Цього року минає 1700 років з часу приходу до влади (306-й рік) Римського імператора Костянтина, який зіграв у історії християнства величезну роль, за що отримав титул «Костянтина Великого»
Релігійні справи Костянтина завжди були частиною його політичної діяльності, спрямованої на зміцнення (військовими та мирними засобами) єдності Римської імперії, яка в той час переживала не кращі свої часи (йшла зміна системи правління держави в бік абсолютної монархії), не припинялася жорстока боротьба за трон численних претендентів (були часи, коли в Римській імперії одночасно «правили» вiсiм імператорів), йшли перманентні війни із зовнішніми ворогами. Деякi важливi державні системи, які раніше забезпечували в країні порядок і мир, перестали функціонувати, а трон принцепса (першого серед сенаторів) силою зброї займав хто завгодно (в тому числі воєначальники з далеких римських провінцій).
До часу приходу до влади Костянтина не було вирішено й долю християнства, яке все ще залишалося поза законом і тому перебувало в опозиції до влади, хоча й завойовувало в суспільстві все більший вплив. Але всередині християнства бушували догматичні суперечки, єресі, змагання різних течій, — одним словом, «нестроение». Досить сказати, що до того часу християни — через майже 300 років після виникнення релігії — все ще не мали загальновизнаного Символу Віри, не мали єдиного церковного календаря і навіть «Отче наш» у різних регіонах промовляли по- різному. Не говорячи вже про основи християнського богослов’я — тут не вщухали теологічні бурі, звинувачення в єресі, анафемi. Костянтин, прийшовши до влади, вирішив усе це змінити. Хоч він і не був християнином: тоді й багато років опісля він поклонявся (приносив жертви) Геркулесові — майже до самої смерті.
ПОХОДЖЕННЯ
Рік народження майбутнього домінуса (одноосібного правителя Римської імперії) Костянтина точно не відомий (між 272 і 282 роками). Так що 306 го року імператорові Римута всесвіту могло бути лише 24 роки. Щодо його місця народження також існують розходження: це Британія чи береги Дунаю — регіони, де воював батько Костянтина.
У середні віки було створено чимало легенд щодо батьків Костянтина, але історики твердять, що його батьком був Констанцій Хлор, син пастуха і дочки вільновідпущеного (колишнього раба). Народився Констанцій Хлор у придунайській провінції і, завдяки своїм здiбностям, зробив блискучу кар’єру — дослужився від солдата в одному з дунайських легіонів до правителя західної частини Римської імперії. Мати Костянтина Олена (в майбутньому — свята Олена), дочка шинкаря, сповідувала християнство. Її союз з Констанцієм, який був тоді нижчим чином римської армії, не був законний. Скоріше за все, цього не захотів Констанцій — через низький соціальний статус дівчини. Батько, однак, любив сина, ніколи від нього не відмовлявся й пізніше визнав Костянтина своїм законним спадкоємцем.
Про дитячі роки Костянтина майже нічого не відомо. Його батько проводив життя у військових походах і навряд чи приділяв синові багато уваги. 280 го року КонстанційХлор став намісником провінції Далмації і взяв до себе сина — щоб дати йому відповідну освіту. Ймовірно, саме з цього часу між ними виник міцний зв’язок, який тривав до смерті батька. 293 року всесильний імператор Діоклетіан зажадав нібито від Констанція, щоб він залишив свою незаконну дружину Олену й одружився династичним шлюбом з Феодорою — падчеркою одного з правителів Римської імперії Максиміана. Після цього про будь-які контакти Олени з сином нічого не відомо до того часу, аж поки останній став володарем Риму.
ПРИ ДВОРІ
292 року Констанція Хлора було призначено цезарем, а його сина Костянтина запрошено до двору Діоклетіана, де він провів декілька років на становищі почесного гостя (або заложника для забезпечення лояльності його батька). При дворі Діоклетіана Костянтин уперше познайомився з придворним життям — інтригами, лестощами, користю, а також — смертельною небезпекою. Як пише британський історик Гібон («The decline and fall of the Roman empire»), тоді Костянтин навчився мистецтва тримати свої думки при собі, а не на обличчі, і пройшов блискучу школу лицемірства. Однак він вивчав не лише «школу лихослів’я», але також дістав освіту і виховання, якi личать наступникові цезаря, а також почав брати участь у військових походах. Там він швидко завоював репутацію людини з військовими здібностями і дуже хороброї, а також набув популярності серед солдатів і цивільного населення провінцій. Костянтина гідно оцінив навіть сам Діоклетіан — він присвоїв йому високий ранг трибуна.
ЖЕРЕБ КИНУТО!
305 р. імператор Діоклетіан, після 24 років фактично одноосібного і дуже успішного правління, публічно зрікся влади, що трапляється в історії (як у стародавній, так і в сучасній) вельми рідко. Було йому тоді 59 років. Церемонія зречення відбулася не в Римі (той тоді втратив усе своє значення), а в резиденції Діоклетіана — Нікомедії (тепер Ізміт на території Туреччини). На великій рівнині було вишикуване військо, зібрався народ і вельможі; імператор піднявся на трибуну, оголосив про свій намір, розподілив владу між декількома особами, зняв з себе пурпурну тогу й урочисто пішов геть. (З того часу Діоклетіан жив у своїх іллірійських володіннях (сьогодні Хорватія) і до кінця життя займався улюбленою справою — вирощував особливі сорти капусти).
БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ
Попри загальні очікування, при поділі влади Костянтин не отримав нічого, хоча він і багато хто з придворних були впевнені, що Діоклетіан призначить талановитого молодого придворного цезарем. Для Костянтина це був страшний удар. Він відразу зрозумів, що при дворі йому більше нічого робити, й вирішив тікати до батька, який тоді перебував із військом у Британії. Підштовхнула його на втечу і та обставина, що прийшло повідомлення про хворобу Констанція Хлора. Принаймні, Костянтин зухвало знехтував найсуворішою забороною покидати двір і відправився до батька в Британію. Він просувався з дуже великою швидкістю, міняючи коней на всіх станціях і наказуючи солдатам убивати на шляху всіх поштових коней — щоб затримати переслідувачів.
Костянтин швидко і благополучно добрався до батька, який дійсно був дуже хворий і незабаром після прибуття сина помер у Йорку. Перед смертю він передав владу Костянтину; і війська з радістю проголосили Костянтина августом і Римським імператором. Це відбулося рівно 1700 років тому.
У Римській імперії було тоді 6 правителів, призначених Діоклетіаном; кожен із них прагнув перемогти своїх суперників. Костянтин деякий час зберігав нейтралітет, зміцнюючи свої позиції в Британії та Галії (тепер — Франція). Один із правителів — Максиміан — відправився до Галії до Костянтина з тим, щоб видати за нього свою молодшу дочку Фаусту і тим прив’язати до себе. Костянтин погодився на цей політичний альянс (хоча на той час уже був одружений на Мінервіні і мав сина Кріспа). Тепер перед ним відкривалися великі можливості. Тодi він шанував не лише Геракла, але й бога Аполлона, приносячи йому багаті дари.
Як можна помітити, всі описані вище події відбувалися в провінціях — Рим, у якому сидів один із правителів — Максенцій, поступово перетворювався на глуху провінцію.
СПРАВИ ЦЕРКОВНІ
Під час безперервних воєн та боротьби за владу в Римській імперії тривало гоніння на християн; залишалися в силі також видані раніше імператорські антихристиянські едикти. Згодом, однак, жорстка антихристиянська політика дещо пом’якшала. Так, едиктом Галерія, одного з правителів початку IV ст., припинялася дія попередніх антихристиянських едиктів. Але, хоча послідовникам Христа і дозволялося молитися своєму Богові, це обмежувалося різними умовами. Зокрема, вони повинні були молитися за здоров’я імператорів-язичників і за безпеку римської язичницької держави. При цьому, значна частина римських військ у Римі і в провінціях складалася з християн, в тому числі — у військах Костянтина.
ЛАБАРУМ
З імператором Костянтином пов’язана одна широко відома містична подія, в яку й сьогодні свято вірять християни, особливо православні. Сталася вона 311 року, в Галії, де перебував тоді Костянтин і готувався до походу на Рим — щоб вигнати звідти суперника Максенція. Цю подію описали сучасники Костянтина, зокрема, відомий християнський історик Євсевій (в «Життєписi Костянтина», завершеному Євсевієм уже після смерті імператора). Особливо цікаве те, що про нього розповідає і сам Костянтин, клятвою підтверджуючи правдивість своїх слів. Історик Михайло Поснов у своїй «Історії християнської церкви» так передає розповідь імператора: «Одного разу, в полуденний час дня, коли сонце вже почало схилятися на Захід, я власними очима бачив знамення хреста з написом: «Цим Перемагай!», яке створилося зі світла і лежало вище сонця. Це видовище нібито кинуло в жах як імператора, так і військо. Під сильним враженням побаченого було здійснено стрімкий перехід із Галії в околиці Рима. Костянтин безперешкодно перейшов Альпи, розбив частини Максенція на території Італії й підійшов до стін Рима. Війна закінчилася битвою біля Мільвійського мосту (Понте Мільвіо), в якій загинув ворог Костянтина — Максенцій.
Наступного дня його тіло було знайдене, труп обезголовлений, а голову доставлено до Рима; потiм її возили римськими провінціями — щоб переконати народ у загибелі ворога. Костянтин «із тріумфальними гімнами» ввійшов до Рима і був урочисто визнаний сенатом і народом переможцем і імператором. Покарав він лише найближчих прихильників Максенція. З того часу бойовий прапор («лабарум») Костянтина, прикрашений монограмою Христа, побаченою в Галії, завжди супроводив імператора.
За кілька років у Римі було споруджено Арку Костянтина, яка збереглася до наших днів і є найвищою аркою Вічного міста. Напис на ній починається словами: «Імператорові Флавію Костянтинові, найвеличнішому, благочестивому, щасливому» — далі перераховуються всі його подвиги (злі язики істориків твердять, що декор Арки раніше прикрашав інші історичні пам’ятки Рима). Так Костянтин став одноосібним правителем всієї західної частини Римської імперії.
КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Відразу після тріумфу і ще до спорудження арки імператор Костянтин поїхав з Рима. З того часу, до кінця свого царювання й смерті, він побував у Римі всього двічі-тричі — так не любив Вічного міста. Саме тому імператор негайно почав споруджувати нову столицю — «Новий Рим» — яка незабаром стала неофіційно називатися «Константинополь» і скоро стала відомою у світі як перша християнська столиця. У створення Нового Рима імператор Костянтин вкладав усе, що мав і що завойовував — гроші, історичні та художні цінності, полонених художників і скульпторів, життя солдатів і рабів.
МІЛАНСЬКИЙ ЕДИКТ
Незабаром після взяття Рима (313) Костянтин попрямував до Медіолану (Мілану), де зустрівся з правителем Ліцинієм. Ця зустріч стала історичною — там обидва правителі оприлюднили знаменитий Міланський едикт, який забезпечив дійсну християнізацію Римської імперії. Текст Міланського едикту наводить Євсевій — у перекладі з латини грецькою мовою. (Того часу імперія ще повністю зберігала використання латини, хоча й орієнтувалася більш на Схід, аніж на Захід. Константинополь став повністю грецьким у VI ст., при правлінні Юстиніана). Головний акцент знаменитого едикту робиться на дотриманні віротерпимості до всіх релігій (у тому числі i до християнства), на тому, що релігійний мир у імперії є обов’язковою умовою громадянського миру. (Дозволимо собі зазначити, що подальшим поколінням християн ця «широта поглядів» перестала подобатися відразу після того, як християнство стало пануючою релігією Римської імперії).
Міланський едикт скасовував усі колишні розпорядження щодо утисків християн і дозволяв вільне та безперешкодне сповідання християнської віри — гоніння припинялися. Більше того, наказувалося негайно й безвідплатно повернути християнам місця їхніх зборів та іншу власність, а також було обіцяно відшкодування збитків із державної скарбниці, якщо такі місця так чи інакше було продано приватним особам. Костянтин відкрив християнству широку дорогу.
ХРЕЩЕННЯ КОСТЯНТИНА
Історик Євсевій у творі «Життя Костянтина» розповідає, що Костянтин Великий, готуючись до походу проти персів 337 р., відсвяткував Великдень, а після цього захворів і відправився на теплі води. Відчувши наближення смерті, він соборувався, а потім скликав єпископів і висловив бажання прийняти хрещення. Він пояснив, що давно хотiв охреститися, але відкладав це заради того, щоб прийняти хрещення у водах Йордану. Він також обіцяв вiдтодi вести — у разі одужання — християнське життя. Після цього Костянтин був похрещений і подякував Господу. Коли його воїни й наближені висловлювали побоювання, що він скоро помре, він казав, що саме тепер почалося для нього нове життя. 337 рік — останній рік життя Костянтина Великого.
Можна відзначити декілька головних заслуг Костянтина Великого:
— Видання Міланського едикту про віротерпимість 313 року, який зіграв величезну роль у подальшій історії християнства. В едикті, зокрема, говориться: «Ми вирішили надати як християнам, так і всім іншим громадянам повну свободу відправлення тієї релігії, яку кожен вважає найкращою для себе самого...» Однак, як дуже добре відомо, повне втілення цього положення щодо всіх існуючих у світі релігій сьогоднi так само далеке від реалізації, як це було в IV сторіччі.
— Назавжди покинувши стародавній Рим, Костянтин побудував на місці невеликого містечка Візантій Новий Рим — першу в світі християнську столицю, яку пізніше назвали Константинополем. Межі міста окреслив на землі списом сам імператор. На його будівництво та оздоблення звозилися коштовні матеріали, гігантське каміння, витвори мистецтва з усього світу (для цього було розграбовано безліч старовинних міст, особливо античних). Новий Рим повністю затьмарив старий Рим, який на декілька сторіч перетворився на далеку периферію. Сьогодні, однак, на мапі світу Константинополя немає (це сучасний Стамбул), а Рим є однією з найбільших столиць Європи і світу, а також — центром найбільш численної християнсько- католицької конфесiї (понад мільярд людей планети).
— Імператор Костянтин першим розпочав відновлення та будівництво храмів і опікунство над ними на Святій Землі, які є сьогоднi головними святинями християнського світу. Це храм Різдва Христового у Віфлеємі та Гробу Господнього в Єрусалимі. Саме з Костянтином пов’язане будівництво храмів у тих місцях, де розігрувалася історія Нового Завіту. На той час вони перебували в страшному запустінні, були споганені й засмічені. На жаль, на Святій Землі й сьогодні мало порядку — християнські церкви й держави сторіччями «воюють» за храми, за ключі від дверей храмів (відома Кримська війна ХIХ ст.) і подібне.
— Одним із найважливіших діянь Костянтина в історії церкви є скликання Першого вселенського собору (325), з якого почалася (і тривала сторіччями) систематична регламентація вчення і життя християнської церкви. Саме Костянтин зібрав християнських єпископів з усієї ойкумени на так званий Перший Нікейський собор (у місті Нікея на азіатській стороні Босфору); він головував на засіданнях, брав участь у дискусіях, примиряв незгоди. Цю роботу продовжили наступні імператори. Дуже шкода, що традицію Вселенських соборів Православні церкви перервали, хоча проблем для обговорення менше не стало. Останній визнаний православними собор відбувся у VIII сторіччі — в Нікеї, як і перший.
