Нещодавно на сторінках газети «День» в полеміці з професором Іваном Хмелем я згадував англійську приповідку про «кістяки у шафі», на які так багате радянське минуле. Газетна площа не дозволила тоді розвинути тему. Сьогодні в Україні — День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Хай інші скажуть про саму подію, а мені варто розповісти про те, як під час горбачовської «перебудови» розкривалася найбільш жахлива шафа сталінської доби з мільйонними жертвами терору голодом. Однопартійці професора І. Хмеля мали свій розрахунок напередодні парламентських виборів, коли домагалися надрукувати його матеріал. Я теж маю розрахунок, але з надією на протилежний для них результат.
Про голод 1933 року завжди знали всі. Але для тих, хто народився у 30-х роках і пізніше, знання було специфічним – непевним й імлистим. Батьки не розповідали про голод дітям, аби не наразити їх на небезпеку. Публічні розмови на цю тему загрожували строком в концтаборах. Табу зберігалося й пізніше, коли зник ГУЛАГ.
Мабуть, сучасній молоді попередній абзац малозрозумілий. Тому розповім, що трапилося влітку 1966 року. Тоді голова Українського товариства дружби і культурного зв’язку із зарубіжними країнами Юрій Смолич замовив нам з колегою серію статей про економічний розвиток України в газету до піввікового ювілею радянської влади. Йшлося про тижневик «Вісті з України», який поширювався тільки в західній діаспорі. Газету регулярно проглядав Петро Шелест. Наші статті з’являлися одна за одною у хронологічній послідовності. Коли підійшла черга для статті про колективізацію, перший секретар ЦК Компартії України через помічників розпорядився дати абзац про голод. Рівно рік після цього рукопис статті поневірявся по різних інстанціях. Ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність публікувати статтю із згадкою про голод або санкціонувати публікацію без замовленої згадки. Не наважувалися також попросити у Шелеста письмове розпорядження на згадку про голод замість усної вказівки. Лише коли впритул наблизився ювілей, газета відновила публікацію серії, але без «вибухового» абзацу. Для істориків, які взялися б вивчати зміст газети, річна перерва в публікації серії з 12 статей видалася б геть загадковою.
Українська діаспора прагнула донести правду про сталінський злочин до світової громадськості. Однак уряди західних країн, як тепер зрозуміло з публікацій архівних документів, завдяки своїм спецслужбам добре орієнтувалися і без неї в тому, що відбувалося в СРСР у 1933 році. Та вони у стосунках із радянським керівництвом виходили з власних інтересів. Зокрема, західні демократії вітали курс Сталіна на зближення після приходу до влади А. Гітлера. США визнали Радянський Союз восени 1933 року.
Напередодні 50-ої річниці голодомору громадськість країн Заходу зацікавилася, нарешті, проблемою голодомору. В Едмонтоні вже функціонував Канадський інститут українських студій, а в Гарвардському університеті (США) розпочав роботу Український дослідний інститут, заснований Омеляном Пріцаком. У 1983 році в Університеті Квебека (Монреаль) була проведена наукова конференція, присвячена українському голодомору. Найбільш грунтовні виступи зробили молоді вихованці Гарварду, які спеціалізувалися на історії радянської України – Богдан Кравченко, Джеймс Мейс, Роман Сербин. Про голодомор піввікової давності заговорили. Журналісти почали звертатися до радянських працівників в ООН за роз’ясненнями. Останні ухилялися від відповіді. Деякі з люттю заперечували «фальсифікації українських буржуазних націоналістів». З пісні слова не викинеш – до останніх належав І. Хміль, який очолював делегації УРСР на сесіях Комісії ООН з прав людини в 1983 – 1984 роках.
Українські дипломати звернулися, нарешті, за роз’ясненнями до Києва: як реагувати? Політбюро ЦК КПУ доручило вивчити питання секретарю ЦК з ідеології та голові КДБ УРСР. 11 лютого вони підготували на ім’я Володимира Щербицького доповідну записку, суть якої відображена в самій назві: «Про пропагандистські і контрпропагандистські заходи щодо протидії розв’язаній реакційними центрами української еміграції антирадянській кампанії у зв’язку з продовольчими труднощами на Україні, що мали місце на початку 30-х років».
Молодий американський історик Л. Герец в 1984 році почав збирати свідчення людей, які пережили голодомор. Був створений Канадський дослідницький центр по українському голоду в Торонто, який підготував науково-популярний фільм «Жнива розпачу». Конгрес США прийняв рішення створити комісію «для дослідження причин голоду в Україні 1932 – 1933 рр., інспірованого радянським урядом». Подібної парламентської комісії ще не знала світова практика!
В апараті ЦК КПУ зробили висновок про те, що треба вжити контрзаходів. Восени 1986 року була створена комісія з учених, перед якою поставили завдання викрити фальсифікації і довести, що голоду в Україні не було. Опинився в цій комісії і я. Нам показали копію фільму «Жнива розпачу», відкрили доступ до архівного фонду ЦК КП(б)У. Тепер я розумію, що у тих, хто створював комісію, уявлення про голод було розмитим. Інакше вони трималися б до кінця, як iз пактом Ріббентропа — Молотова або iз «катинською справою».
Історією колективізації я раніше не займався. Дослідження цієї теми в ракурсі голоду перевернуло всі попередні знання. Проаналізовані факти давали картину навіть голодомору, а не голоду. Тим часом в ЦК зрозуміли, що перед вченими поставлене нереальне завдання, і про нас забули. Запроваджена М.Горбачовим гласність уже починала розкривати «шафи з кістяками».
З власної ініціативи я звернувся до ЦК із запискою по суті поставленого завдання, в якій пропонував визнати факт голоду. Факти в записці вибудовувалися так, щоб тема не здавалася надто вибуховою для тих, хто мав повноваження вирішувати. Мені було дозволено опублікувати записку як наукову статтю, але не раніше виступу В. Щербицького з доповіддю, присвяченою 70-річчю встановлення радянської влади в Україні. У тексті доповіді планувалося зробити побіжну ремарку про голод. Першою назвати речі своїми іменами могла тільки найбільш висока особа в системі влади. Горбачовська «перебудова» вже мало нагадувала бюрократичну кампанію, якою була від початку. Страх перед владою зникав. 16 липня 1987 року газета «Літературна Україна» надрукувала матеріали, в яких голод двічі згадувався просто так, між іншим, як усім добре відомий факт. Це справді було так, і в ЦК КПУ зробили вигляд, що нічого не сталося.
Про голод заговорили і в Москві. 11 жовтня 1987 року історик-аграрник В.М.Данилов заявив у газеті «Советская Россия», що взимку і навесні 1933 року голод забрав величезну кількість життів. Московський демограф Марк Тольц у замітці «Сколько же нас тогда было?», надрукованій в грудневому номері журналу «Огонёк», вперше розповів про репресований Всесоюзний перепис населення 1937 року. Разом із переписом були репресовані його організатори, яких звинуватили в «недообліку» населення. Причиною «недообліку» називався голод 1933 року.
У листопаді 1987 року Михайло Горбачов виступив із доповіддю, присвяченою 70-річчю Жовтневої революції. Про голод не було сказано ані слова. В. Щербицький не міг наслідувати цей приклад. Адже голод лютував саме в Україні. Дослідницька група комісії Конгресу США під керівництвом Джеймса Мейса почала знайомити світову громадськість з першими результатами своєї праці.
25 грудня 1987 року, вперше за 55 років член Політбюро ЦК КПРС порушив сталінське табу на слово «голод». Мабуть, не мало значення, що Щербицький говорив про голод, обумовлений посухою й неврожаєм. Історики дістали можливість відкрито вивчати і публікувати документи про 1933-й рік. У березні 1988 року «Український історичний журнал» опублікував мою статтю. Ще раніше, в середині січня у скороченому варіанті її опублікували газети для української діаспори – «Вісті з України» і «News from Ukraine». А в травні цього року МЗС УРСР передав нашому інституту одержані від радянського посольства в США матеріали комісії Конгресу по українському голоду. Моя стаття з «News from Ukraine» була майже вся процитована і проаналізована. Загальний висновок був такий: «Масштаби голоду мінімізовані, Комуністична партія зображена як така, що робила все можливе, щоб поліпшити становище, а дії Комуністичної партії і Радянської держави, які загострювали голод, ігноруються».
Висновок об’єктивний, адже стаття насправді була доповідною запискою в ЦК КПУ. На той час я вже володів архівним матеріалом і домовився з товариством «Знання» про публікацію брошури. Брошура «1933: трагедія голоду» вийшла у травні 1989 року тиражем 62 тисячі примірників. Вона належала, як було зазначено в грифі, до серії пропагандистських брошур під назвою «Теорія і практика КПРС. Історія», але художник зробив обкладинку чорного кольору з білим павутинням, в центрі якого розміщувалася назва – білими і червоними літерами. Власне, тема брошури відповідала практиці КПРС. Поки брошура готувалася до друку, я з дозволу керівників товариства «Знання» передавав її текст в газету «Літературна Україна». Тоді вона користувалася найбільшою популярністю в колах національної інтелігенції, в тому числі зару б іжної. Текст, опублікований у чотирьох номерах газети в січні і лютому 1989 року, був результатом півторарічної праці в архівах. На той час я вже позбувся багатьох стереотипів офіційної історії. Викладені факти викликали шок. Почала множитися кількість дослідників голоду. Група вчених Інституту історії партії при ЦК КПУ на чолі з Русланом Пирогом розшукала в партійних архівах сенсаційні документи. Для публікації стала потрібною санкція Політбюро ЦК КПУ. Я був на тому засіданні і мушу засвідчити, що воно виявилося бурхливим. Пролунав i вислів «ніж у спину». Однак В. Івашко, який уже замінив В. Щербицького на посаді Першого секретаря ЦК, не став затримувати публікацію, бо розумів, що «джина вже випущено з пляшки».
Збірник «Голод 1932 – 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів» з’явився восени 1990 року. У розпеченій тоді атмосфері він одразу став бібліографічним раритетом. У 1991 році видавництво «Радянський письменник» надрукувало книгу спогадів людей, які пережили голод. Її упорядники – Володимир Маняк і Лідія Коваленко. В Інституті історії АН України був підготовлений фундаментальний збірник документів «Колективізація і голод на Україні (1929 – 1933)». Його двічі, в 1992 і 1993 рр., друкувало видавництво «Наукова думка».
Розкриття злочинів сталінської доби, у тому числі найжахливішого з них – голодомору 1933 року виявилося можливим завдяки революційній ситуації, яка склалася в СРСР цілком неочікувано для натхненників бюрократичної «перебудови». Разом з тим правда про голодомор сприяла розгортанню національно-визвольного руху. Результатом всіх цих процесів якраз і стало утвердження сучасної незалежної України.
