Пам’ятаєте, як півстолiття тому приголомшила весь цивілізований світ маленька книжка-сповідь простої єврейської дівчинки — «Щоденник Анни Франк»? Так у цій новій книжці, про яку я зараз пишу, — близько сотні таких щоденників і спогадів колишніх в’язнів нацистських концтаборів і гетто, а також тих, хто дивом вижив під чужим ім’ям та користуючись чужими документами на окупованій нацистами під час Великої Вітчизняної війни території України. Називається ця книга «Живими залишилися тільки ми: Свідчення і документи».
Вийшла вона лише рік тому в київському видавництві «Задруга» завдяки зусиллям благородної людини — кандидата історичних наук Бориса Забарка, який був ініціатором видання цієї книги, її редактором-укладачем, а також автором наукової передмови і коментарів. Хочеться відзначити особливо дбайливе і делікатне редагування цієї книги, що дозволяє чути найрізноманітніші голоси оповідачів у їх первозданній щирості і чистоті.
Особливий інтерес ця книга, звичайно ж, являє для людей немолодих, тих, хто міг би опинитися на місці не лише оповідачів, але й усіх тих нещасних, про яких вони розповідають, згадуючи страшні дні всілякого приниження євреїв, знущань над ними і вбивств ні в чому не винних людей. Очевидно, саме з розрахунку на те, що основною масою читачів будуть немолоді люди, цю книгу надруковано досить великим шрифтом.
Однак, незважаючи на таку турботу, довго в руках цю книгу тримати не можна, так вона обпікає душу. Емоційний заряд кожного спогаду настільки великий, що прочитати можна лише одну, максимум дві оповіді, після чого довго треба приходити до тями, щоб хоч якось заспокоїтися, передихнути, витерти мокре від сліз обличчя...
Коротко кажучи, книгу «Живими залишилися тільки ми», звичайно ж, повинні прочитати всі люди, незалежно від національності і віку. Не лише для того, щоб справжніми переживаннями очистити свою душу, не лише для того, щоб подумки вклонитися людям, котрі незаслужено опинилися в справжньому пеклі, але й для того, щоб оцінити свою власну душу, щоб зрозуміти: чи здатна вона до співпереживання!?
Не даремно про цю найціннішу здатність співпереживання, що дає право називатися людиною, свого часу яскраво сказав відомий поет, що вважав себе атеїстом і навіть циніком:
«Пусть Бога нет, И нету ада,
И путь наш очень небольшой,
Но человеку все же надо
Иметь святое за душой»
