відбувалося у всій Європі: в Австрії, Польщі, криза навколо Трієста мало не привела до справжньої війни. Не кращими були справи в Ірані, СРСР пред’являв територіальні претензії до Туреччини. Світ вступив у холодну війну, про що йшлося у так званій «довгій телеграмі» американського посла в Москві Аверелла Гаррімана в лютому та в промові Черчилля у Фултоні в березні 1946 р. Палестинське питання виявилося на передньому плані боротьби. У Радянському Союзі почалася боротьба з «безрідними космополітами», яка зачепила усі сфери життя в СРСР. Її жертвою стали десятки тисяч людей, у тому числі й у вищих кремлівських сферах. Це негативно відбилося на відносинах між СРСР та Ізраїлем. Минула дружба перетворилася на тривалу ворожнечу.
