Видатному російському історику, письменнику, публіцисту Миколі Михайловичу Карамзіну (1766—1826) «не пощастило» в оцінці й у розумінні нащадків. І річ навіть не тільки в тім, що його головне творіння, підсумок тривалих роздумів над історичною долею Московської держави (а потім — імперії Романових), «плід невтомної 20-річної праці» (за власним визначенням автора), 12-томна «Історія держави Російської», фактично перебувала під забороною після 1917 року і аж до періоду перебудови (перше повне наукове видання «Історії» Карамзіна в ХХ ст. стало публікуватися лише 1989 року, і навряд чи випадковим збігом у часі є «синхронізація» цієї важливої події в духовному житті тієї доби і, з іншого боку, системної незворотної кризи Радянської імперії, що призвела до її розвалу).
Важливіше інше. Світогляд Карамзіна, історика досить складного, суперечливого і — головне — нерідко (хоч і не завжди) вільного від політичних ярликів, стереотипів і примітивного кліше, бажаних владі, викладався, та й зараз нерідко викладається, неприпустимо спрощено і навіть примітивно: переконаний монархіст і реакціонер, сліпий і фанатичний ура-патріот, що догоджав царям (Павлу I, Миколі I), запобігливий перед ними в надії отримати за «вірну службу» привілеї, матеріальні блага і всілякі інші пільги, що були в розпорядженні монархів. Все це, проте, далеке від істини. Карамзін — людина, наділена високим почуттям власної гідності й особистої гордої незалежності, прагнула не догоджати земним владикам, а вчити, наставляти їх, спрямовувати їхній погляд до цінностей «громадянської доброчесності», невід’ємних свобод кожної людини, демократичних прав особистості, цінностям Освіти (в найширшому розумінні цього слова). Безумовно, Карамзін ніколи не був революціонером (будучи сучасником і свідком жорстокості революційного терору у Франції, він дуже різко засудив їх); історик був і залишався до кінця життя прихильником еволюційного, без згубних «великих стрибків», розвитку суспільства, на засадах, повторимо ще раз, цінностей Освіти, Розуму і Гармонії, називаючи себе при цьому «республіканцем в душі» та «лібералістом — на ділі, а не на словах».
І дуже характерно, що, бажаючи бути об’єктивним, неупередженим літописцем історії народу (Київську Русь Карамзін як син своєї доби розглядав як інтегральну частину «загальноросійської» історії), знаменитий вчений і письменник ніколи не заплющував очі на злочини «своєї», московської, деспотичної влади. Автор «Історії держави Російської» знайшов у собі достатньо мужності й сил, щоб назвати тирана тираном, душогубство — душогубством, а систему влади, засновану на «зловживаннях влади необмеженої» — злочинною і яку належало, безумовно, засудити. Більше того, у 9-му томі своєї «Історії», присвяченому жахам правління Івана Грозного, Карамзін не просто вражає нас докладною, повною і достовірною розповіддю про криваві вбивства, тортури, страти й інші «забави» царя. Автор цієї 12-томної праці, який справедливо вважав себе не тільки істориком, а й історіософом, зобов’язаним осмислити причини трагедій минулого (головна причина, за Карамзіним, — «буйне, необмежене самовладдя»), а не просто викласти їх, проаналізував історичні причини деспотизму царів московських (і не тільки Івана IV, а й його предків — Василя III, Івана III). Уважному читачеві 9-го тому «Історії» Карамзіна відкривається прихована механіка системи влади в самодержавній Росії — від Грозного до Петра I, Миколи I, аж до Сталіна — і далі...). Ось це... і далі! — впритул, відверто кажучи, до виразних ознак відродження цієї ж самовладної системи в наші дні на землях нашого північного сусіда і «стратегічного партнера» — і примушує замислюватися над сторінками 9-го тому твору Карамзіна з особливою увагою.
«ЛИХОДІЙСТВА ІВАШКИ»
«Викриття мучителя росіян». Так сам Карамзін стисло визначив зміст 9-го тому головної праці свого життя. А перші, художньо та історично найбільш яскраві й глибокі розділи тому автор назвав ще коротше (звучало як вирок історика і мислителя): «Івашкіни лиходійства»(!). Близькі історика жартували (і в цьому була чимала частка правди!), що на історію деспота-царя у Карамзіна пішло цілих чотири роки, бо йому так само важко було описувати його злочини, як безправним підданим Грозного терпіти їх. Карамзін заходився викривати деспотизм, живучи в умовах деспотичного суспільства, заходився осмислити його суть, основні риси і характер, виходячи при цьому далеко за рамки конкретної доби, що описується ним. Надамо слово самому автору.
Описавши початок масових репресій (1560 року), замислених підозрілим, владолюбним і злопам’ятним царем, описавши перші страти, скоєні мучителем, виразно розкривши при цьому зв’язок часів, Карамзін пише: «Глас невблаганного сумління тривожив мутний сон душі царя. Кров лилась, у темницях стогнали жертви; немає виправлення для мучителя, кровопивство не заспокоює, але посилює жадання крові: воно стає лютішою з пристрастей, незбагненною для розуму, бо є безумство — страта народів і самого тирана». А народ, зазначає автор, «жалкував про невинних, проклинаючи підлесників, нових радників царських; а цар лютував і хотів заходами жорстокими вгамувати зухвалість».
Картин неймовірної жорстокості царя у Карамзіна — більш ніж достатньо. Але — в чому причини її (один з глибоких мислителів Росії того часу, близький до декабристів Олександр Тургенєв зазначив: «Істинно грізний тиран, якого ніколи жоден народ не мав ані в давнину, ані в наш час, — цей Іван представлений нам Карамзіним з найбільшою точністю і щирим росіянином, а не римським тираном!»)? Автор пише: «Історія не вирішить питання про етичну свободу людини; але, припускаючи її в суджені своєму про справи і характери, пояснює ті й інші, по-перше, природними властивостями людей, по-друге, обставинами чи враженнями предметів, які діють на душу. Іоанн народився з палкими пристрастями, з уявою сильною, з розумом ще більш гострим, ніж твердим або грунтовним. Погане виховання, зіпсувавши в ньому природні схильності, залишило йому спосіб до виправлення у самій вірі. Государ змужнів: пристрасті зріють разом із розумом, і самолюбство діє ще сильніше в повнолітті... Звичайні заздрісники, що не терплять нікого вище за себе, не дрімали; славили мудрість царя і говорили: «Нині ти вже істинний самодержець, помазаник божий; єдиний управляєш землею: відкрив свої очі й бачиш вільно на все царство». Між новими улюбленцями государевими відрізнялися Малюта Скуратов-Бєльський, боярин Олексій Басманов, син його, кравчий Федір, князь Афанасій Вяземський, Василій Грязной, готові на все для задоволення свого честолюбства. Із симпатії зла, вони виступили вперед і увійшли в душу Іоаннову, приємні йому якоюсь легкістю розуму, штучною веселістю, хвалькуватою старанністю виконувати, попереджати його волю як божественну, без будь-якого урахування інших правил, які приборкують і благих царів, і благих слуг царських, перших — у їх бажаннях, других — у виконанні їх. Старі друзі Іоанна виявляли любов до государя й до доброчесності громадянської; нові — лише до государя, і здавалися тим люб’язнішими».
Терор Грозного назрівав поступово, нагромаджувався роками; Карамзін пише: «Цар наважився бути суворим і зробився мучителем, якому рівного навряд чи знайдемо в самих Тацитових літописах!» (тут доречно зробити два зауваження. По-перше, Тацитові літописи зберегли для майбутніх поколінь повісті про лиходійства «славних» імператорів, таких, як Нерон, Калігула, Тиберій та іже з ними; хороший же «монархізм» Карамзіна, який прямо вказуює, що «рідний» самодержець Московський, цар Іван IV Грозний, перевершив у лютій жорстокості цих римських тиранів! А по-друге, згадується давній вірш того ж Карамзіна, який з гнівом звинувачує римський народ «часів Тацита» в тому, що він, народ, покірливо терпів «те, чого без підлості терпіти не можна...»).
І ось — вакханалія вбивств! Страчували колишніх наближених Івана IV, його довірених радників, які з тих або інших причин викликали монарший гнів; страчували, мучили, катували і засилали на Північ, в Соловки (не в ХХ столітті ці страшні острови набули такої злої слави!), у віддалені в’язниці й монастирі родичів, друзів, дітей і дружин «зрадників» царю (не Сталін, як бачимо, винайшов цю пекельну технологію!). Знатний князь Дмитро Оболенський-Овчинін, ображений хамською зверхністю юного улюбленця царя Федора Басманова, сказав новоявленому фавориту: «Ми служимо царю трудами корисними, а ти — мерзотними справами содомськими!». Карамзін пише: «Басманов приніс скаргу царю, який, в несамовитості гніву, за обідом встромив нещасному князю ніж в серце; інші пишуть, що він велів задушити його». І далі: «Боярин князь Михайло Рєпнін також був жертвою великодушної сміливості. Бачачи у дворі непристойні ігрища, де цар, напоєний міцним медом, танцював зі своїми улюбленцями в масках, цей вельможа заплакав від жалю. Іоанн хотів надіти на нього маску; Рєпнін вирвав її, розтоптав ногами і сказав: «Чи государю бути скоморохом? Принаймні я, боярин і радник думи, не можу божеволіти». Цар вигнав його і за кілька днів велів умертвити, коли той стояв в святому храмі на молитві; кров цієї доброчесної людини закривавила поміст церковний» (як не пригадати численні «узливання» й оргії на дачі Сталіна...).
А ось ще дуже важливе спостереження Карамзіна: «догоджаючи нещасній прихильності душі Іоаннової, з’явилися натовпи доносителів. Підслухували тихі розмови в сімействах, між друзями; дивилися на обличчя, вгадували таємницю думок, і мерзотні наклепники не боялися вигадувати злочинів, бо доноси подобалися государю і судія не вимагав доказів точних... Москва ціпеніла в остраху. Цікаво бачити, як цей государ, до кінця життя старанний читач християнського закону, хотів узгоджувати його божественне вчення зі своєю нечуваною жорстокістю: то виправдовував її у вигляді правосуддя, стверджуючи, що всі її мученики були зрадниками, чародіями, ворогами Христа і Росії; то смиренно каявся перед Богом і людьми, називав себе мерзенним вбивцею невинних, наказував молитися за них в святих храмах, але тішився надією, що щире каяття буде йому порятунком і що він, склавши з себе земну велич, у мирній обителі святого Кирила Белозерського згодом буде зразковим ченцем. Так писав Іоанн до князя Андрія Курбського і до начальників любимих ним монастирів, на свідчення, що глас невблаганної совісті турбував мутний сон душі його, готуючи її до раптового, страшного пробудження в могилі!».
Але як учинив цей ревний віруючий православний християнин з митрополитом Філіпом, одним із небагатьох близьких до царя ієрархів церкви, що наважився відкрито засудити його лиходійства? У розпал страт входить цар до Успенського собору Кремля, його зустрічає митрополит, повний рішучості «з обов’язку сану свого» заступатися за всіх приречених на страту, всіх, кого обезголовлять, спалять на вогнищі, колесують, посадять на палю.
Карамзін оповідає так: «Мовчи — перериває його Грозний, ледве стримуючи гнів. — Одне тобі кажу — мовчи, отче святий, мовчи і благослови нас.
— Наше мовчання — відповідав владика — гріх на душу твою накладає і смерть наносить.
— Ближні мої — перериває Філіпа Грозний — постали на мене, шукають мені зла. Яке тобі діло до наших царських задумів?».
Митрополита Філіпа було заслано у віддалений монастир неподалік від Твері, а потім задушено царським підручним і катом Малютою Скуратовим (було оголошено, що Філіп-владика помер від «нестерпного жару» в його келії...).
ЦАР І ЙОГО ПІДДАНІ, АБО СИСТЕМА ТИРАНІЧНОЇ ВЛАДИ
Історику не личать бурхливі емоції. Але чи повинен він, чи має право він, навівши приголомшуючі, документально підтверджені факти жорстокості деспота, стримуватися від етичних оцінок? І коли Карамзін розповідає нам про загибель людей, що наважилися протестувати проти лиходійств царя — він далеко не байдужий. Історик оповідає: «Між численними блазнями царськими славився князь Осип Гвоздьов, маючи знатний сан придворний. Одного разу, незадоволений якимсь жартом, цар вилив на нього миску гарячих щів: бідний сміхотворець волав, хотів втекти: Іоанн вдарив його ножем... Обливаючись кров’ю, Гвоздьов впав непритомний. Негайно викликали лікаря Арнольфа. «Зціли слугу мого доброго, — сказав цар, — я пограв з ним необережно». — «Так необережно, — відповідав Арнольф, — хіба що Бог і твоя царська величність може воскресити померлого: у ньому вже немає дихання». Цар махнув рукою, назвав мертвого блазня псом і продовжував веселитися».
А ось ще один «голос людський», який хоч і рідко, але все ж звучав у ті страшні часи. Карамзін розповідає: «Чоловік хоробрий, на ім’я Молчан Мітьков, якого змушував Іоанн випити чашу міцного меду, вигукнув у жалю: «О цар! Ти велиш нам разом з тобою пити мед, змішаний з кров’ю наших братів, християн правовірних!». Іоанн встромив у нього свій гострий жезл. Мітьков перехрестився і з молитвою помер».
Ось так, хай протестуючи, але без серйозних спроб боротися і повставати, гинули сотні і сотні тисяч, кращі люди народу... Автор «Історії держави Російської» пише: «Такий був цар; такі були піддані! Чи йому, чи їм маємо ми найбільш дивуватися? Якщо він не всіх перевершив в мордуванні, то вони перевершили всіх у терпінні, бо вважали владу государеву владою божественною і всякий опір беззаконням; приписували тиранство Іоаннове гніву небесному і каялися в гріхах своїх; з вірою, з надією чекали уласкавлення, але не боялися і смерті, втішаючись думкою, що є інше буття для щастя доброчесності і що земне служить їй лише спокусою (чи не так думали і раби єгипетського фараона? — І. С.); гинули, але врятували для нас могутність Росії, бо сила народної покори є сила державна». Звернімо увагу читача, на кінець цитати: адже це не що інше, як формула багатовікової деспотичної, азіатської системи влади в Московській державі, системи, успадкованої і більш близькими до нас режимами (аж до ХХ століття, про що мова піде нижче).
«Довершимо картину жахів цього часу, — продовжує Карамзін, справедливо названий «останнім літописцем Росії», — голод і мор допомагали тирану спустошувати Росію. Здавалося, що земля втратила силу родючості: сіяли, але не збирали хліба; і холод і посуха губили жнива. Дорожнеча зробилася нечувана; бідні юрмилися на ринках, питали про ціну хліба і волали у відчаї. Милостиня зменшилася: її просили й ті, які доти самі годували убогих. Люди поневірялися, як тіні; вмирали на вулицях, на дорогах. Не було явного обурення, але були страшні злодійства: голодні таємно вбивали та їли один одного! Від виснаження сил, від їжі неприродної народилася прилиплива смертоносна хвороба в різних місцях. Цар наказав загородити багато шляхів; кінна варта ловила всіх, хто їхав без письмової посвідки, незазначеною дорогою, маючи веління палити їх разом із товарами й кіньми... Не було ні для кого безпеки, але всього менше для людей, відомих заслугами і статками; бо тиран, ненавидячи доброчесність, любив користь!».
Викриття «Івашкіних лиходійств» йде в історіографа за наростаючою; а увертюрою «трагедії жахів» у Карамзіна звучать сторінки, присвячені введенню опричнини, як назвав цар свою особливу особисту дружину (на початку шість тисяч осіб, потім значно більше), назва якої, доти незнана в Росії, пов’язана з проголошеним Іваном Грозним розділенням держави на дві частини: одну він оголосив своєю необмеженою особистою власністю (модель управління, вже немислима для більшості європейських країн тієї епохи!), її він назвав «опричниною» від слова «опрочь» (поза), на відміну від іншої — Земщини, як Іван IV назвав іншу частину держави, залишену (суто номінально) у підпорядкуванні «бояр земських». Фактично і Земщина, зрозуміло, була в царських руках. Опричниками були, як багато разів настирливо підкреслює Карамзін, люди, готові на все, особисто віддані деспоту і які зневажали будь-які норми людської моралі. Цар підбирав собі до вподоби!
Історик зазначає (спостереження вельми точне!): «Скоро побачили, що Іоанн віддає всю Росію в жертву своїм опричним: вони були завжди праві в судах, а на них не було ні суду, ні управи. Опричник або кромешник — так стали називати їх, ніби недолюдок пітьми непроглядної — міг безпечно тіснити, грабувати сусіда і в разі скарги брав із нього пеню за ганьбу. Бо сказати нечемне слово кромешнику означало образити самого царя; в такому випадку невинний рятувався обтяжливою грошовою пенею. Люди земські, від дворянина до міщанина, були безгласні, безмовні проти опричних; перші були ловом, останні — ловцями. Для того, щоб Іоанн міг сподіватися на старанність своїх розбійників-охоронців у нових вбивствах, що замишлялися ним, чим більше люди ненавиділи опричних, тим більше государ довіряв їм; ця загальна ненависть служила йому заставою їхньої вірності». Аналіз дійсно глибокий, він дає багату поживу для роздумів: а опричники ХХ століття? А НКВС? А СС?
Опричнина — це справді підмурок системи влади царя-душогуба, диявольський винахід його виверткого розуму, який залишив такий страшний слід в історії московської та російської держави і що викликало завдяки цьому стільки наслідувань, які лише прикриваються іншими іменами (про це — нижче!). Роз’єднати, розбити народ, нацькувати одну його частину на іншу, розпалюючи найдикіші низинні тваринні інстинкти, всюди сіючи ненависть, страх і плодячи незчисленні орди, мільйони шпигунів, катів, донощиків і підлабузників... Ось той пекельний метод перетворення народу в натовп, тільки використовуючи який і можна «скрутити» суспільство, вбиваючи кращих синів країни, і тільки винищивши носіїв мужності, совісті й розуму народу, можна поставити на коліна вцілілих, безжалісно зробивши їх дурними.
З історії відомо, що славний основоположник Запорозької Січі, великий син українського народу гетьман Дмитро Байда-Вишневецький, перебуваючи деякий час у межах Московської держави, значився на військовій службі в царя Івана Грозного. Але, як свідчить Карамзін, «князь Дмитро Вишневецький не хотів піддавати себе злобній норовливості тирана: з військового стану в південній Росії пішов до Сигізмунда, короля польського, який прийняв Дмитра прихильно, як жертву Іоаннову, і дав йому власного медика, щоб вилікувати цього славного воїна від тяжких хвороб, викликаних у нього отрутою» (приготованою людьми царя, — І. С.). Виразна деталь, чи не правда?
А ось цікава (до цих пір маловідома широкому колу читачів) історія висунення Івана IV одна з версій — його сина Івана, через вісім років убитого батьком-царем) як кандидата на польський престол. 28 лютого 1573 року Грозний надіслав листа «пану польському», де висував такі умови своєї згоди на участь у виборах нового польського короля після смерті Сигизмунда (в тому, що оберуть його й лише його, вияви він свою згоду, цар, схоже, не сумнівався): 1. «Пишіть увесь мій титул, як встановлено Богом; називайте мене царем, бо я успадковував вищезгадане достоїнство від предків і не присвоюю собі чужого; 2. Коли Господь забере мене з тутешнього світу, так володарюють над вами син мій і його сини правом спадщини, а не обрання (як відомо, польські королі обиралися. — І. С.); коли ж не залишиться в нього синів, то Литва та Польща так будуть нероздільні з Росією, як власність моїх спадкоємців на віки вічні, з особливим ім’ям короля Польського та великого князя Литовського в титулі государів російських. Чи пристойно сину короля не бути спадкоємцем його престолу? І для загального блага цих трьох держав їм належить мати єдиного владику. Знаю, що Австрія та Франція набагато поблажливіші в переговорах із вами; але вони не приклад для Росії, бо ми вірно знаємо, що крім нас і султана турецького немає в Європі государів, яких рід царював би вже 200 років і більш: одні з князів, інші іноземці й для того зачаровуються честю королівства, а ми царі початкові й походимо від Августа-кесаря (що всім відомо); 3. Місто Київ, найдревніше надбання Росії, та приєднається до її володінь; за що, з любові до тиші та згоди християнської, вже не відшукуватиму наших старих володінь у Литві до ріки Березіни».
Ось так, читачу... Чванство, зухвала пиха (покладена в основу довгої традиції, дуже довгої!) і лицемірство. Про «тишу» та «згоду християнську» просторікував коронований кат, який мучив і катував людей. Королем же польським трохи пізніше став талановитий полководець Стефан Баторій, який завдав Івану Грозному низку чутливих поразок.
ТИРАНІЯ ТА ЗВ’ЯЗОК ЧАСІВ
Можна запитати: так, діяння Івана IV страшні, але для чого зараз «лоскотати собі нерви» розповіддю про цього недолюдка? Але все не так просто; річ зовсім не в гострих емоціях, а в найважливішому історичному уроці (хоч Бернард Шоу зі смутком помітив, що єдиний урок, який можна засвоїти з вивчення історії, полягає в тому, що з неї, на жаль, не витягують уроків). Наведемо кілька красномовних фактів, що стосуються безпосередньо теми нашої розмови.
Відомо про багаторічний (і який лише зміцнювався з часом!) інтерес «вождя всіх народів» товариша Сталіна до персони Івана Грозного. В особистій бібліотеці тирана ХХ століття (вона комплектувалася на основі його прямих вказівок, ним особисто продиктованих планів — заявок) є, як мінімум, два десятки монографій, присвячених Грозному та його епосі. Покійний генерал Дмитро Волкогонов (який одним із перших удостоївся дозволу переглянути склад бібліотеки Сталіна, помітки деспота на прочитаних книгах) згадує, що, підписуючи черговий список жертв, приречених на смерть та муки, Сталін сказав: ну, хто пам’ятає прізвища бояр, страчених Грозним?! Цікаві мемуари артиста Миколи Черкасова, виконавця головної ролі у відомому фільмі Сергія Ейзенштейна «Іван грозний»; там йдеться повчання Вождя творцям цієї яскравої картини. «Потрібно звеличити Грозного; він розправився з боярами та князями-зрадниками, і зробив велику прогресивну історичну справу. Петруха (Петро I. — І. С.) в порівнянні з ним недорубав!» — віщав кремлівський володар. Не випадково один із героїв фільму Ейзенштейна кидає зловісну фразу: «Немає даремно осуджених!».
А тепер доречно нагадати, як у свою чергу самого Сталіна нинішні, офіційно схвалені владою Росії, підручники з історії (наприклад, підручник Філіппова) зображають «великим державним менеджером». Що це, як не «повзуче» пожвавлення традиції, відповідно до якої будь-які мільйони людських жертв — це тріски, пил, сміття, неминучі «відходи виробництва» під час побудову Великої Держави, символом якої виступає Владика, Цар, Вождь Усіх Народів, Видатний Загальнонаціональний Лідер, Незамінний Президент?
«Історія злопам’ятніша, ніж народ», — написав Карамзін. Про це забувають усі нові претенденти у вожді. Народ, зломлений страхом, може забути й пробачити лиходія — історія ніколи (принаймні, наш борг зробити все для цього). Пам’ять — могутня протиотрута від диктатури, потрібно лише мати на увазі, що без жерців, без служителів і прислужників (Малюта Скуратов, Федір Басманов, Берія, Вишинський, Молотов...) всевладдя тирана неможливе. І воно неможливе за виробленої у народі органічної огиди до рабства (пригадаємо Шевченкове: «Німії, підлії раби...»!). І в Карамзіна є віршовані рядки, дуже близькі за змістом:
«Тацит велик; но Рим, описанный Тацитом,
Достоин ли пера его?
В сем Риме, некогда геройством знаменитом,
Кроме убийц и жертв не вижу никого.
Жалеть о нем не должно:
Он стоил лютых бед несчастья своего,
Терпя, чего терпеть без подлости не можно.»
