Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 97-98
Далі рушив загін татарської кінноти (близько 200 вершників) на чолі із Самійлом Голубом. Про цих княжих татар автор «Погоні» зауважив, що вони на Кореччині дотримують власної віри (ісламу), а ще вояки ці добре обізнані зі степом («в Полях звичайні») і здатні витримати «злу хвилю». Вождь же їх — подібний Марсу («в Марсовій особі») — вже не раз випробував свій досвід.
За ними вийшов відділ стрільців на чолі з Петером. За плечима рушниці й шаблі при боці. Кожний тут добрий стрілець — «у що хочеш влучить». «Не дбають про приклад» (себто не ставлять рушниці на упори-вішки?), «довіряють своєму оку». Вправно в лісах звірину б’ють, але і в бою вони «незле стають».
Останнім свою волоську (легкокінну) хоругву вивів і Немира (Niemiera) «голий» (без обладунку?). Поручником у нього був Коваленко. Можливо, окреслення їх як «організоване Волохів гроно», свідчить про нечисленність цього підрозділу (близько 50 осіб?), і тоді ясно стає, чому вони йдуть наприкінці. Автор «Погоні» хвалить їх досить помірно — «не зле таке гроно». Крім того, вони у нього «в полях обізнані з татарськими переходами», відтак «шукати здатні й на [Південному] Бузі бродів».
Після огляду військ князь наказав вирушати-поспішати до табору коронної армії. Про що і сурми просурмили. На марші попереду йшли хоругви, а за ними табором челядь («люд ліжковий»). Князь із двором на ночівлю завернув під дах до своїх маєтностей. Перед сном він завів з оточенням розмову про майбутні дії, розігріваючи натхнення вояків. Сам молодий князь палав ентузіазмом щодо перспективи повоювати.
Третя цуг-частина (17 нумерованих віршів) починається описом ранку після ночівлі. Поки двір готується до від’їзду, князь відвідує церкву («костьольні пороги»), де його ченці-капелани вже організували службу і сповідь. Після закінчення отримали благословення від панотця і рушили в дорогу. Їхали не барячись, бо охота їх квапила.
На сьомий день виправи прибули під місто Іллінці, на той час також маєтність кн. Корецького. Тоді ж відбулася військова рада, яка вирішила тут таки закласти власний табір, бо з власної («домової») волості зручно налагодити й постачання війська. Зрештою, і табір кварцяного війська звідси був недалеко — «за дві милі тільки» (себто 10 — 15 км).
Сталося все це в день 4 вересня 1644 року, у вівторок, — уточнює автор «Погоні». Табір розложився і укріпився над р. Соб, утворивши «квадрат порядний». Зробили й блокгауз, де «майстерним способом» розставили «армату»-артилерію. Сам Корецький, як по-людськи належить, відправився відвідати табір кварцяних та привітати «гетьманів». Ті навзаєм із вдячністю приймають гостя-магната, його обдаровують, а тутешнє лицарство виявляє шану («уклони віддає») та весело вітає.
Князь повертається до своїх наметів і нетерпляче чекає на «бусурманів». Утім, від гетьманів повідомляють, що про неприятеля «нічого не чутно». Юний полководець нервується-гнівається і вже замишляє йти далі. Він викликає до себе офіцерів-«старшин» та звертається до них із промовою, де представляє свій задум — не сидіти-чекати ворога, а рушити йому назустріч. Мовляв, невелика слава сидіти «в оздобних наметах», не чинячи бусурманам жодної шкоди, краще самим пошукати їх «по диких кутках». У тому і Бог героям допоможе. Автор «Погоні» славить завзяття свого князя. Мовляв, легше Віслу «шалену» загальмувати і вітер зупинити, ніж ні з ким незрівнянну відвагу Корецьких.
Утім, не всіх перспектива подальшого походу обрадувала. Одні з неохочих висловлювалися проти («чинили труднощі» і «не радили»), інші пропонували послати в похід лише частину наявних військ. Та були й ентузіасти, які вже «ледь коней не сідлали». Сперечалися до ночі.
А вранці до табору прибула — як гість і союзник — нова дійова особа — давній вояк-ветеран (колишній ротмістр) і авторитетна для князя людина — Ян Дунін-Жуховський. Він прибув із значним власним почтом. Почувши про плани Корецького, Дунін-Жуховський їх цілковито підтримав і погодився вирушити в Дикі поля разом із князем. Це, зрештою, і поставило крапку в дискусіях.
Четверта цуг-частина (29 нумерованих віршів) оповідає, як рушило далі військо С.-К. Корецького. Отже, після «промови» Дуніна-Жуховського, яка «усім сподобалася», виступ призначили на «завтрашній день» — про що «по табору» голосна сурма «прогриміла». Князь, інші командири та зрештою й усе військо вночі «мало поспали», нетерпляче чекаючи на ранок.
Заледве засвітилася ранкова зоря, почали збиратися вирушати в дорогу. Воїни одягали бойові обладунки («панцирі»), а князь з офіцерами вирішував, кого залишити охороняти табір, і командував усім шикуватись у полі. До виправи приєдналося чимало охочих («гостей») з кварцяного війська. Досить природно, що старшим над залишеним табором поставили згадуваного вище «піхотного ротмістра» Ростека (командира 1,5 сотні угорської піхоти при шести гарматах), плюс лишили і скількись кінноти («товариства сила») під проводом Конопки. Частину драгунів (сотню?) під командою також уже згадуваного Леваського (Левалського) так само полишили в таборі, іншу на чолі «з двома капітанами» взяли з собою (себто сотню Яна Шкота і дві сотні Крилінського? Можливо, ці підрозділи пішли не повним складом, бо автор «Погоні» пише, що більшість із драгунів лишилася в таборі). Князь — «на чолі» — в оточенні свого двору стояв і визначав порядок руху, особисто ділив і шикував підрозділи. Загалом, судячи із попередніх розрахунків, похідний корпус волинського магната, навіть із посиленням охотниками з кварцяного війська, навряд чи був більший за 1 тис. «готових до бою» вояків.
Рушили «спішно» («ніби розправивши крила») на Кальник (так само дідичне володіння Корецького), де після полудня стали на ночівлю (себто від Іллінців рухалися вздовж берега р. Соб за течією цієї притоки Південного Бугу). Князь ночував у «отчому городку», а хоругви «в порядку» — по околичним хуторам.
З ранку сурми знову просурмили підйом, вояцтво спорядилося по-бойовому і рушило далі. Наступного дня вранці князь зі своїм оточенням слухав церковну службу («святу месу»), організовану в польових умовах («під балдахіном»). Тоді ж завели охоронну сторожу («стражі плацові») і похідним табором рушили — назначивши ночівлю «аж на Синиці». Як бачимо, перший відтинок походу було прокладено степовими кордонами Уманщини, яка якраз того часу активно освоювалася-колонізувалася. Маневр, зрештою, — у межах звичайного блокування розгалужень татарського Кучманського шляху.
Наступного дня випадало велике свято «Святого, що в небі воював». Гадаю, йдеться про св. Михайла-архангела — отже, мова про 29 вересня. З вечора збудували похідний олтар, а вранці князь і «з ним люд інший» пали на коліна, сповідалися та причастилися святих дарів.
Але холод, дощ, кепські погодні умови, як і те, що татари постійно переховувалися від Корецького, вплинули на перебіг подій. Далі князь вже почасти розпускає військо (ймовірно, мова про добровольців, які з власної охоти приєдналися до походу), а сам на «змордованих» конях рухається вже власними маєтностями і 7 жовтня (згадається знову «збій», за хронологією мало б бути 8-ме) скінчає цілу дорогу — «щасливі» вояки стають «у Кальника».
Увінчує текст остання, шоста, цуг-частина (12 нумерованих віршів). Починається він описом святкувань із приводу повернення князя з його військом із походу. Їх радо вітають залишені у таборі, приїжджають також гості від «кварцяних». У недільний день (себто 9 жовтня), коли, здається, й небо розпогодилося («день був на той час на небі веселий»), відправили «під наметами» службу божу, подякували Господу за те, що «неприятель утіхи не бере».
Насамкінець оповідач куртуазно і багатослівно зауважує, що погани-татари втекли, почувши саме ім’я Корецького, бо пам’ятають, як натерпілися від його предків. Автор «Погоні» в черговий раз порівняв князя з левом, від якого зі страхом утікають усі звірі. Він дипломатично зауважив, що для бою на службі Вітчизні у молодого вождя ще буде нагода. А тим, хто через відсутність військової перемоги не дуже вражений князівським походом, оповідач нагадує, що слід вітати добрий приклад юного магната та визнати його особисту мужність.
На останній сторінці надрукована й власне «Погоня», князівський герб-знамено Корецьких із лицарем з оголеним мечем над головою, верхи на галопуючому коні. Малюнок укоронований традиційною «князівською» шапкою-вінцем.
***
У підсумку зауважу, що «Погоня Охотної виправи до обозу та до Диких піль ясновельможного князя Самійла-Кароля на Корцу Корецького і т.д., і т.п.» (Львів?, 1645) — віршована хроніка походу на Поділля і Степове Побужжя у серпні-жовтні 1644 р. — є рідкісною і взірцевою ілюстрацією відомого українського явища — магнатського козакування. Відсутність під час цієї виправи бойового зіткнення — опис якого займав завжди центральне місце у літературі такого роду — змусило автора більше уваги приділити буденнішим речам — організації війська, замальовкам місцевостей (відвіданих у поході), характеристикам героїв «другого плану» тощо. Усе це робить твір чудовим джерелом з історії уявлень і військового мистецтва, а також історичної географії (передусім Степового Побужжя) та генеалогії шляхетських родин.
Цікаво також, що, можливо, саме панегірична нестриманість автора «Погоні» та його наслідувачів у князівському оточенні — із зображенням молодого магната як надзвичайного та взірцевого войовника, породила у майбутньому іронічне кепкування-примовку козаків-запорожців. Нове красне слівце — «Це той пан Корецький, що втік з-під Корсуня по-молодецьки!» увійшло і до скарбниці українського фольклору (нагадаю, у битві під Корсунем 1648 р. С.-К. Корецький першим дав команду своїм воякам прориватися, себто, власне, втікати з поля бою, чим поставив хрест на організованій обороні коронного війська).
