У середині червня британська газета «Гардіан» і ряд інших засобів масової інформації виступили з сенсаційним повідомленням: в Мексиці знайдено льодоруб, яким (приблизно) в серпні 1940 року було убито агентом НКВС одного з вождів російської революції Льва Троцького. Цей теракт було здійснено іспанським комуністом Рамоном Меркадером (він же Жак Морнар, нібито син бельгійського дипломата, він же Френк Джексон, за фальшивим паспортом — канадський підприємець) за прямим наказом із Москви.
«Знаряддя вбивства Троцького в столиці Мексики (точніше, в передмісті Мехіко Койоакане, — І.С. ) свого часу було викрадене у мексиканських поліцейських» — стверджує «Гардіан» і продовжує: «Тепер, через 65 років після злочину, як стверджує дочка колишнього офіцера поліції Анна Алісія Салас, цей інструмент альпіністів зі слідами крові Троцького перебуває в неї, оскільки її батько вирішив зберегти його в себе на згадку».
Всі ці цікаві подробиці, з одного боку, дають можливість нагадати читачу найцікавіший, з детективною інтригою на рівні «Графа Монте-Крісто» сюжет «Полювання на Троцького». У цьому сюжеті знайшлося б місце розповіді про те, як за три місяці до вбивства, 23 травня 1940 року, до укріпленого особняка Троцького (сам господар іменував його «маленька фортеця»), з важкими дверима, системою сигналізації і кулеметами, розташованого на Авеніда В’єна в Койоакані, пройшов, незважаючи на десять мексиканських поліцейських, що охороняли вхід, загін убивць, що виконували волю «кремлівського горця». Дружина Троцького, Наталія Сєдова, почувши звуки пострілів (все відбувалося о 4 годині ночі), вискочила з постелі й прикрила його власним тілом. За лічені секунди вона під градом куль зштовхнула його на підлогу в кут між ліжком і стіною, потім він стягнув її на підлогу, де вона знову прикрила його собою. Незримі нападники обстрілювали кімнату через вікна та двері (згодом з’ясувалося, що це були люди Давидо Альфаро Сікеройса, мексиканського комуніста, о тій порі — ревного прихильника Сталіна, і всесвітньо знаменитого художника), а подружжя без звуку і рухів лежало в темряві. За приблизними підрахунками, було зроблено 200(!) пострілів. Троцький і Наталія Сєдова залишилися живі.
А далі цей сюжет розповів би нам про те, що Лев Давидович, що зберігав, як і дружина, найповніший зовнішній спокій, судячи з усього, усвідомлював, що Сталін руками вбивць зі своїх спецслужб наздожене його. Три місяці, аж до трагедії 20 серпня, «маленька фортеця» поблизу Мехіко жила в атмосфері приреченості. І на те були вагомі причини: хто-хто, а людина № 2 у більшовицькому керівництві при Ленінові добре знала, як Сталін уміє мстити. Події, коротше, розвивалися так. Жак Морнар (насправді — Рамон Меркадер, син іспанської комуністки суворо сталіністського типу Каридад Меркадер, до речі, тісно пов’язаної з НКВС) познайомився з відомою американською троцкісткою Сильвією Агелоф, використавши відпрацьовані прийоми досвідченого ловеласа, а потім — з її рідною сестрою, що працювала секретарем Льва Давидовича. Меркадер став чоловіком Сильвії. У травні 1940 року Рамон Меркадер, що мав вже паспорт на ім’я Френка Джексона, був рекомендований самому Троцькому. Підкреслено аполітичний «канадський бізнесмен» погодився, однак, технічно допомагати знаменитому вигнанцю: передруковувати його статті, підбирати матеріали, працювати з кореспонденцією тощо. 20 серпня 1940 року, коли Троцький читав гранки чергової своєї статті, Меркадер, що стояв у нього за спиною, непомітно діставши льодоруб, завдав по голові своєї жертви удару страшної сили, що пробив череп (майже так само, тільки 1949 року, і не льодорубом, а сокирою, було убито Ярослава Галана! Випадковий збіг?). Троцький помер наступного дня, 21 серпня.
А ось тепер, читачу, просто і резонно запитаємо: а навіщо Сталіну так потрібно було прибрати Троцького (те, що замовником вбивства був саме він, було очевидно для будь-якого об’єктивного спостерігача, хоча «Правда» в ті дні писала, що Троцький був убитий «своїми ж»: «фашистські покидьки знищують одні одних»)? Кращий, імовірно, біограф убитого, англійський історик Ісаак Дойчер, відповідає на поставлене запитання так: «Це здається дивним. Дозволено спитати, чого Сталін міг ще боятися? Хіба не знищив він усіх прихильників Троцького і навіть їхні родини, для того, щоб не зумів постати який-небудь месник? І що міг зробити йому Троцький з іншого кінця світу? Але Сталін не почував себе спокійно. Він не міг примусити себе повірити, що насильствами і терором досяг всього, чого хотів, що стара більшовицька Атлантида (Дойчер вживав цей гарний і романтичний вираз, маючи на увазі саме Троцького, — І.С. ) дійсно зникла. Сталін вдивлявся в обличчя тисячних натовпів, що вітали його, і підозрював, що в їх возвеличеннях криється страхітлива ненависть. Чи не спливе знов Атлантида з новими мешканцями, але кидаючи старий виклик? Троцький, живий Троцький, був вищим і невтомним носієм цих перспектив. При кожному важливому повороті подій, коли добігла кінця безславна фінська кампанія, коли Гітлер окупував Норвегію і Данію, коли звалилася Франція, його голос линув через океан, щоб всі знали про наслідки цих катастроф, про злочини і промахи Сталіна, що сприяли їм, і про смертельну загрозу Радянському Союзу».
Звичайно ж, Дойчер, який, загалом, і не приховував своєї симпатії до Троцького, м’яко кажучи, дещо перебільшував, коли писав про голос, «що линув через океан», Льва Давидовича. І проте цікаво прочитати статті Троцького 1939—1940 рр., періоду початку Другої світової війни. Як би не ставитися до особистості цього знаменитого революціонера, але багато його прогнозів того часу дивують своєю точністю. Ще 1933 року Троцький неодноразово заявляв (як в «бюлетенях опозиції», що видавалися і що «ходили» в основному серед вузького кола троцкістів, так і у відомих європейських і американських газетах), що ніщо не задовольнить Сталіна більше, ніж домовленість із Гітлером. Дуже характерно, що ще 1929 року, коли гітлерівська партія, що офіційно носила назву «націонал-соціалістичної», була ще не дуже відома й дуже далека від влади, Троцький вжив у книжці «Моя жизнь» вираз «сталінський націонал-соціалізм». А в перші дні світової війни, у вересні 1939 року, він прокоментував події, що відбуваються, так: «Поки Гітлер здійснює військові операції, Сталін діє як його інтендант». Але мета Сталіна, заявив тоді Троцький, полягає не в тому, щоб допомогти фашистському рейху перемогти у війні, а в тому, щоб тримати Радянський Союз поза війною якомога довше і тим часом отримати свободу рук щодо Прибалтійських країн і на Балканах. Ще приклад. Коли керівництво Комінтерну догідливо підтримало поділ Польщі між двома диктаторами, Гітлером і Сталіним, Троцький заявив: «Польща ще відродиться, а Комінтерн — ніколи».
Взагалі ідеологія (як і практика) Троцького і троцкізм ще чекають на своїх об’єктивних дослідників. Лев Давидович, фігура, по суті, не менш жорстока в своїх вчинках, ніж Сталін, полюбляв говорити про мораль, про пролетарський «кодекс честі» в політиці. Адже саме він був організатором масових репресій проти селянства в 1918—1920 рр. (і особливо, мабуть, проти селянства українського, так і проти нашого народу загалом. Нагадаємо його слова про те, що «більшовикам потрібна Україна, її хліб, її вугілля, її метал»!). І список безчинств Троцького можна продовжувати. Не випадково лідери білого руху ненавиділи цю людину, можливо, ще більше, ніж Леніна. Адже існує «закон відплати» в політиці: жорстокість повертається бумерангом до того, хто творить її, «пекло» для ворога поглинає спочатку його творця. Троцькому довелося підтвердити істинність цього закону своєю страшною загибеллю.
І ще один урок із політичної практики 20—30-х років, можливо, який безпосередньо стосується і України. Боротьба Сталіна і Троцького, боротьба не на життя, а на смерть (зовні — «ідейна», а в дійсності — боротьба за владу) завершилася перемогою сталінської групи. Але тиран (так буває в політиці!), що фактично утвердився при владі, колишній «центрист», став ревно виконувати програму свого ворога: геноцидна колективізація, побудова суспільства, заснованого на насильстві. Нам корисно б пам’ятати: історія таїть і такого роду «пастки»...
