Багато чого в нашому житті є невічним. А пам’ять?... Отже, Михайло Михайлович Левченко. Про що говорить нам це прізвище? Пересічному читачеві — нічого не говорить. В УРЕ про нього згадки немає. Та завдяки спогадам його земляка, широко знаного бібліографа Степана Івановича Пономарьова, дізнаємося, що М.Левченко був досить цікавою й відомою людиною, гідною більшої уваги в наш час. Коротеньку біографічну довідку про нього, написану в 1902 р., Степан Іванович розпочав на журливій ноті: «Навіть щодо письменників, які становлять велич нашої літератури, нерідко виникали суперечки в пресі про рік їхнього народження та різні моменти з їхнього життя; про провінційних же трударів цієї ниви, які працювали завжди сумлінно, цікаво і різноманітно, ми майже нічого не знаємо, бо лінуємося зібрати і ті крихти, які нам відомі»...
Так, забуття — то справді важка недуга людської душі. Пам’ятаючи про ці слова, спробуймо скласти данину шани Михайлу Левченку, цій далеко не пересічній людині. Народився він 29 вересня 1830 р. (за ст.ст.) у місті Конотопі тодішньої Чернігівської губернії. Походив із дрібних дворян. Після закінчення Конотопського повітового училища спочатку виховувався у Полтавському кадетському корпусі, а потім вступив до Дворянського полку в Петербурзі. То був своєрідний військовий навчальний заклад, в якому готували молодших офіцерів для армії.
В цьому полку Левченко належним чином оцінює військове оточення в армії царської Росії. «За тодішнього режиму та духу часу все, що робилося, писалося, говорилося, повинно було в якійсь мірі носити на собі відбиток лицемірства та фальші», — так писав про 50-ті роки доби Миколаївщини майбутній військовий міністр Росії, відомий реформатор генерал Д.Мілютін. І те, що Левченко, незважаючи на це, став у майбутньому дослідником історії України, її патріотом, щиро полюбивши рідний край, робить йому честь.
Закінчивши навчання у Дворянському полку разом зі своїм земляком і однолітком Михайлом Драгомировим (у майбутньому генерал від інфантерії, відомий військовий діяч і письменник), він у 1849 р. бере участь у поході російських військ до кордонів Угорщини в зв’язку з революційними подіями під керівництвом Лайоша Кошута. Про це він написав спогади під назвою «Воспоминания пехотинца о походе в Венгрию в 1849 г.».
Після закінчення цієї кампанії Левченко служив ротним офіцером в одному з Московських кадетських корпусів. Вийшовши у відставку, почав займатися сільським господарством у маєтку, який отримав у Херсонській губернії. В 1869 р. він переїздить до Київської губернії, ближче до центру культурного життя. В 1870-х роках, , поринувши в культурне та громадське життя Києва, відкриває книжкову лавку разом з Л.Ільницьким. Багато працює над дослідженням історії запорожців, гайдамаків, русинів. Також цікавиться історією півдня України, співпрацює з ботаніком М.Анненковим над складанням «Ботанического словаря».
У 1874 р. готує та видає свою працю «Опыт русско-украинского словаря». Як зазначила на науковій конференції «Українська писемність та мова у манускриптах і друкарстві» у 2010 р. Г.Д. Морозек: «Цей словник був важливим здобутком української лексикографії, оскільки з’явився після Валуєвського циркуляра 1863 року, в період жорстоких утисків проти української мови. Робота над словником, матеріали якого автор збирав з української народної мови та творів українських письменників, тривала більше десятиліття». Словник позитивно оцінили відомі діячі української культури — Агатангел Кримський, Михайло Комаров, Михайло Грушевський та інші.
Під час відвідин восени 1891 р. свого маєтку на Херсонщині Михайло Михайлович помер наглою смертю. (За іншими джерелами це трапилось у 1892 р.)
1. НЕЗВИЧАЙНІ СПОГАДИ
Щоб показати коло інтересів ще зовсім молодого офіцера в той час, наведемо лише деякі записи з його спогадів про похід до Угорщини у 1849 р. Коли його військовий підрозділ розташувався у Кракові, він пише, що у цей час розквітли черешні, які «нагадували мені любу мою Батьківщину Україну». Згадує він і про скаргу українки, старої жінки в одному з галицьких сіл, на російських солдатів, які, не задовольнившись молоком і картоплею, вимагали від убогої селянки ще й м’яса. Спостережливий юнак-офіцер розповідає, що ця жінка була «...одягнена так, як одягаються сільські жінки на Україні. Старенька привітала мене українською: добридень, а потім розповіла, що вона прийшла зі скаргою на солдатів — своїх постояльців.
— Прийшли, — розповідала вона, — і кажуть: давай нам м’яса. Я кажу їм: нема в мене м’яса; от маєте молоко та бандурки (картопля. — Авт.), так і їжте; а вони почали лаяти мене, та так паскудно, що я й зроду не чула.
Порозмовлявши з цією жінкою, я довідався, що всі жителі у цьому та довколишніх селах — українці, або, як їх тут називають, «руснаки», але так «помадярені», що лише старі люди пам’ятають рідну мову».
В Угорщині, в одному з містечок, заселеному українцями, він потрапив на ночівлю до уніатського священика. У його бібліотеці, серед інших книжок, пише він, «... я знайшов одну книжку, що привела мене, вродженого українця, в невимовне захоплення... Український буквар! Отакої! Спричинило таке моє захоплення те, що, угледівши цю книжечку, я переконався, що є на землі куточок, де писемність розповсюджується на український мові, а отже українська словесність може існувати для того, щоб приносити користь, розповсюджуючи між моїми одноплемінниками корисні знання, а не лише для того, щоб слугувати нивою для складання віршів... Так, багато, багато втішних думок навіяв на мене бідний, надрукований на грубому сірому папері український буквар... Пізніше я бачив також дві українські граматики... одна складена К.В. Піхлером... друга — Йосипом Лозинським...». Не пройшло повз увагу Левченка й те, що в народних школах і деяких гімназіях Львова та Станіслава (тепер Івано-Франківськ) викладання велося українською мовою, в тому числі й у Львівському університеті.
М. Левченко також занотовує, «...що за новітніми законами Австрії кожен народ, що проживає в імперії, має право захищати і підтримувати свою народність».
А чи бачили, чи чули на Східній Україні люди Південно-Західного краю Російської імперії у тому ж 1849 р. щось подібне? Звичайно, ні. Тому наведені спостереження — лише легенький штрих для порівняння сили гноблення розвитку української мови та культури на Східній Україні царською Росією й на Західній — Австро-Угорською монархією...
А що ж Галичина (або Червона Русь)? Поцікавившись станом освіти та культурного життя в ній, юнак занотовує: «Освіта українців за польського та угорського володарювання зовсім було змеркла, лише інколи друкувалися богослужбові книжки. Та в цьому столітті і в українців маємо пробудження культурно-освітнього життя. Окрім двох вищезгаданих граматик української мови — Піхлера та Лозинського, є ще й граматика Вагилевича та Левицького; остання вважається кращою серед інших. Крім того, українською мовою вийшло кілька літературних збірок: «Русалка Дністровая», видрукована в Пешті; «Мотиль» — у Перемишлі та інші. «Тарас Бульба» та «Старосвітські поміщики» перекладені українською мовою і надруковані у Львові. Є також декілька дуже нових збірників народних пісень; деякі з них потрапляли мені до рук: Вацлава з Олеська та «Українське весілля»; останній збірник склав Лозинський. В Австрії, наскільки мені відомо, зараз виходять дві газети українською мовою; з них одна у Львові — «Зоря Галицька», виходить двічі на тиждень, а друга у Відні: «Віденський Вісник»; останньої я не бачив. Українські книжки та ці дві газети друкуються слов’янськими літерами. Відомо, що новітні закони Австрії видрукувані десятьма найуживанішими мовами цієї імперії, в тому числі й українською».
Подаємо ще один із записів у згадуваних «Споминах» М.Левченка від 5 вересня 1849 р. про зупинку в містечку Орлик, «...що отримало свою назву від імені відомого сподвижника Мазепи, українського генерального писаря Пилипа Орлика, який довгий час тут жив. Я ніяк не міг з’ясувати, де він помер; легенди ж про нього зберігаються у пам’яті жителів...»
Над чим ще замислюється наш земляк, офіцер російської армії? Пише, що «...як швидко розповсюджувалась би освіта, якби вона скрізь впроваджувалася на українській мові. Головною рушійною силою цього потягу українців до освіти є уніатське духовенство, що робить їм честь...».
2. УСЕ ЖИТТЯ ВИВЧАВ УКРАЇНУ
І як продовження цієї думки, але вже більш глибоко усвідомленої та щиро виплеканої (і це за доби кріпаччини!), він пише такого змісту листа до Михайла Максимовича:
«Вельмишановний Пане!
Хоч я не маю задоволення знати Вас особисто, але завдяки вашій літературній діяльності на користь української словесності Ви добре знайомі кожному Українцеві, який хоч трохи любить свою Батьківщину.
На цій підставі я, зовсім темний чоловік, насмілююся звернутися до Вас із проектом, що стосується милих наших одноплемінників. Нині уряд, звільняючи селян, виявив воднораз бажання дати простому народові засоби здобувати елементарну освіту. Тож, гадаю, непогано було б, якби уряд утворив «Товариство для поширення освіти в масі українського народу».
...Сам не маючи ні коштів, ні можливостей створити подібне товариство, я довго вагався, до кого звернутися з таким проханням. Нарешті вирішив, що Вам, як нікому іншому, це буде найбільш легкоздійсненним. Тому кажу, що Вам найзручніше буде цим зайнятися тому, по-перше, що Ви, як професор та літератор, більше 30 років (я рахував з 1828 р., тобто від першого видання пісенника) відомі уряду та громадськості, а, по-друге, Ви маєте авторитет і в колі російських вчених.
Найближчим помічником у цій справі, як на мене, міг би бути Григорій Павлович Галаган — попечитель Чернігівської гімназії.
...Маючи надію, що Ви не залишите мої листи без відповіді, залишаюся, Вельмишановний Пане, щиро прихильним до Вас. Михайло Левченко.
Багатьом друзям М. Левченко запам’ятався щирим українцем. Він усе життя вивчав Україну, її історію, побут, старожитності й багато про це писав. Брав жваву участь у громадській діяльності. В 1874 р. він на засіданні ІІІ Археологічного з’їзду в Києві виступив із доповіддю «Про знищення пам’яток старовини в Південній Росії». Зупинимося дещо на цьому рефераті. Причин руйнації та зникнення таких пам’яток, як він вважав, існувало багато: випадковість, неохайність, корисливість, вандалізм тощо. І ось що він запропонував у кінці своєї доповіді членам з’їзду:
«1. За допомогою газет повідомляти про існуючі пам’ятники місцевої старовини, але які вимагають охорони, а також про вандальське поводження з ними.
2. Зважаючи на можливість зникнення таких пам’ятників, змальовувати їх, а якщо можливо, то і фотографувати.
3. Віднайти кошти і можливості для підтримки та збереження таких пам’ятників. Ми бачимо тут багаті приватні колекції місцевих старожитностей, отже, не все ще знищено, розкрадено, вивезено до Варшави, тому є ще досить матеріалів для історико-археологічного музею. Відомо, що за кордоном, навіть у невеличких містечках, існують музеї місцевих старожитностей...»
Саме тому М. Левченко при кожній нагоді закликав до створення таких музеїв і у Південно-Західному краї, тобто в Україні.
3. ОБОРОНЕЦЬ ПАМ’ЯТОК СТАРОВИНИ
Ще молодою людиною М. Левченку, десь 1844 року, довелося побувати в Батурині, зокрема в палаці гетьмана Кирила Розумовського. Ось що він пригадує: «Я був вражений як зовнішньою красою, так і внутрішнім виглядом цієї цікавої історичної пам’ятки. Моя, тоді дитяча уява, була особливо вражена виглядом з чавуну чи бронзи змія (добре не пам’ятаю), який звивався по сходинках палацу, замість поручень. Поруч палацу був розташований невеликий парк, оточений кам’яною огорожею»...
Та ось у 1874 р. він знову приїздить до Батурина. «...Моїм очам постала сумна картина. Огорожа більшою частиною була знищена; від парку залишився невеликий гайок, де паслися корови та коні; в самому палаці всі вікна виявилися вибитими; від колись чудового паркету залишились жалюгідні залишки лише в одній із кімнат; кахляні печі були розбиті, й нещодавно, бо свіжі залишки їх ще лежали на землі; чавунний змій зник; вандальська рука зсунула з місця навіть бетонові плити сходинок. Герої цих «подвигів» тут же нагадали про себе непристойними написами на стінах».
Із розповідей Левченка довідуємось і про те, що «...така ж сумна доля спіткала і кам’яний будинок, збудований, за переказами, гетьманом І. Мазепою за 18 км від Батурина, неподалік Бахмача, для своєї фаворитки Параски (за іншою версією — для княгині Дульської), через що місцевість ця має назву «Парасічка» або «Парасівка» (теперішній володар перейменував її в Богоданівку). Будинок цей стояв недоторканим до 30-х років ХІХ ст. Він був покритий свинцевими плитками, а всередині оббитий зеленими оксамитовими шпалерами. Та управитель маєтку надумав продати свинцеві плитки з даху, а потім він же обідрав шпалери і попродував чиновникам на комірці. У 50-ті роки, довідавшись про цю пам’ятку, я поїхав поглянути, що з нею сталося, але побачив, що навіть усю цеглу розібрали — залишилася лише купа сміття, за якою неможливо було навіть з’ясувати план будинку. Не певен, що подібна участь не спіткала б будиночок св. Дмитра Ростовського (де він писав твори), який знаходиться недалеко від згадуваних мною місць, неподалік с. Пальчики на хуторі добродія Великдана (де школа пасічництва). Поки живий освічений володар цього будинку, за його недоторканість можна ручатися, та невідомо, що з ним станеться у випадку смерті Великдана».
«Старовинні речі, надто особливо металеві, — продовжує автор, — рідко оминають рук євреїв, які звичайно їх переплавляють. Найбільш варварський випадок нищення старовини стався років зо два тому в м. Дубно, де якийсь вандал купив картинну галерею князів Любомирських і спалив її. Я, на превеликий жаль, забув прізвище цього Герострата, а тому не можу оголосити його ганебне ім’я для загального осуду...»
Михайло Левченко мав гарний голос, чудово співав українських пісень, був блискучим, із тонким почуттям гумору оповідачем, який усіх заражав своїми веселощами, своїм сміхом. Друзі згадували, що під час військової служби у Москві в 1850-х роках, зайшовши бувало до когось із земляків, на Тверському бульварі, попихкуючи незмінною люлькою, розчинивши у помешканні вікно, дзвінким, по степовому розкотистим, приємним голосом починав співати рідних українських пісень. Найчастіше Левченко виконував «Б’ють пороги, місяць сходить», «І любив, і кохав, собі дівчину мав», «Дощик, дощик капає дрібненько», а під завісу неодмінно заводив «Час додому, час». Коли він співав, то з людей, що проходили під вікнами, збирався натовп москвичів, які надовго зупинялися, заслухавшись його співом.
Скрізь, де тільки доводилося жити М. Левченку — в Москві, на Херсонщині, в Києві, — він і сам любив співати, і прищеплював любов до співу іншим, намагався організувати хори. Майже вся його рідня відзначалася чудовими голосами. Тож від вечірніх родинних співів гості частенько мали справжню насолоду. Заполонений українськими піснями, він старанно стежить за виданнями фольклорних збірок і користується ними. Мав неабиякий хист у володінні пером і своїми статтями звернув на себе увагу літературної громадськості, преси та критиків. А як він зрадів запрошенню співпрацювати в журналі «Київська старовина»! У листі від 8 січня 1888 р. він пише О.С. Лашкевичу:
«Вельмишановний пане Олександре Степановичу!
...З задоволенням приймаю приємну для мене пропозицію співпрацювати у Вашому журналі. Готовий слугувати, чим зможу, по змозі. Спочатку надсилаю додану до цього замітку («Здобуток глибокої старовини»). Ще маю надію невдовзі повідомити деякі відомості про Волинських татар. Вважаю, що нема чого і казати про те, що я не буду мати жодних претензій, якщо Ви будь-який мій матеріал або скоротите, або й зовсім не надрукуєте, тому що чудово розумію, що редактору не можна жертвувати інтересами журналу заради забаганок співробітників.
Найповажнішого Володимира Боніфатійовича Антоновича, будь ласка, переконайте подавати до Вашого журналу пояснення, які він робить під час відвідин публікою археологічного кабінету. Ці пояснення надзвичайно цікаві. Я мав задоволення декілька разів їх слухати. Це просто популярні лекції з місцевої археології».
Щоб дати повніше уявлення про щире захоплення М. Левченка етнографією, лексикографією, історією українського козацтва, про його світогляд та коло його літературних зацікавлень, наводимо вибірково дуже приблизний перелік його творів, складений С.Пономарьовим десь у 1888 р. після зустрічі з М. Левченком у Конотопі. Бібліографія подається у хронологічному порядку.
У 1855 році в № 8 та 9 журналу «Москвитянин» були надруковані «Воспоминания пехотинца о походе в Венгрию в 1849 году» за підписом — Болеслав Лугинський (бо хата батьків Левченка знаходилася на Лугинці, в одному з «кутків» міста Конотоп). Того ж року ця робота була передрукована в «Журнале для чтения воспитанникам военно-учебных заведений».
1861 рік. Опубліковані «Степные письма» (три листи) в журналі «Сельское хазяйство», видання М. Анненкова (Москва). В одному з них автор писав: «...я народився і виріс на Україні, яка, як відомо, вирізняється сприятливим кліматом і розкішною рослинністю, отже я з дитинства звик бачити довкола зелень і ліси. Цим самим пояснюється моя любов до садів і садівництва».
У січневому (№ 1) номері журналу «Основа» за 1861 р. опубліковано також «Место жительства и местные названия русинов (українців. — Авт.) в настоящее время». Ця праця цікава тим, що Левченко, виконавши величезну роботу, склав своєрідну топонімічну описову мапу розселення українців у ХІХ ст.. Зокрема, він зазначав, що вони «...в даний час живуть у Росії суцільною масою у губерніях: Полтавській, Харківській, Київській, Волинській та Подільській, а також на землях Чорноморських козаків. Крім того, українці мешкають у Чернігівській губернії, на південь від річки Десни (на північ від Десни живуть білоруси), в Курській губернії на південь від річки Сейму та по всьому Суджанському повіту; в Воронізькій губернії, на захід від річки Дону; в Катеринославській та Херсонській губерніях становлять переважну більшість населення; Азовські козаки (колишні запорожці, що повернулися з Туреччини в 1828 році), в Азовському градоначальстві; у Таврійській губернії на північ від Перекопу; в Бессарабській області заселяють Хотинський повіт; у Люблінській губернії Царства Польського становлять дві третини населення (усі уніати); у Гродненській губернії заселяють Пінський повіт (Пінчуки). У Галичині українці становлять суцільну масу людності на схід від річки Сян; в Угорщині суцільною масою проживають у Мармурешському, Берегському, Угорському та Унгварському комітатах (графствах) та заселяють більшу частину теренів Сукнарського, Саболчського і Земплинського комітатів, а також частину Шаршинського комітату. На Буковині українці становлять третю частину людності. Українці також проживають місцями по Волзі й у Сибіру, за Байкалом (ще з часів Петра І) та в Туреччині, у так званій Добруджі, тобто в куті, утвореному Дунаєм та Чорним морем. Ці останні — фактично нащадки запорожців, що подалися в Туреччину за Катерини ІІ, та українських селян-утікачів, що називаються там бутколами.
Русини за походженням, у побуті та мові — всі вони становлять одне плем’я українців, але за місцем проживання мають різні назви, а саме: гетьманці, степовики, українці, польщаки, поліщуки, патлачі, пінчуки, гуцули, русняки, сотаки, бойки, шляхтичі та ін.»
1863 рік. «Что нам делать с Западным краем?», журнал «Одесский вестник».
1874 рік. «Об уничтожении памятников старины в Южной России», див. Труды ІІІ Археологического съезда (в Киеве), 1874, т. 1.
«Опыт русско-украинского словаря». Киев, 1874.
1875 рік. У ІІ томі «Записки Юго-Западного отделения Императорского русского географического общества», дійсним членом якого був М. Левченко, опубліковано його доповідь «Несколько данных о жилищах и пище южноруссов».
1888 року в журналі «Киевская старина» надруковано «Старинные тракты или дороги в Южной России», «Потомки запорожцев на острове Леты (в дельте Дуная)», «Гайдамацкий кут», «Где именно жили запорожцы во время подчинения своего Крымскому хану (1709—1773)», «Исчезнувшия и исчезающие Южной России животные».
1889 рік. Закінчує «Воспоминания о моем пребывании в Полтавском кадетском корпусе». Рукопис загубився десь у містечку Городище.
Крім цього, багато його невеликих статей друкувалося в газетах та журналах Києва, Одеси та Петербурга. І такого значного доробку було досягнуто при тому, що невідкладні турботи по господарству не давали йому можливості, часу і спокою більш плідно працювати в царині історії та літератури. Але й за зроблене йому велика шана і глибока вдячність нащадків.
