Такий успіх у журналістиці буває дуже і дуже нечасто. А пощастило нам фантастично. Сьогодні ми публікуємо текст нашого знаменитого земляка, який раніше ніколи не друкувався, прославленого письменника, автора всесвітньо відомого роману «В окопах Сталінграда», журналіста, кінематографіста — Віктора Некрасова. При такому рівні популярності та вивченості знайти досі невідомий твір — дійсно, є професійним щастям. Ми щиро і глибоко вдячні Тетяні Рогозовській, яка зібрала унікальні матеріали для виставки про Некрасова в будинку-музеї Булгакова на Андріївському узвозі, та Олександру Парнісу, який, власне, і надав нам текст, що належить перу Віктора Платоновича.
У київському музеї М. Булгакова відкрита виставка, присвячена життю та творчому шляху відомого письменника- фронтовика та правозахисника В.П. Некрасова (1911 — 1987), який останні тридцять років провів у вигнанні — у Франції. Ця виставка під назвою «Віктор Некрасов: Повернення у Дім Турбіних» (організатор Т. Рогозовська) відкрилася напередодні другого туру виборів президента та помаранчевої революції — 20 листопада. Безкровна українська революція, яка буквально приголомшила весь світ, а також наступні глобальні події й обрання нового президента затулили та відсунули на задній план усі інші події. Тільки три-чотири газети (в тому числі й газета «День») повідомили про цю примітну виставку.
Її відвідувачі, читачі та шанувальники Некрасова фактично вперше змогли познайомитися та наново побачити всі книжки письменника як видані на батьківщині (у 1976 році, після його вимушеного від’їзду в еміграцію, їх вилучили з бібліотек та знищили), так і видані за кордоном. В одному з інтерв’ю, даному за два роки до смерті, Некрасов сказав: «Я тут написав більше, ніж за останні десять років у Союзі». Весь його творчий шлях представлений на виставці — тут його книжка про архітектора В.Г. Заболотного, написана в співавторстві, видана українською мовою в 1947 році, ще до окремого видання «Окопів», книжки з автографами, фотографії, документи, листи, а також живописні та графічні портрети письменника.
В одному з виступів на відкритті виставки було сказано, що нащадки вивчатимуть наше життя й історію дисидентського руху другої половини XX століття не лише за працями істориків, а й за книжками Солженіцина. Шаламова, а також і Некрасова. Його книжки та статті, написані в еміграції, це переважно автобіографічна проза.
Ім’я Некрасова на батьківщині, в Україні, напівзабуте, хоча в Києві на Подолі є бібліотека, що носить його ім’я. Письменника згадують лише в ювілейні та святкові дні, пов’язані з війною і круглими датами автора «Окопів». Востаннє його книжки вийшли в Києві ще за радянських часів — у 1990 році, а книжки, написані в еміграції, в тому числі й «путівник» рідним містом, названий ним «Записки роззяви», взагалі невідомий київському читачу. У 1991 році уряд України в зв’язку з ювілеєм письменника ухвалив рішення видати тритомник його творів, але... віз і нині там. Сьогоднішнє молоде покоління української інтелігенції, на жаль, нічого не знає про життя та долю автора знаменитої книжки «В окопах Сталінграда», яку переклали майже 40 мовами та яку видавали понад 130 разів.
Справді, немає пророка у своїй вітчизні. Забуття імені Некрасова недавно обернулося для мене двома вражаючими епізодами. У зв’язку з підготовкою виставки я давав інтерв’ю співробітнику «Радіо Свобода» (в її паризькій редакції Некрасов пропрацював кілька років) на вулиці, біля київського Пасажу, де автор «Окопів» прожив 25 років і де висить присвячена йому меморіальна дошка. До нас підійшов молодий український письменник, і ми запитали його, чи знає він Некрасова. Він (я не називатиму його імені) простодушно відповів, що не знає цього імені. Ми дуже здивувалися і... розвели руками. Й інший приклад. Уже після відкриття виставки Некрасова я намагався на одному телеканалі дати інформацію про цю подію. Завідувач відділу культури на цьому каналі у відповідь на мою пропозицію запитав: «Хто такий Некрасов?». Зрозуміло, після такого запитання розмовляти не було про що.
Коли Некрасов виїжджав, 12 вересня 1974 року, на митниці стався безглуздий і образливий за самою суттю, але характерний для того часу епізод, про який письменник згадував у книжці «Погляд і щось» (1977), написаній в еміграції: «Ті ж самі полковники не дозволили мені взяти з собою медаль «За оборону Сталінграда». Немає, мовляв, відповідного дозволу — він, як на зло, кудись запропастився. Медаль ця все-таки мені дорога, і тільки, коли я, розсердившись, проявив винахідливість і пришпилив її до «Окопів Сталінграда», полковники розвели руками».
У його книжках, написаних в еміграції, — а це був вже стилістично «інший» Некрасов, — письменник, можна сказати, продовжував свою головну тему: будівництво мостів між Сходом і Заходом. Крім того, він несподівано виступив також і як футуролог. У книжці «По обидва боки Стіни» (1978) Некрасов із гіркотою писав, що зв’язок із рідним Києвом цілком обірвався, «звідти не долинає жодного голосу». Але він вірив, що настануть «нові часи», і він має дві-три мрії («ми народ романтиків»), які повинні стати реальністю. Про першу він оповів словами берлінського екскурсовода, адресованими туристам: «Перед вами залишки того, що називалося колись Стіною ганьби. Зараз її немає, але шматок її як таке собі нагадування та застереження вирішили зберегти, законсервувати». Далі група туристів вирушає на не зовсім звичайну для того часу виставку «Сталін і Гітлер, мистецтво однієї епохи». Про другу мрію автора книжки йдеться в оповіданні про пленум ЦК КПРС, що відбувся 22 червня 198? (так у Некрасова. — О.П. ) року, на якому після доповіді генерального секретаря партії постановили: «З огляду на виниклу ситуацію — виконувати більше нічого, все виконане — вважати існування комуністичної партії недоцільним і нерентабельним, а тому розпустити її». Була ще й третя мрія, але оскільки у зв’язку з опублікуванням інформаційного повідомлення пленуму ЦК про розпуск партії всі напилися, в тому числі й автор книжки, він ніяк не міг пригадати про неї. Очевидно, про цю третю мрію він говорив ще рік тому в книжці «Погляд і щось»: «Вийшов на Луб’янку, або, як вона в мій час називалася, на площу Дзержинського. Подивився ліворуч — усе як годиться, «Дитячий світ», ліворуч — Політехнічний музей. Подивився прямо. А де ж Залізний Фелікс? Немає його. Замість нього скверик, а в скверику стовп, кілок. А на кілку — мачула...» Тоді ще важко було уявити, що це саме так і станеться.
І ще про одне дивне пророцтво писав Некрасов у тій самій книжці — про те, що Україна стане незалежною, та про те, що для проїзду до Києва треба буде отримувати візи. А головне — він передбачив нинішні вибори і розповів про них у характерній для нього іронічній манері (нагадую, що це написане за кілька років до розпаду імперії, до серпня 1991 року) та навів такий діалог: «Як там у вас, наприклад, із виборами? За кого голосуєте? — А за кого хочеш. Тільки ніхто не хоче. На минулих виборах — коли вони були, дружбане, минулого вересня, чи що? — списків було сто з лишком, куди не кинь, скрізь виборчі дільниці, вибирай того, вибирай цього, а до кінця дня, дивишся, ніхто не прийшов. — Хто ж переміг? — Тітка Маруся перемогла. Знаєш, скільки пляшок зібрала? Ну, наливай по останній».
Проте вибори відбувалися за іншим сценарієм — із точністю до навпаки. Вперше український народ усвідомив себе нацією і добився того, щоб його голос і вибір почули. Усі головні революційні події відбувалися за два кроки від Пасажу, де багато років жив Некрасов. І можна не сумніватися, якби Некрасов був живий, він, зрозуміло, взяв би участь в помаранчевій революції. Колись у розмові з одним киянином він жартома сказав про себе: «Я буржуазний, український, великодержавний сіоніст».
В еміграції Некрасов повернувся до журналістської діяльності (після війни, до отримання Сталінської премії, він два роки працював завідувачем відділу мистецтва в газеті «Радянське мистецтво»). Журналістська робота, ймовірно, була насамперед викликана необхідністю заробітку, але було й інше, можливо, головне — в цьому жанрі Некрасов знову знайшов себе. Він кілька років регулярно виступав на «Радіо Свобода» («обмовляв» — за його словами), друкував статті в російськомовних газетах «Новое русское слово», «Русская мысль», «Новый американец» й інших, кілька років був заступником головного редактора журналу «Континент». Письменник відгукувався на всі цікаві події в літературі та в політиці, писав рецензії на опубліковані книжки, розповідав про подорожі. Друкував спогади про дисидентів і друзів, які залишилися на батьківщині. і, зрозуміло, часто повертався до головної своєї теми: теми війни. В одному з інтерв’ю, даному за два роки до смерті, він сказав: «Я пишу тут, але живу я там». Його публіцистичні статті про літературу, про подорожі та спогади про війну досі не зібрані.
Але була ще одна тема, до якої Некрасов постійно повертався, — це тема антисемітизму і Бабиного Яру. Із точних слів його «новомирського» редактора А.С. Берзер, Бабин Яр, боротьба за встановлення пам’ятника на місці трагедії єврейського народу «стала частиною власного життя Некрасова — особистого, суспільного, громадянського та письменницького».
Уперше Некрасов побіжно згадав про пам’ятник у Бабиному Яру в статті про художню виставку, надруковану в газеті «Радянське мистецтво» в травні 1945 року, через кілька днів після Дня Перемоги, — на ній експонувався проект роботи головного архітектора Києва А.В. Власова. Потім були довгі роки глухого мовчання, на цю тему не можна було навіть заїкнутися, — незабаром настав період так званого «космополітизму» і «справи лікарів». Лише в 1959 році в невеликій замітці «Чому цього не зроблено?», надрукованій у «Літературній газеті», Некрасов фактично перший публічно порушив питання про необхідність поставити пам’ятник жертвам трагедії — масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру. Безпосереднім поштовхом до цього було те, що місцева влада вирішила на місці Бабиного Яру розбити сад і спорудити стадіон. У статті він писав: «Чи можливе це? Кому це могло спасти на думку — засипати яр глибиною в 30 метрів і на місці найбільшої трагедії пустувати та грати в футбол?
Ні, цього допустити не можна!
Коли людина помирає, її ховають, а на могилі ставлять пам’ятник. Невже цієї данини поваги не заслужили 195 тисяч киян, по-нелюдськи розстріляних у Бабиному Яру, на Сирці, в Дарниці, в Кирилівській лікарні, на Лук’янівському кладовищі?»
У цій невеликій замітці Некрасову не дозволили навіть згадати слово «євреї» і замінили його нейтральним словом «кияни». А старовинне єврейське кладовище довелося назвати просто Лук’янівським кладовищем. Необхідно наголосити, що ця замітка з’явилася в незабутні роки державного тотального антисемітизму. І все-таки Некрасову вдалося перехитрити цензуру та головного редактора «Літературної газети» С.С. Смирнова — статтю надрукували 10 жовтня, в йом- кіпур, в єврейський судний день. І багато хто зрозумів, що це невипадковий збіг. Про те, як довго готувалася та проходила ця маленька, але важлива для самого письменника стаття, згодом розповіли у своїх мемуарах поет Л. Озеров і приятель Некрасова та тогочасний співробітник «Літературної газети» Л. Лазарєв. Цю замітку одразу переклали різними мовами, серед них також іврит та ідиш. Поява її стала безпрецедентною та знаменною подією в нашій пресі.
Некрасов не лише порушив це питання, а й продовжував боротися за увічнення пам’яті жертв трагедії в Бабиному Яру аж до свого від’їзду в еміграцію в 1974 році. Він писав про це в статтях, у книжках, в офіційних листах, адресованих партійним органам, говорив у багатьох інтерв’ю для західних журналістів. Остання стаття на цю тему «Бабин Яр, 45 років» була написана в еміграції та надрукована в «Новом русском слове» за рік до смерті письменника — 28 вересня 1986 року. А.С. Берзер згадувала, що бачила, коли прийшла з ним в одну з річниць до Бабиного Яру, «як жінки цілували йому руки, як він соромився цього та якими очима дивилися на нього...»
Про антисемітизм згадував Некрасов й у своєму виступі на «Радіо Свобода» в 1984 році, приуроченому до річниці від дня смерті М. Бейліса. Текст виступу друкується вперше за рукописом, що зберігається в Державному архіві-музеї літератури та мистецтва України. Цей рукопис надійшов від спадкоємця В. Некрасова В. Кондирьова.
