У ці дні виповнюється 65 років зустрічі лідерів країн антигітлерівської коаліції в столиці Ірану Тегерані. Така подія світового масштабу завжди викликала інтерес, як сучасників, так й істориків. Тим більше, що деякі деталі цієї наради дивували своєю незвичністю. У Тегерані американська делегація на чолі з президентом Франкліном Рузвельтом розмістилася в радянському посольстві. Таке дуже рідко зустрічається в дипломатичній практиці, що свідчить про якісь особливі причини прийняття такої ухвали.
Офіційне пояснення такого незвичайного кроку дав після повернення до Вашингтона президент Рузвельт на прес-конференції. Він заявив, що рішення було прийняте з міркувань безпеки. Було отримано дані від радянської сторони, що німецькі спецслужби готували замах на учасників конференції. Ця версія була пануючою протягом багатьох десятиліть. Вона закріпилася в масовій свідомості й була описана в мемуарах як безпосередніх учасників конференції, так і колишніх німецьких та радянських керівників розвідки. У книзі Медведєва «Это было под Ровно» про діяльність радянського розвідника Кузнєцова розповідалося, як йому пропонувалося брати участь у підготовці замаху на лідерів «великої трійки». Радянський бойовик часів пізнього соціалізму «Тегеран-43» показував героїчне протистояння з фашистськими шпигунами та диверсантами і, звичайно ж, перемогу радянських розвідників і контррозвідників, які зірвали підступні задуми ворога. Все це разом із доброю грою акторів дивитися цікаво, але й фільм, і численні мемуари мають до дійсності вельми віддалене відношення.
Характерно, що за доби відкриття архівів нових даних про успіхи в протистоянні диверсантам із абверу і посланцям знаменитого Отто Скорцені не з’явилося. Тепер чомусь стали все частіше писати, що Сталін просто обдурив Рузвельта, обвів його як нетямущого хлопчика навколо пальця і нав’язав йому апартаменти в радянському посольстві, щоб мати можливість прослуховувати розмови американської делегації. Син Лаврентія Берії Серго, фахівець із радіотехніки та засобів зв’язку, керував прослуховуванням і, як згадує перекладач Сталіна на конференції Валентин Бережков, кожного ранку приносив плівки для перекладу. Як пише у своїх спогадах Серго Берія, в приміщеннях, зайнятих американцями, і в саду скрізь було розставлено надчутливі мікрофони, які дозволяли записувати навіть розмови пошепки. У захваті від такої блискучої дипломатичної та розвідувальної операції автори, які бажали представити Рузвельта наївною дитиною, не помічають, що тим самим знецінюють певні успіхи радянської дипломатії в Тегерані.
Головним у стосунках союзників із антигітлерівської коаліції було питання скорочення термінів війни. Так дипломатичною мовою називалася проблема відкриття Другого фронту. Навесні 1942 року після візиту наркома закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова до Лондона і Вашингтона союз трьох держав був юридично оформлений договорами з Англією та США. Тоді ж питання Другого фронту активно обговорювалося, але конкретні ухвали не були прийняті. Америка лише півроку як вступила у війну й фактично свою армію створювала наново. Англійці втратили половину своїх військ після капітуляції Сінгапура. Позначався також психологічний вплив від невдач у Франції та на Далекому Сході. До того ж зроблена в серпні 1942 року розвідка боєм у вигляді висадки канадських підрозділів у районі французького порту Д’єпп показала, що оборона німців досить міцна і для її прориву потрібно шукати інше місце. Для висадки було вибрано півострів Котантен у Нормандії. Операція з висадки у Франції отримала кодову назву «Overlord» (Володар).
До початку 1943 року у відносинах між союзниками виникли великі проблеми. Насамперед ускладнення викликала невизначеність із здійсненням операції «Overlord». Висадка в Північній Африці — кодова назва «Torch» (Факел) — при всій її важливості для забезпечення безпеки комунікацій у Середземному морі ні в якій мірі не могла задовольнити радянське керівництво. На зустрічі Рузвельта й Черчилля в Касабланці в січні 1943 року було прийнято ухвалу про проведення операції «Husky» (Ескімос) — висадку на Сицилії і в подальшому на півдні Італії. Головним результатом зустрічі в Касабланці було запровадження Рузвельтом до міжнародного обігу терміну «беззастережна капітуляція» стосовно Німеччини, Італії та Японії. Відкладення операції «Overlord» викликало роздратування Сталіна. До того ж, у міжсоюзницьких відносинах з’явилися нові проблеми. Насамперед це стосувалося питання західних кордонів СРСР і радянсько-польських відносин. У квітні 1943 року гітлерівці виявили поховання польських офіцерів у Катині. Польський емігрантський уряд не без підстав звинуватив у розстрілах радянську владу. У результаті дипломатичні відносини Москви з польським емігрантським урядом було перервано. До того ж лондонські поляки не визнавали кордонів 1941 року і вимагали повернення до лінії, визначеної Ризьким договором 1921 року між РСФРР і Польщею. Уперше проблема кордонів виникла ще в грудні 1941 року під час зустрічі Сталіна з англійським міністром закордонних справ Антонії Іденом. Тоді Лондон відмовився однозначно підтвердити новий радянсько-польський кордон. Питання було відкладене, і тепер у гострішій формі виникло 1943 року. Окрім того, необхідний був обмін думками з проблем післявоєнного устрою в Європі, долі Німеччини.
Проте цим проблеми у відносинах між союзниками не вичерпувалися. Не менш гострими були розбіжності між Лондоном і Вашингтоном. У тому числі й з проблеми другого фронту. Президент Рузвельт наполягав на якнайшвидшій висадці у Франції, Черчилль, зі свого боку, пропонував інші ділянки фронту. Вже навесні 1943 року у Вашингтоні зрозуміли, що висадити десант у Франції поточного року не є можливим через низку як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. Досвід проведення операцій союзників у Північній Африці та Сицилії показав, що необхідного ступеня взаємодії між англійськими та американськими підрозділами ще немає. Досить сказати, що для офіцерів двох країн був розроблений англо-американський словник, оскільки військова термінологія в арміях двох країн, незважаючи на спільну мову, настільки відрізнялася, що офіцери англійських і американських штабів часто не розуміли одне одного.
Рузвельт усе більше розходився з Черчиллем щодо післявоєнного устрою, американці не підтримували генерала де Голля і його організацію «Вільна Франція», у Вашингтоні наполягали на більшому доступі до англійських колоній і наданні незалежності деяким із них. За таких умов зустріч лідерів країн антигітлерівської коаліції представлялася насущною, оскільки недомовки та розбіжності все збільшувалися, а це загрожувало найсерйознішими наслідками.
Уперше пропозицію про зустріч Рузвельт висловив у січні 1943 року. У листі до Сталіна і Черчилля він запропонував зустрітися в Алжирі чи Судані. Радянський вождь пропозицію відхилив, посилаючись на зайнятість керівництвом військовими операціями. Насправді Сталін показував своє невдоволення зволіканням термінів проведення операції «Overlord» і розтрачуванням, на його думку, сил союзників на другорядних театрах воєнних дій. Рузвельт виявив наполегливість і знову запропонував зустрітися, тепер на радянській території, 1 березня. І знову Сталін відмовився. Розуміючи, що відносини союзників випробовуються на міцність і що радянський лідер значною мірою відносить зволікання висадки в Європі на рахунок Черчилля, Рузвельт іде на незвичайний крок. Через свого спеціального посланника Джорджа Девіса, колишнього посла США в СРСР, він пропонує Сталіну зустрітися вдвох улітку 1943 року в районі Берингової протоки, на Алясці, Камчатці чи Чукотці. При всій привабливості такої пропозиції Сталін чудово розумів, що така зустріч викличе досить бурхливу реакцію Черчилля. До того ж, у період битви на Курській дузі він дійсно не міг відлучитися з Москви. У той же час, зустріч трьох ставала насущною необхідністю. Тому у вересні 1943 року Сталін відповів згодою та запропонував зустрітися в Тегерані. Деякий час Рузвельт наполягав на Багдаді, Каїрі чи Басрі. Остаточно Тегеран як місце зустрічі, яке вже не можна було змінити, був затверджений на Московській конференції міністрів закордонних справ у жовтні 1943 року. Вибір Сталіним Тегерана не в останню чергу пояснювався тим, що північ Ірану і його столиця були окуповані радянськими військами, і місто було повністю під їхнім контролем. Опинитися в Багдаді чи Каїрі Сталін не хотів, оскільки там він не був би господарем становища. Важливою була і та обставина, що радянський маршал панічно боявся літаків. Прямого залізничного зв’язку між Москвою і Тегераном на той час не було. З Баку все ж таки довелося летіти літаком, але політ був дуже коротким.
До кінця 30-х рр. минулого століття німецька розвідка зуміла закріпитися в досить високих сферах влади Ірану. Уряд шаха все більше займав антианглійську позицію і намагався в особі фашистської Німеччини знайти союзника проти Англії. Зі свого боку радянська розвідка, яка також ще з 1920-х рр. закріпилася в Ірані, в період тісної співпраці НКВС із абвером і гестапо в 1939—1941 рр. допомагала своїм німецьким союзникам. Після 22 червня 1941 року стало зрозуміло, що Іран може стати загрозою радянському Закавказзю. До того ж окупація північної частини Ірану створювала сприятливі умови на випадок війни з Туреччиною, що готувалася Москвою, для її подальшого приєднання до радянського блоку, а можливо і включення до складу СРСР. Ось чому в серпні 1941 року було вирішено окупувати Іран і ліквідувати загрозу, яка створилася. Формальною підставою для такого кроку була стаття радянсько-перського договору від 1921 року, що санкціонувала такі дії з боку СРСР. Аналогічний договір був у Ірану і з Великою Британією. За узгодженням із Лондоном Москва ввела свої війська на північ країни, а англійці окупували південь. Потім свої війська там розмістили й американці. Окупація Ірану тривала до 1946 року, коли три країни за взаємним узгодженням вивели звідти свої війська. Столиця країни Тегеран опинилася в радянській зоні окупації. Окрім того, Іран став найважливішим шляхом поставок союзниками в СРСР обладнання й військової техніки за ленд-лізом. На цей маршрут припадало понад 50% усіх поставок. Саме внаслідок того, що Тегеран перебував під радянським контролем, він був вибраний Сталіним як місце проведення зустрічі лідерів трьох держав.
Що ж до небезпечної діяльності німецької агентури, то до листопада 1943 року їй було повністю покладено край контррозвідкою союзників. Як англійська, так і радянська контррозвідки цілеспрямовано виявляли й припиняли роботу німецької агентури. І не через те, що Тегеран був обраний як місце зустрічі лідерів «великої трійки», про це ніхто не знав, у тому числі й самі лідери, а тому, що активна діяльність ворога завжди небезпечна. Останню абверівську розвідувальну групу з радіостанцією було ліквідовано англійцями в серпні 1943 року. До моменту початку роботи конференції в Ірані німецької агентури просто не існувало. До того ж німці не мали у своєму розпорядженні жодної інформації про можливе проведення конференції союзників у Тегерані, вони навіть не здогадувалися, що така зустріч готується.
Рішення про проведення конференції в Тегерані було остаточно прийняте на Московській нараді міністрів закордонних справ союзників наприкінці жовтня 1943 року, приблизно за місяць до початку конференції. Витоку інформації не сталося, тому Німеччина й не готувала своїх агентів, та й не могла цього зробити через часовий чинник. Тому пропозиції Кузнєцову брати участь у замаху на лідерів трійки з боку абверівського майора просто не могло бути. Влітку 1943 року, коли, згідно з книгою Медведєва, така розмова з Кузнєцовим відбулася, про Тегеран у листуванні союзних лідерів взагалі не йшлося. Як про це могли дізнатися німці? Про реальне місце зустрічі Сталін уперше згадав у вересні 1943 року. Власне, така розмова дійсно могла відбуватися, оскільки керівники німецької розвідки були стурбовані провалом своєї агентури в Ірані й планували зробити кроки для відновлення її діяльності. Але не в зв’язку з конференцією, про яку вони дізналися, як і весь світ, лише 1 грудня 1943 року, коли зустріч уже завершилася. Не випадково розмова з Кузнєцовим не мала практичного продовження, оскільки німцям уже було не до Ірану.
Та й діяти німецькі агенти, навіть якби вони й потрапили до країни, не могли. Контррозвідувальний режим у Тегерані був дуже жорстким. Район конференції був повністю блокований і абсолютно ізольований від решти міста. У Тегерані було відключено телефонний зв’язок, не виходили газети, не працювала пошта. Виїзд і в’їзд до міста було заборонено, ефір був абсолютно чистим, жодна радіостанція не працювала. Місто контролювалося полком НКВС і англійським загоном спецпризначення. Взагалі, навіть описи дій розвідників хибують наявністю дрібних деталей, які повністю знецінюють вибудувану версію. Як міг, наприклад, Кузнєцов здійснити місію до Ірану, якщо не знав ні англійської, ні перської мов? З його німецькою далі літовища або порту він би не пробрався. Розмови про те, щоб поїхати туди як комерсант не витримують ніякої критики, оскільки повністю контрольований союзниками Іран ніякої торгівлі з Німеччиною не вів і комерсанти для цього не були потрібні. Так само нічого подібного до того, що показану у фільмі «Тегеран 43» відбуватися не могло: прилетіти до Тегерану з початку жовтня було неможливо, оскільки літовища не працювали.
Американське посольство дійсно знаходилося на деякій відстані від радянського та англійського, що розміщувалися поруч. Але коли почалася конференція, пересування містом було абсолютно безпечним, оскільки всі вулиці між посольствами повністю контролювалися спецназом союзників, і про це було добре відомо американцям. Те, що напередодні конференції Молотов повідомив американському послу в Москві про небезпеку для Рузвельта, викликало недовіру президента. Запрошення Сталіна він прийняв не через міркування безпеки, а через абсолютно інші причини. Тоді йому потрібно було продемонструвати Черчиллю зближення зі Сталіним на антианглійській основі. Прийняття запрошення розміститися в радянському посольстві якнайкраще відповідало такій лінії американської дипломатії. Наївно було б припускати, що американці не розуміли, що їх прослуховуватимуть. Рузвельт зовсім не був політичним простачком, щоб так і повірити Сталіну на слово. Ще не факт, що, прослуховуючи розмови американців, радянський вождь отримував достовірну інформацію. Як згадував син Рузвельта Еліот, який супроводив батька на Тегеранську конференцію, на його слова, що росіяни підслуховуватимуть, президент відповів: «Ну, і нехай слухають, я хочу бути почутим». Цілком можливо, що таким способом доводилася до Сталіна необхідна інформація, якій він не мав підстав не вірити. І ще не відомо, хто в таких умовах краще зберігав свої таємниці. Адже найкращий спосіб збереження інформації — це контрольована дезинформація. Рузвельт, як відомо, чудово міг зберігати в таємниці свої думки, навіть від свого найближчого оточення. Тим більше, від ворогів і, коли потрібно було, від союзників.
Німці ж отримали, зрештою, інформацію про те, що сталося на Тегеранської конференції і про плани союзників, від свого агента на прізвисько Цицерон, уведеного в англійське посольство в Анкарі. Черчилль досить детально описав зустріч у Тегерані в особистому листі до англійського посла в Туреччині. Цицерону вдалося зробити фотокопію цього листа і надіслати його до Німеччини. Але Гітлер не повірив, вважаючи, що це англійська дезинформація. Через короткий час Цицерон був викритий і фюрер вважав це додатковим доказом того, що англійські плани щодо його дезинформації провалилися. У такій помилці він перебував до 6 червня 1944 року, коли союзники висадилися в Нормандії, здійснивши, як і було домовлено в Тегерані, операцію «Overlord».
На Тегеранської конференції відносини союзників отримали новий імпульс. Під тиском Сталіна та Рузвельта Черчилль погодився з проведенням операції «Overlord» до 1 травня 1944 року (фактично вона розпочалася 6 червня, але тут причина полягала виключно в поганій погоді та очікуванні довшого денного часу та повного місяця). Вдалося досягнути компромісу і щодо польського питання. Було вирішено, що радянсько-польські кордони не будуть змінені, а натомість Польща отримає приріст території за рахунок Німеччини «на заході та півночі». Сталін підтвердив дану ним у Москві обіцянку державному секретарю Карделлу Хеллу, що СРСР вступить у війну з Японією після завершення військових дій у Європі. Отримала також розвиток ідея Рузвельта про створення нової міжнародної організації, в якій домінуватимуть чотири країни: США, Велика Британія, СРСР та Китай. У ході зустрічі виявилися перші ознаки холодної війни. Прагнення швидше перемогти спільного ворога на час згладило ці протиріччя. Але вони повинні були незабаром проявитися, проте Рузвельт до промови Черчилля в Фултоні не дожив. Хоч якби він залишився президентом США на триваліший термін, це мало що змінило б.
А військово-історичний детектив про змову з метою замаху на «велику трійку» з подачі Рузвельта та Сталіна почав жити самостійним життям на радість авторів бойовиків у книгах та на екранах.
