25 вересня — 60 років з дня заснування Мистецького Українського Руху (МУР). До цієї організації входили українські письменники-вигнанці, які після закінчення Великої Вітчизняної опинилися на Заході в таборах для переміщених осіб (ДіПі).
Цього дня у Фюрті, що в північно- східному передмісті Нюрнберга, зустрілися досить різні за творчістю і особистим життям українські митці, котрим шлях додому був відрізаний назавжди. Так звана ініціативна група у складі Iвана Багряного, Леоніда Полтави, Юрія Шереха, В.Домонтовича (Віктора Петрова), Iвана Майстренка, Юрія Косача, Iгоря Костецького задумала утворити письменницьку організацію. В подальшому до МУРу мали увійти представники інших творчих професій — театрали, музиканти, журналісти, художники, що мешкали не тільки в Німеччині, а й у Франції, Австрії, інших країнах, не підконтрольних СРСР. Спочатку у лавах творчої організації нараховувалось лише 38 письменників-емігрантів.
МУР проіснував усього три роки, одначе цей короткий відрізок часу можна назвати цілою епохою української літератури. Явище неординарне і, на жаль, належно не поціноване до нашого часу. Не тому, що МУР об’єднував досить різних митців, гарантував їм свободу думки, чого не могли мати письменники в радянській Україні. Справа не у відразі до методів соціалістичного реалізму чи антикомуністичній позиції письменників. Завдання МУР ставив досить високі — досягти написання творів світових вершин, застосовуючи різні методи і стилі, уникаючи лише теорії: «мистецтво заради мистецтва». Великий український народ повинен був утвердитися насамперед через велику літературу.
Iніціативна група МУРу задекларувала, що українське мистецтво «покликане: у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». Здавалося б, такі потуги утопічні. В той час, коли на материковій Україні письменники «розвивали» радянську літературу, вигнанці на острівку українства під назвою МУР не те, що не втратили віри, а натхненні творчістю заради відродження, утвердження України. Грунтом для нової Великої справжньої української літератури став пошук національного, тоді як у радянській літературі українському письменництву була відведена роль колоніального провінціалізму.
Література, яку мали творити члени МУРу, повинна була носити ознаки національної, відображати суть нації, а «теорія» мистецтва заради мистецтва — вважалась теорією «дезертирів від нації».
Iдеологом Мистецького Українського Руху був Юрій Шерех (Шевельов), він же — заступник голови цієї письменницької спілки. Керівником обрали авторитетного прозаїка Уласа Самчука, котрого по дружньому називали «Генералом». «Генерал МУРу» Улас Самчук як ніхто вмів об’єднувати розпорошені на Заході сили творчої української інтелігенції, якій не можна було повертатися додому, в Україну. Правильність вибору письменників-вигнанців щодо свого керівника підтвердив I з’їзд українських письменників, який відбувся 21—22 грудня 1945 року в Ашафенбурзі. До речі, крім ініціативної групи, серед засновників МУРу були відомі на той час письменники: Василь Барка, Олекса Варава, Катря Гриневичева, Юрій Клен, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Яр Славутич та інші. В одному з напівпідвальних приміщень табору ДіПі й відбувались поважні засідання, на яких з розлогими доповідями виступали В.Домонтович, Улас Самчук, Iван Багряний.
Через багато років відомі письменники «острів МУР» оцінювали по-різному. Так, між «мурівцями» було чимало суперечок, невдоволень, одначе беззаперечно те, що творча атмосфера і організована потужна письменницька сила сприяла написанню та виданню багатьох творів, котрі, незважаючи на тривалі роки радянського замовчування, увійшли у золотий фонд нашої літератури. «Ост» і «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука,«Без грунту» і «Доктор Серафікус» Віктора Домонтовича, «Тигролови» Iвана Багряного, «Старший Боярин» Тодося Осьмачки, «Еней і життя інших» Юрія Косача, «Білий світ» Василя Барки — головні з них. Як зазначає один iз дослідників МУРу Григорій Грабович, завдяки цій організації було видано «більше 1200 книжок і памфлетів з різних ділянок; коло 250 з них — це публікації оригінальних творів з поезії, прози та драми». МУР мав свої видавничі серії «Мала Бібліотека МУРу» і «Золота Брама».
Промови Юрія Шереха та Уласа Самчука на I з ’ їзді МУРу варті того, аби їх вивчали. Тоді перед українськими письменниками постало питання: що робити? Своєрідним рецептом стала стаття ідеолога МУРу Юрія Шереха під назвою «Стилі української літератури на еміграції». Вважалось, що вартісність твору залежала від наближення до ідеалу національної літератури, «національної не в етнографічному розумінні, а в розумінні суверенної європейської нації, яка тому претендує на місце в Європі, що має що своє Європі сказати». Українські митці не повинні були орієнтуватися на Європу чи на Москву, а спиратися на національне підґрунтя. Все це мало робитися «не для того, щоб відійти від загальнолюдського, а навпаки, щоб з більшою силою його проголосити і підкреслити — але проголосити по- своєму, по-українському».
Після I з’їзду МУРу вийшов перший номер альманаху «МУР», на сторінках якого й були опубліковані промови виступаючих. Їх погляди були різнопланові, ніякого єдиного рецепту Великої української літератури не вийшло. Чого, звичайно, й не могло бути. Попри великі незручності (письменники жили в різних таборах для переміщених осіб, так званих ДіПі), в нову творчу організацію, ще небачену в історії, вступило 38 осіб. МУР проголошувався як національна спілка письменників, а українське мистецтво повинно стояти на сторожі інтересів нації.
Читаючи резолюції I з’їзду МУРу, дивуєшся впевненості, своєрідному пророцтву українських митців: вигнання і недоля Батьківщини — явище тимчасове, а тому 200 тисяч українців на Заході не повинні розпорошуватися, втрачати своє національне обличчя. Звісна річ, декларацію не так просто можна було втілити в життя. Крім того, що між самими письменниками з’явилось чимало непорозумінь, суперечок тощо, на МУР були нападки з боку Донцовського «Літературно- наукового вісника», а також націоналістичних угруповань. Усе це ускладнювало творчу обстановку.
Уласові Самчуку доводилося докладати неймовірних зусиль, аби творча організація не лише збереглася, а й була авторитетною серед української громади. Чого варте його стримування від виходу з лав МУРу Юрія Косача, який любив бути «ображеним», «не оціненим» належно! Як клятва для нового об’єднання письменників звучало: «Творці художнього слова не повинні послаблювати пильності при виконанні свого почесного обов’язку перед батьківщиною і народом. Не принижувати свого покликання заміною його на якісь інші заняття, навіть коли б вони видавалися часово привабливішими, ніж тяжка і відповідальна праця над творенням нашого мистецтва». Додам, що чимало відомих «мурівців» важко працювали фізично. Наприклад, той же Юрій Косач. Улас Самчук, будучи живим класиком, уже в Канаді змушений був стати прибиральником, аби мати можливість заробляти на хліб. Та обоє вони не покидали писати. Через десятки літ про ту неповторну пору «німецького» МУРу Юрій Шерех згадуватиме: «Наукова праця, університетські виклади, заробіток, харчування — все стало другорядним, незначним. Я жив ідеєю створити творчу атмосферу навколо письменників, вирвати талант з мряковиння життя серед обивателів, збудувати палац духу».
На жаль, МУР, цей воістину острівець духу українського народу на теренах Німеччини, досі – явище малодосліджене. Відчутний крок в цьому напрямку зробила Соломія Павличко («Дискурс модернізму в українській літературі», 2-е видання). Одначе для зусібічного вивчення цього незвичайного творчого осередку необхідні зусилля ще багатьох вчених.
Всього три роки проіснував МУР, але й цей невеликий відрізок часу засвідчив потужну творчу енергію українських митців, змушених не тільки вижити, а й творити у вигнанні. I це при тому, що більшість з них не вірила політичним націоналістичним керівникам, що варто продовжувати подальшу боротьбу за самостійну Україну, а були переконані — для цього необхідні інші засоби. Один із них — розвиток літератури, як одного з найсильніших видів мистецтва України. На міжнародному рівні тільки Тарас Шевченко, Iван Франко, Леся Українка були авторитетом України. Творці Великої літератури, за переконанням Уласа Самчука, повинні бути натхненні великими ідеями, а на Європу орієнтуватися не було потреби. МУР задумувався як елітарна організація. Письменники мали прагнути володіти багатьма іноземними мовами, аби ознайомитися з найкращими творами світової літератури. Європу необхідно було просто «переступити, аби піти далі». «Україна разом з низкою народів Сходу покликана в майбутньому бути джерелом європейського духовного відродження», — звучало на з’їзді МУРу, його конференціях.
Звичайно, перед письменниками відразу ж постало питання: як писати? Як відомо, МУР засновувався як елітарна організація, зовсім не схожа на совєтську письменницьку спілку, котра керувалася вказівками КПРС, будь- які втручання партії (навіть націоналістів) викликали справедливий осуд і спротив у «мурівців». Одначе нечувана свобода митцям часом «заважала». Iван Багряний орієнтацію на західноєвропейську літературу вважав хворобою, тоді як Юрій Косач без Європи не мислив українського мистецтва. Керівники МУРу по-різному дивилися на саме значення слова «література». Для Уласа Самчука «велика література» — це світ ідей і філософії, більше, ніж просто література, Iван Багряний твердив, що твори, написані не в інтересах нації, — злочин. Iдеолог МУРу Юрій Шерех був переконаний, що не треба бути епігоном Європи, бо настав час сказати «своє слово», виходячи з національно-органічного стилю. I все ж — незважаючи на суперечливі думки, письменники писали високохудожні твори. В 1947—1948 роки чимало їх друкувалось у літературно-мистецькому журналі «Арка». Це щомісячне видання при націоналістичній газеті «Українська трибуна» не мало міцної фінансової опори, тому згодом Правління МУРу виступило співзасновником журналу, утворивши спільну видавничу комісію. Головним редактором був В. Домонтович. Вийшло одинадцять чисел цього поважного ілюстрованого видання. Одначе це був журнал не лише МУРу, а тому в «Арці» працювалось нелегко. Втручання з боку партійних керівників, засновників «Української трибуни» негативно відобразилися на виданні. Фінансова реформа, що відбулася в Німеччині в червні 1948 року, остаточно підірвала «Арку». Iнші журнали, що виходили в таборах ДіПі — «Орлик» і «Рідне слово», відображали конфлікт естетик, що виник у МУРI. Микола Орест, Юрій Клен, Володимир Державiн об’єдналися в групу «Світання», оскільки стали апологетами неокласицизму, проти якого боровся ідеолог МУРу Юрій Шерех. МУР підривався зсередини і поволі занепадав. Його почали покидати найвидатніші письменники, а над самою назвою вороги організації часто глузували, кажучи, що МУР — це — «Московський уголовний розиск».
Дидактичні настанови Правління на конференціях і Третьому з’їзді МУРу не могли виправити важкої ситуації. З’явилася і прірва між письменниками різних поколінь. Наприклад, другий збірник МУРу містив анонімну статтю, в якій молоді звинувачувались в цинізмі та кар’єризмі. I все ж правління МУРу, головним чином Улас Самчук та Юрій Шерех, докладали величезних зусиль, аби члени організації були певні: служити мистецтву та народу необхідно одночасно. «Не самоствердження літератури, а самоствердження сорокап’ятимільйонної нації, в якому література мусить мати допоміжну роль як засіб цього ствердження, якщо вона хоче бути великою українською літературою», — було одним із гасел МУРу. Натхнення високими ідеями не вивітрилися за плином часу, хоч в якій би країні світу українські митці жили після ліквідації таборів переміщених осіб ДіПі після 1948 року. Таких пристрастей, літературних суперечок, як за часів МУРу, не бачила українська література. Хоча «острів МУР» i був за тисячі кілометрів від материкової України, українство на ньому і довкола нього не просто дихало свободою, воно заряджалося великим натхненням для творчості, для життя.
