Закінчення. Початок читайте «День», № 41-42
Невдовзі у таборах для інтернованих розпочалася реорганізація армії УНР. Командування прагнуло зберегти структуру війська, створити більш-менш прийнятні умови для повноцінного суспільно-політичного та культурного життя, серед вояків культивувались ідеї збройного визволення України. У цьому процесі на перших порах брав активну участь і Петро Ліпко. Після складання повноваження начальника штабу він у листопаді 1921 року був призначений командувачем Запасних військ УНР. Але це командування тривало недовго.
Саме в цей час трагічно завершувався Другий зимовий похід нечисленного українського війська на окуповану більшовиками українську територію. Про підготовку до нього генерал-хорунжого Ліпка жодних даних немає, як і про його ставлення до цієї відчайдушної і ризикованої операції.
Подальші відомості про долю Ліпка донедавна були доволі скупими. У них йшлося про те, що він «за нез’ясованих обставин звернувся у радянське посольство у Польщі, заявивши про своє бажання повернутися до Радянської Росії. На початку жовтня 1922 р. виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі виявити не вдалося». А ще зазначалося, що «серед інтернованих військ УНР у Польщі поширювалася чутка, що одразу після перетину радянського кордону П. Ліпко був арештований і відправлений до концтабору».
А що ж було насправді?
«МЕХАНІЧНИЙ ГРОМАДЯНИН»
Петро Ліпко дійсно виявив бажання повернутися на Батьківщину. Про це знаходимо його свідчення в одному з архівних документів: «У грудні 1921 р. я, дізнавшись про амністію і необхідність реєстрації в радянському консульстві, щоб не бути позбавленим громадянства, на початку 1922 р. прибув у Варшаву і подав відповідні документи з проханням дозволити мені повернутися в Росію». Такий дозвіл він невдовзі отримав і в жовтні 1922 року приїхав у село Браниця Бобровицької волості Козелецького повіту Чернігівської губернії. Звідти походив його рід, і там жили його родичі.
Село зустріло його насторожено. Ще б пак! Колишній офіцер царської армії і петлюрівський генерал! Він і сам це усвідомлював, тому намагався триматися в тіні. Лише з близьким оточенням дозволяв собі більше відвертості. Дружина Тетяна, з якою він повернувся на Батьківщину, народила йому сина Вадима. Потихенько призвичаювався до мирного плину життя. І все б нічого, якби не найбільша проблема: колишній генерал з вищою військовою освітою, знанням німецької, французької і польської мов, з досвідом командування дивізіями і арміями не міг ніде влаштуватися на роботу, аби хоча б безбідно існувати й годувати сім’ю.
Він уже ладен був на будь-яку роботу. Працював то охоронцем зсипного пункту Бобровицької заготконтори, то сезонним робітником, то нічним сторожем чи табельником на Бобровицькій цукроварні. Через нестачу коштів бідував, але нічого не міг вдіяти. Аж якось зібрався й поїхав до Москви. З великими потугами відшукав там знайомих, з якими навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії і яких радянська влада залишила на службі, зокрема і в Військовій академії робітничо-селянської Червоної армії. Сподівався, що вони допоможуть влаштуватися на викладацьку роботу. Але зась! Щойно дізнавалися про його службу в петлюрівській армії і перебування за кордоном у поляків, як двері перед ним зачинялися. Повернувся ні з чим. А ще й додав собі клопоту через цю поїздку — потрапив на гачок місцевих чекістів із Ніжинського окружного відділу ГПУ.
До нього чекісти й раніше придивлялися, а тепер і поготів. Просто руки до села Браниця не завжди дотягувалися. Хоча воно й було на особливому оперативному рахунку. Тут ще у 1918 році зорганізувався загін «Вільного козацтва» з 60 — 70 осіб.
Ті події ще не вивітрилися з пам’яті, тому чекісти пильнували, аби нові паростки невдоволення не проявилися з новою силою. Поява у селі колишнього петлюрівського генерала, звісно ж, неабияк збентежила їх. До нього почали шукати різні підходи, зустрічатися під різними приводами. Як свідчать архівні документи, з нього хотіли зробити слухняного агента, який би давав інформацію стосовно колишніх петлюрівців. Навіть придумали йому псевдо, яке фігурує у справі, — «Бувалий». Але насправді бувалий і не в таких перипетіях, Петро Ліпко виявився їм не по зубах. Він щоразу уникав надокучливих візитерів, а коли вони спробували натиснути на нього, «почав відповідати листами лайливого характеру».
Про це йдеться у довідці уповноваженого особливого відділу ГПУ під назвою «Про колишн. генерала Ліпка П. І.» з Галузевого державного архіву СЗР України, зі справи на колишніх діячів уенерівської розвідки. «Така поведінка Ліпка, — зазначається у документі, — спонукала нас... почати його розробку, причому до нас почали надходити агентурні свідчення про антирадянські прояви Ліпка». Оперативна справа на Ліпка поступово наповнювалася новими матеріалами. Зрештою, 26 січня 1930 року в скромний будиночок на околиці Носівки Ніжинського округу, де він мешкав упродовж останніх двох років, працюючи землеміром при окружному земельному відділі, прийшли з обшуком.
«РОЗСТРІЛЬНА» КРИМІНАЛЬНА СПРАВА НА ПЕТРА ЛІПКА, ПОРУШЕНА 1930 РОКУ ЧЕКІСТАМИ
Серед вилученого чекістами були світлини Ліпка минулих років у колі українських і польських офіцерів, книжки, листи, грошові купюри періоду УНР, орден Святого Георгія 4-го ступеня — єдина нагорода, що збереглася в нього, і найважливіший для слідства доказ контрреволюційної антирадянської діяльності — лист письменнику Максиму Горькому. Цей рукописний лист на чотирьох сторінках знайшли серед різних особистих документів. Він найяскравіше характеризує погляди, настрої і переконання Петра Ліпка. Ні радянська пропаганда, ні намагання місцевих чекістів його переінакшити, ні страх перед можливим покаранням — ніщо не стало на заваді написання цього відвертого, різкого, гнівного публіцистичного послання до Горького у відповідь на статтю того в газетах «Правда» та «Известия» під заголовком «Механічним громадянам» СРСР».
Цю статтю пролетарський письменник написав у 1928 році після того, як на запрошення радянського уряду і особисто Йосипа Сталіна відвідав Радянський Союз, де він не був з 1921 року. Горького упродовж п’яти тижнів возили різними регіонами й демонстрували йому досягнення соціалістичного ладу на заздалегідь підготовлених об’єктах. Після цього він повернувся на орендовану віллу в Італію, де постійно мешкав, і написав цикл нарисів про те, як добре живеться радянським робітникам і селянам, навіть схвально відгукнувся про утримання й перевиховання в’язнів таборів у Соловках. Низка критичних листів, які надійшли на його адресу після виходу цих нарисів, від тих самих робітників і селян, які прагнули розкрити очі Горькому й показати реальну картину, на жаль, ні в чому не переконали письменника. Понад те, він невдовзі у відповідь написав статтю «Механічним громадянам» СРСР», яка й зачепила за живе Петра Ліпка.
«Механічними громадянами» Горький називав обивателів, скептиків, песимістів і «ворогів трудового народу», які нібито механічно, формально стали громадянами СРСР, а не по духу й за велінням серця, і займалися критиканством. У своєму посланні Петро Ліпко зізнається, що нині й він може зарахувати себе до цієї категорії громадян. А далі на конкретних прикладах розповідає про те, що письменник не побачив: про бідність, безробіття, величезні податки й побори, голодування, про те, що в Кремлі нові правителі зайняли царські палаци, оточили себе, як і їхні попередники, охранкою, міліцією, ГПУ й знущаються над народом і відверто брешуть.
«Брехня, — писав він, — це найбільше досягнення Радянської влади. Брехня від початку і, напевне, буде до кінця (недалекого вже) Радянської влади... Фабрики робітникам — брехня, земля селянам — брехня, самокритика — брехня, та й усього не перерахуєш, занадто багато часу потрібно. Це всі тепер зрозуміли, і нікого не переконаєш у зворотному, повірили у запалі гніву народного і прийняли за своїх, а виявилися обманутими. Селяни прямо кажуть з приводу колективізації — це повернення кріпосного права... Всі будемо батраками, всі ходитимемо на вічну барщину». А далі — ніби крик душі: «І горе буде брехунам в судний день, в день народного гніву. Але біда не в цьому, а в тому, що із цієї великої, але нещасної держави нові хижаки колонію нову утворять».
Петро Ліпко радить Максиму Горькому тихцем від усіх і вся згадати дні своєї молодості й податися зі свого палацу на буржуазному острові Капрі на дно, в народ. «І поштовхайтеся там хоча б місяців три як безробітний у радзакладах, — радить він, — ось і дізнаєтеся про всі «досягнення». І на завершення додає: «А Ви там, у Москві, нам тлумачите повсякчас про небесне: «підвищення в людях волі до життя, підвищення ненависті до дійсності, успадкованої нами від минулого».
Цей лист був — як вибух бомби. І хоча пройшло вже два роки від дати його написання (жовтень 1928 р.), цього було достатньо, щоб заарештувати Петра Ліпка і звинуватити в антирадянській діяльності. Цікавою й красномовною є реакція колишнього генерал-хорунжого на всі звинувачення, і це, певне, найкраще вияскравлює його риси характеру. На допитах він навіть не намагався в чомусь виправдовуватися, не розкаювався, не відступив від своїх слів і не поступився своїми переконаннями.
«Кого ви мали на увазі, коли писали, що з Кремля треба вигнати всіх бар-самодурів марксистського штибу?» — запитував у нього слідчий. «Під цим я мав на увазі радянський уряд», — відповідав він.
«Стосовно питання про брехню... Що ви цим хотіли сказати?» — цікавилися в нього. «Я думав цим сказати, що озлоблені селяни піднімуть повстання і швидко повалять Радянську владу».
І нарешті одне з останніх запитань, яке цікавило слідчих: «Про кого ви казали, коли писали: «охранкою останнього радзакладу?» — «Це я казав про ГПУ», — не криючись, відповідав Ліпко.
Ця фраза у протоколі допиту двічі підкреслена червоним олівцем, і біля неї поставлено три знаки оклику. По суті, це вже був вирок. Слідство тривало недовго. По суті, як такого слідства й не було. У тоненькій слідчій справі немає жодних свідчень чи документальних підтверджень «антирадянської діяльності» Петра Ліпка, лише лист Максиму Горькому і протокол допиту звинуваченого, датований 3 лютого 1930 року. А наступного дня Ніжинським окружним відділом ГПУ вже винесено цинічну постанову: «Направити до Судової Трійки при Колегії ГПУ УСРР з клопотанням про застосування до Ліпка вищої міри соціального захисту — розстрілу».
27 лютого 1930 року ця Судова Трійка винесла очікуваний вирок: «Ліпка Петра Івановича розстріляти». Про дату виконання вироку в справі інформації немає. В архівних документах лише зазначається, що це сталося у березні того самого року.
