Iсторія воістину лікує. Але ліки ці безмежно гіркі. Мудре знання «невідредагованої» правди про минуле спонукає вдумливого патріота України (а людина, яка не вміє чи не бажає думати, — це, мабуть, уже за визначенням — не патріот; дурний патріот — це або щось абсурдне, в природі не існуюче, як-от смажений лід, або ж величезне нещастя для свого народу) радше до глибокого болю й суму, ніж до захоплених вигуків «Ура!». Але без правди про рідну історію — так само й без гордості за Вітчизну, яка, проте, зростає на грунті точного історичного знання, на грунті фактів, а не емоцій, хай навіть благородних і щирих — ми всі неминуче залишимося «манкуртами» (термін видатного письменника Чингіза Айтматова), здатними будь-якої хвилини підняти руку на рідну матір. Справа тут, очевидно, в наявності системи цінностей...
Сюжет, про який піде мова далі — на жаль, не зовсім із тих, що тішать національне самолюбство. Але це — правда, така ж правда, як і подвиги наших героїчних предків-запорожців, котрі героїчно протистояли турецькій та татарській експансії на землі України у XVI—XVIII століттях. Ми ж поговоримо про «яничарство» як історичне явище (насамперед духовне), його причини, коріння та вплив яничарів — своїх! — на подальший перебіг української історії.
Ось що пише великий український учений — філолог, історик і сходознавець, академік Агатангел Кримський, характеризуючи яничарів як «особисту пішу кастову гвардію султана»: «Подбати про таке військо довелося коли ще не найпершому османському володареві, султану Османові, то не далі, як другому, Орханові (1326—1359). Вербувалися яничари з християнських хлопчиків, яких або силоміццю одбирали од батьків, або діставали з доброї волі батьківської, і давали тим хлопцям турецьке спеціально-військове виховання. Такий призов називався у турків «девшірме» (податок крові). Спочатку було яничарів 12000, потім — набагато більше. Діти навчалися мусульманської віри та й турчилися, а тоді на яничарському зібранні, яке одбувалося щосьомох років, їх розподіляли по різних огнищах (в Царгород, Адріянопіль, Брусу), замість померлих членів цієї корпорації. Женитися яничарам принципово зовсім заборонялося. Котрі серед служби ставали нездатними, тих безповоротно виключали з корпорації». Відповідаючи на запитання, проти кого була передусім спрямована військова потуга яничарів, А. Ю. Кримський зауважує: «Військо цеє виявило свою міць не тільки в боротьбі проти слов’ян і греків, що їхню батьківщину греки загарбали, бо виявили яничари свою міць і в боротьбі проти європейського лицарства».
Отож, маємо справу з винятковим феноменом, що заслуговує, безперечно, на якнайретельніше вивчення: участь у загарбницьких походах на християнські держави Європи, ба більше, на рідні для немалої частини яничарів слов’янські землі сприймалася як «справа честі», як доказ виняткової особистої відданості султанові. По суті, образно кажучи, йдеться про ніж у спину власної матері... Деякі з яничарів поступово відходили від участі у безперервних війнах, ставали пажами при султанському дворі або при дворах вельможних турецьких посадовців, опановували навіть «високі» професії та ремесла (будівничий, лікар, перекладач тощо). Але, як слушно вказує Павло Загребельний у знаменитому своєму романі «Роксолана» (до речі, поряд із «Мальвами» Романа Іваничука це — найбільш талановитий твір, де глибоко розкриті витоки філософії «яничарства» та страшна історична трагедія українського народу, пов’язана з цим явищем): «Повсюди вони (яничари. — І.С. ) платили світові тою самою жорстокістю, яку він виказав до них і до їхнього дитинства».
Постає болюче, навіть страшне запитання: чи були серед цих «воїнів аллаху» українці? Ось що писав мандрівник та історик XVI століття, підданий Речі Посполитої та, варто думати, українець за походженням Михайло (Михалон) Литвин, який не один місяць жив у Стамбулі: «Всі міністри отих тиранів (тобто султанів Османської імперії. — І.С. ), євнухи, секретарі й тямущі люди та їхнє осібне військо — яничари, що з дитячих літ навчаються військового знаття та військової дисципліни, оті, що з них обираються воєначальники й барони — усі вони родом із нашої крови». Звісно, тут ми виходимо на дещо іншу проблему: вплив слов’янського (зокрема й українського) люду на чимало аспектів державної та культурно-духовної політики Турецької імперії того часу був значно більшим і ширшим, аніж ми зараз це уявляємо.
Так, відомий політик та історик XVI століття, італійський єпископ-мандрівник Паоло Джовіо (автор трактату про Московію та її життя, виданого 1526 року, та нарису з турецької історії 1531 року), відзначав: «При дворі султана (тоді — Сулеймана Пишного, найбільш знаменитого з цих володарів. — І.С. ) різні мови в ходу: турецька — мова володаря, арабська — що нею написано турецький закон Коран; третє місце займає мова слов’янська (slavonica): нею, як найбільше відомо, говорять яничари; четверте місце має мова грецька, що нею балакають міщани Царгорода та інших міст цілої Греції». А поляк Матей Стрийковський на власні вуха чув (у 1574 році), як на вулицях і в харчевнях Стамбула убогі співці (дуже схожі на наших кобзарів!) виспівували, на велику втіху для простого люду, пісні слов’янськими мовами (очевидно, і сербською, й болгарською, й українською) про перемоги турецького війська та славні походи султана. Сам султан Сулейман Пишний (1520—1566) досить пристойно міг розмовляти по-слов’янськи. А вже у XVII столітті відомий знавець Сходу, мандрівник Адам Олеарій із Голштинії, котрий через Московію їздив до Персії у 1636—1639 рр., згадував: «Отак як при перському дворі в Ісфагані полюбляють мову турецьку, так само при турецькому султанському дворі в Царгороді улюблена мова — слов’янська». Додамо ще (про це згадує й академік Агатангел Кримський), що, хоч як це дивно, у лавах запорозьких козаків у XVI столітті було не так уже й мало мусульман (так, польський географ і літописець тієї доби Станіслав Сарніцький навіть стверджував, що таких серед запорожців — більшість). А. Ю. Кримський так коментує це свідчення: «Припустим, що в словах Сарніцького є дуже значна пересада, але й вона — характеристична».
І тут варто замислитись ось над чим. Яничарство (в широкому, можливо, зараз більш актуальному значенні цього слова) може бути не тільки жорстокою формою крайнього, лютого звірства. Яничарство має й «витончені», «освічені», «шляхетні» форми: це служіння чужому суспільству, чужій державі, чужим інтересам (і небезпека в тому, що духовний яничар завжди може абсолютно щиро переконати себе, що це чуже насправді є своїм; тим більше, що, як ми бачили, коли мова йде про Туреччину, фактів на підтвердження цього вистачало). Тобто зречення від рідної держави, рідної землі, віри не сприймалось як зрада, а зречення мови й не вимагали! Відбувалась стрімка заміна духовної «групи крові». І людина переконувала себе — в іншій державі (Туреччина була лише першим, далеко не єдиним прикладом!) значно кращі можливості для кар’єрного зростання, вияву професіоналізму тощо. А існує ж іще і яничарство економічне (ми наочно мали змогу спостерігати його приклади), коли відомі, супербагаті підприємці ретельно працюють на розвиток економіки чужої держави. Яничарів XVI століття викрадали чужоземні нападники. А хто або що «викрадає» яничарів наших днів? Відсутність свободи в державі чи відсутність (не формальна, тут усе гаразд, а по суті) самої держави?
Ілюстрації з книжки: «А. Кримський. Історія Туреччини». Львів. 1996 р.
