Стосунки видатного українського поета ХХ століття Євгена Маланюка і польських митців — вельми цікава тема, варта грунтовного монографічного дослідження. Зрештою, поет немало тому прислужився. Судіть самі, в той час, коли українські письменники-емігранти між двома війнами всіляко намагалися дистанціюватися від польських митців, ізолюватися у своєму українському світі, Євген Маланюк, навпаки, прагнув якнайактивніше співпрацювати з польськими літераторами, видавцями, періодикою. Звернімо увагу: український письменник в роках 1933–1938 має, вважаймо, власну рубрику, присвячену подіям «з теренів СРСР» у «Бюлетені польсько-українському». Він один із найпопулярніших авторів квартальника «Всхуд», друкує на його сторінках статті найрізноманітнішого спрямування — від «Таємниці Гоголя» до «Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі». Газета «Мисль Польська» досить часто надає свої сторінки для проблемних статей нашого співвітчизника, які торкаються питань загальноєвропейських. Наприклад, у № 10 за 1936 рік друкувалася велика стаття «Річниця монгольська. 1236–1936», у якій український митець розмірковує над наслідками монголо-татарського нашестя для європейської цивілізації. Справедливості ради мусимо сказати, що йдеться не про спорадичного дописувача, а про одного з найпопулярніших авторів навіть серед польських письменників. При цьому тема України, її долі, її стосунків з Польщею так чи інакше була присутня в працях та творах Є. Маланюка. Євген Маланюк намагався своєю творчістю, бурхливою діяльністю переорієнтувати «агресію ментальності», надбану історично складеним віковим протистоянням двох народів, чи ж принаймні наблизити обидві сторони до розв’язання гордієвого вузла польсько-українських стосунків. Він намагався відкрити українську проблему не тільки своїм співвітчизникам, але й полякам.
Міжвоєнна Варшава знала кілька адрес, де часто доводилося бувати нашому поетові та зустрічатися з польськими приятелями. Кільком із них пощастило пережити війну. Йдеться, наприклад, про гостинне колись помешкання Марії Домбровської, до речі, і тепер також, адже в ньому нині працює музей письменниці. Тут збиралося добірне товариство польських письменників, митців, акторів. Часто гостював тут і Є. Маланюк. Адже ж мав чудесним співрозмовником не тільки господиню, але найперше старшого свого товариша Станіслава Стемповського. Їх доля звела ще в часи еміграції з України, а після переїзду Маланюка до Варшави вони працювали в одній установі — міністерстві реформ рільничих. У архіві музею зберігся «документ», що засвідчив момент поновлення їхнього знайомства у Варшаві. Це книжка Є. Маланюка «Стилет и стилос» з дарчим підписом: «Вельмишановному панові Станіславу Стемповському на спомин про 1920 рік, про дике поле, вагони, канонаду, вітер, Євг. Маланюк. 1929. 8.XI». Цю присвяту таки варто прокоментувати. Адже лише влітку 1929 року поет прибув до Варшави, отже відразу ж налагодив стосунки з польськими митцями. До речі, трохи згодом, нарікаючи в листі до львівського письенника Є.Пеленського на «землячків» Шевченкового типу, Маланюк писав: «Щодо Варшави, так з нею зв’язаний міцно. І, певно, це добре» (лист від 3.10.1931). Станіслав Стемповський з прихильністю ставився до України, до українських земель на теренах Польської держави, що вартувало йому кар’єри. Але саме ці якості цінував у ньому Є. Маланюк, називаючи його батьком української еміграції.
А ось інша присвята, адресована синові С.Стемповського — польському поетові Єжи Стемповському: «Дорогому приятелеві Єжі Стемповському, без якого авторові книжки... було б часом — дуже — зле. 13.1.1935 року. Варшава. Є.Маланюк». Єжи Стемповський став хрещеним батьком Маланюкового сина Богдана. Друга світова війна зробила приятелів емігрантами, але вони не загубилися. В Нью-Йорку в архіві Української вільної академії наук зберігаються цікаві листи Є.Стемповського до Є.Маланюка. А 1967 року Єжи Стемповський прибуде на зустріч зі своїм приятелем і хрещеним сином Богданом Маланюком до Парижа. Нагадаю читачам, що Євген Маланюк того року вдруге після залишення Старого Світу приїздив до Європи. Цього разу мандрував від Франції до Італії разом зі своїм сином. Зустрічався з численними друзями у тому числі й зі Стемпоським-молодшим. Дізнаємося про це із листа Маланюка до сина: «Якраз сьогодні я одержав листа від твого хрещеного батька (Й.Стемповського. — Л.К. ) — він буде в Парижі аж до червня, бо хоче Тебе побачити... Дуже зворушив мене його лист» (лист від 4.05.1967).
Саме Єжи Стемповський причетний до продовження співпраці Євгена Маланюка з польським еміграційним часописом «Культура» (Париж). Отже, письменник продовжував розпочате ним чаклування над гордієвим вузлом стосунків двох слов’янських народів.
...Березіль. Хмари мчаться отарою турків.
Яре сонце і мокрий норд-вест...
Але раптом — тортури літератури
І слово — щоденний хрест.
Це рядки із твору Є.Маланюка «Ars poetica», присвяченого Юліанові Тувіму. Вони познайомилися ще на зустрічі поетів українських «задротяних республік» у таборах інтернованих вояків УНР та польських митців-скамандритів. Маємо, до речі, документальне свідчення того. Йдеться про новорічні вітання Євгена Маланюка: «Прекрасного Юліуша Цезаря–Поезії Польської від імені Української Поезії Еміграції. 1.1.1923. Каліш» (архів Музею літератури А.Міцкевича у Варшаві). У цього невеличкого клаптика паперу (бо де ж у таборах віднайти бодай листівку) є своя історія, її допомагають розкрити вже інші архіви — із музею Івашкевичів у Ставиську. Там зберігаються 6, 7, 8 числа таборового літературно-мистецького журналу «Веселка» за 1922 рік з підписом Ю. Тувіму: «Юліанові Тувімові від українських колег Євген Маланюк. Року Божого 1923. Лютий. Каліш». Внизу приписка: «стор. 54». А на ній, власне, й знаходимо історію наведеної вище записки-вітання. У рубриці «Хроніка» читаємо повідомлення про «Доклад про українську поезію»: «2 грудня 1922 року в поміщенні «Русского Дому» на запрошення «Товариства поетів» прилюдний доклад про українську поезію». Доповідачем був Євген Маланюк. «Докладчик тоді ж, — повідомляє кореспондент, — перебуваючи у Варшаві, за посередництва поета Леопарда Подгурського-Окулова, мав побачення з найвидатнішим сучасним ліриком Польщі п. Юліяном Тувімом, якого поінформував про сучасну українську поезію, зокрема, про життя української літературної еміграції».
Відтоді двох поетів єднала щира дружба, у якій було місце і для мистецьких радощів, і для перекладів, і для різких категоричних слів неприйняття позицій одне одного. Свідченням останнього може бути дружній лист Є.Маланюка до Ю.Тувіма від 14 березня 1936 року. Обмінявшись родинно- побутовою інформацією, Маланюк стає категоричнішим, коли переходить до дискусії (очевидно, розпочатої листом Тувіма) стосовно «Твого «полівіння»... і мого — мовлено — справіння». Каменем спотикання стало ставлення до Росії радянської. Аргументуючи свою позицію, Маланюк наводить факти останніх розстрілів «феноменального новеліста Косинки», «поета моря Влизька», «єдиного щодо співності лірика Фальківського». А далі тональність і аргументи українського поета набирають металевого тону: «Не думай, що для мене існує хоч якась найменша різниця між Миколою Романовим і Миколою Леніним—Ульяновим — «обидва добрі». Від 5 000 000 до 7 000 000 моїх братів і сестер кремлівські сатрапи винищили («їстрібілі» — улюблене слово Достоєвського) — тільки в період від осені 1933 до весни 1934 р., від нашої літератури, котра (принаймні щодо поезії) займала певне місце в Європі, — не зосталося сліду... Поете! — не можу вже писати вірші (хіба що «наганом»), і нема на світі такого діалектика, такого спінози, котрий би міг мені у моїх почуттях і переконаннях щодо матушки Москви — переконати чи заколивати...» (архів Музею літератури А.Міцквича у Варшаві).
Dzen trwa. Wysoko sajeszcze blekity.
Wieczor nierychlo nastanie. jedyna.
Mocny moj uscisk, zarki
I niesyty I przyjdzie chwila,
ze zrodzisz mi syna.
А це знайома вже нам строфа поезії «Ще сяє день. Ще високо блакить», тільки в перекладі польською мовою Чеслава Ястшембець — Козловського. Він у 1936 році у видавництві «Зет» видав книгу перекладів українського поета Є.Маланюка, з яким його єднали роки дружби, «Еллада Степова».
Дружба Ярослава Івашкевича та Євгена Маланюка взагалі претендує на окреме дослідження. Пригадую як розповідав мені Богдан Маланюк, що влітку він часто з батьками відпочивав у Ставиську в Івашкевичів. І ще десяток неназваних імен польських митців, з якими Є.Маланюк підтримував дружні стосунки. Маланюк перекладався польською не тільки Ч.Ястшембець—Козловським, і не тільки у міжвоєнний період. Цікаво, що читач соціалістичної Польщі, на відміну від України, міг знайомитися з поезіями Євгена Маланюка у перекладах польських митців. Наприклад, прекрасна добірка творів нашого співвітчизника вийшла у книзі перекладів Казимира Анджея Яворського (Люблін, 1972), окремі поезії були представлені у книзі Юзефа Чеховича (Люблін, 1982). У полі проблеми взаємозв’язків слов’янських народів є стаття Є.Маланюка зі сторінок «Мархольта» (1935) «Шкіци до типології культури» чи рецензія «Бій з Гоголем» на книгу К.Вежинського «воля трагічна» (1936) та інші.
Утім, Маланюкова проза на сторінках польської періодики — неходжене поле для дослідників. Тож на часі не тільки підбивати підсумки, а й надалі працювати над винесеною у заголовок темою.
