Біблійний мудрець Екклезіаст колись із гіркотою, сумом та дивовижним проникненням у суть речей сказав: «Нічого нового немає під місяцем...» Звичайно, прямолінійні аналогії та занадто грубі приклади, що лежать на поверхні, як правило, не спрацьовують; приклад не є доказом, адже кожен приклад більшою або меншою мірою «шкутильгає». І це знали ще філософи доби Відродження, бо життя, реальні події (а історія, зрештою, вивчає саме реалії минулого, а не комплекс міфів) завжди є багатшим за будь-які аналогії. І все ж таки сюжет, до якого ми зараз звернемось, є настільки повчальним, драматичним та сповнений таким глибинним змістом (іноді навіть здається, що цей сюжет непогано підійшов би для започаткування нового науково-художнього жанру: історичної притчі-застереження!), що ніби мимоволі викликає доволі прозорі алюзії з сучасністю. Тому що історична «пастка», в яку раз за разом потрапляли українські достойники середини XVII століття, пастка владолюбства, самозакоханості, станової пихи та соціальної сліпоти — ця пастка не здана до архіву. На наше нещастя, до неї з дивовижною впертістю потрапляють і зараз, хоча можна було б багато чого навчитись у предків...
Отже, мова в нас піде про відносно короткий (серпень 1657-го — червень 1658 років), але винятково важливий для подальшої долі України відрізок часу. По суті, саме тоді наша Вітчизна вступила у «вогненну ріку» братовбивчих воєн, самознищення та руйнування підвалин державних структур. То була доба Руїни.
Якщо уявити такий собі «історичний суд» нащадків, котрий би взяв на себе місію ретельно, глибоко та безсторонньо розібратись в тому, чому ж Україну спіткало таке страшне лихо, то мало не головним свідком (і водночас, мабуть, основною дійовою особою невигаданої драми) на цьому суді був би Іван Виговський, постать складна, масштабна й воістину трагічна. Людина талановита, освічена, віддана інтересам України (що визнавали навіть ті історики, що загалом схильні були достатньо критично аналізувати його діяльність, наприклад Михайло Грушевський), Виговський, попри все це, теж несе свою — й чималу — частку відповідальності за ту соціально-історичну катастрофу, що настала після 1657 року. ЩО він міг би сказати на свій захист? Але про все по порядку.
Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (кінець липня 1657 року), природно, постало питання про його наступника. Хоч сам гетьман дав ясно зрозуміти, що бажав би передати владу своєму синові Юрію — заснувавши, зауважимо, тим самим фактично спадкову монархію, проте більшості політичної еліти було зрозуміло, що Юрій, 18-річний малоздібний юнак («Тому гетманишке прилично бы гуси пасть, а не гетмановать», — так сказав тоді про сина Б. Хмельницького наближений до царя Олексія Михайловича боярин Борис Шереметєв.) є абсолютно неприйнятною кандидатурою. Зрозуміло, згадали про Івана Виговського, багаторічного соратника Б. Хмельницького, генерального писаря, радника й довірену особу покійного гетьмана. Не піддавався сумніву його солідний державний досвід, непересічні здібності політичного діяча. Але два фактори від самого початку відіграли мало не фатальну роль у подальшій кар’єрі І. Виговського.
Перший — це політичне минуле нового гетьмана. Адже й «значні» козаки (старшина, вітчизняна шляхта, козацька аристократія), й «голота» (козацька й селянська біднота) — всі вони прекрасно пам’ятали, ким був Іван Виговський до 1648 року. А він, заможний шляхтич явно пропольських поглядів, був узятий того самого року в полон Богданом Хмельницьким у битві під Жовтими Водами, згодом став одним із найбільш наближених до гетьмана людей, блискуче служив йому. На уявному «історичному суді», читачу, І. Виговський, можливо, визнав би, що зробив ту ж саму непоправну помилку, що й, до речі, багато хто з сучасних наших політиків: недооцінив гостроту й глибину історичної пам’яті народу! А недоброзичливці вже тоді вперто твердили про наступника Б. Хмельницького: він «образом и вещію лях»...
І другий фактор: неувага до такого винятково важливого аспекту «владоутворення», як легітимність. Обрання І. Виговського на гетьмана (Юрій швидко зрікся булави) відбулося двічі: спочатку на раді, скликаній у Чигирині 26 се рпня 1657 року (за відсутності запорожців, значної частини полковників, до того ж не на Січі, де зазвичай обирали гетьманів). А потім на раді в Корсуні 30 вересня 1657 року, в присутності московського представника, більшості послів, великої кількості козаків. І. Виговський з гетьмана лише «на тот час» зробився, здавалося б, нарешті, повноправним правителем. Але й цього разу вагомий відсоток запорожців (і взагалі «голоти») не визнав законності приходу нового зверхника до влади. У майбутній долі І. Виговського цей момент став згубним.
Чому? Річ у тім, що всі ці події розгорталися на тлі гострого соціального конфлікту, який підривав зсередини українське суспільство. Конфлікт точився між незаможними селянами й міщанами, з одного боку, та «значними» людьми («дуками», як їх тоді називали), й, крім того, в середовищі безпосередньо українського козацтва — між старшиною та «голотою». При всьому своєму хисті політика-тактика Іван Виговський не зрозумів головного: політична стабільність в Україні, її непідвладність зовнішнім агресивним впливам (московським, польським, шведським...) прямо залежали від тривкості соціального миру(!), який, власне, й є єдиною реальною запорукою справжньої демократії. Якби І. Виговський спробував би зменшити ту страшну прірву між багатими й бідними, котра буквально розірвала Україну (наших сучасних політиків, котрі усвідомлюють нагальну необхідність це зробити, «удостоюють» ярлика «популістів»), то події могли б розвиватися інакше...
Перш ніж коротко розповісти про наступні акти цієї драми, слід зазначити таке. З кожним місяцем гетьманування І. Виговського ставало дедалі зрозумілішим, що глобальна національна криза доби Руїни має два аспекти: соціальний і зовнішньополітичний. Причому тут був наявний певний внутрішній зв’язок. А саме: різні «вектори» зовнішньої орієнтації України (східний, чи то московський, та європейський, кажучи дещо спрощено, польський) мали яскраву соціальну «забарвленість». За «Європу» зазвичай (чи тільки тоді?) стояли владні, «значні» особи, певна частина вищого духовенства. Натомість «сіра голь», «драна голота» дотримувалась прямо протилежної орієнтації (що й відкривало широкі шляхи для дійсних популістів на кшталт Брюховецького). На жаль, подальший розвиток подій був просто трагічним...
Сам І. Виговський, слід зазначити, спочатку теж не виявив достатньої сили волі та політичної послідовності, вдаючись часом до сумнозвісної політики «й нашим, і вашим» (сучасною мовою — «багатовекторності»). Коли запорозька голота, яка згуртувалася навколо кошового отамана Якова Барабаша, виступила проти гетьмана-«ляха», І. Виговський визнав за краще надіслати своїх представників Юрія Миневського та Юхима Коробку з листом-поясненням до царя Олексія Михайловича. Адже ситуація була вкрай небезпечною: посланці Барабаша — Михайло Стринджа та Яків Остаф’їв, теж прибули до Москви й, по суті, звинуватили нового гетьмана в державній зраді! У цьому листі йшлося про таке (якщо вірити даній запорозьким послам інструкції): «Сповіщаємо царську величність, що тепер уся чернь Війська Запорозького достеменно довідалася про те, що ще за життя гетьмана Запорозького Війська Богдана Хмельницького... вся старшина, всі полковники й уся чернь учинили, невідомо для чого, присягу з шведським королем, семигородським князем Юрієм Ракоці, волоським і молдавським воєводами; а тепер, для зради царській величності, вся старшина городова шле листи кримському ханові, ...проста ж голота на це не пристає». Отже, мовилося про «велику зраду старшин городових його царській величності», центром цієї зради оголошувався, певна річ, І. Виговський.
Гетьман в умовах, що склалися, обрав не найкращий, але на той час, мабуть, неминучий шлях (виходячи з інтересів влади!): з одного боку, переконувати царський уряд у своїй цілковитій лояльності (безуспішно: царські люди» все одно підтримали Я. Барабаша та його союзника, полковника полтавського Мартина Пушкаря!), звинувачуючи у зраді цареві, навпаки, запорожців, з іншого боку, вести негласні переговори з поляками. Дальший розвиток подій, що набув уже лавиноподібного характеру, добре відомий: весною 1658 року (міжособистісні амбіції І. Виговського, Я. Барабаша й М. Пушкаря...) Виговський переміг цих двох своїх суперників (знаменита поема Ліни Костенко «Маруся Чурай» починається саме з цих подій: «Улітку 1658 року Полтава згоріла дощенту...»), пролилася кров українців- братів, розгорілося полум’я Руїни, що поділило Україну на Лівобережну («московську») та «Правобережну» («польську»). Кордоном став Дніпро. Гадяцький трактат із Польщею, Конотопська битва, повалення й смерть самого Виговського — все це було згодом...
«Ярмарок самолюбства» владоможців на тлі тотального відчуження народу від влади й власності (інформація для більше ніж тривожних роздумів: і зараз 40% українців мають доходи, нижчі від прожиткового мінімуму) руйнує державність, призводить до неминучих соціальних конфліктів замість національної консолідації, а Виговський, наприклад, мав реальний шанс її досягти. Руїна (або «украинское коловратство», за висловом історика О. Рігельмана) — страшне свідоцтво цьому.
