60 років у історії — строк невеликий. Але поступово згладжуються,
а іноді й забуваються, драматичні події осені 1939 року. Тільки з газет
того періоду й низки досліджень минулих років можна дізнатися про ніби
послідовні кроки СРСР «щодо налагодження нормальних відносин із Фінляндією»
та врегулювання з нею територіальних питань, про небажання правлячих кіл
цієї країни поступатися «великій миролюбній державі». Що змусило СРСР розпочати
військові дії проти північного сусіда? За що ж Ліга Націй «несправедливо»
виключила його зі свого складу?
Фінляндію було проголошено незалежною державою в грудні
1917 року. У 1918— 1920 роках між нею та Радянською Росією склалися напружені
відносини, що проявлялося в збройних прикордонних конфліктах, але до прямої
участі Фінляндії в інтервенції західних країн проти РРФСР справа не дійшла.
1920 року між сусідніми країнами було підписано Тартуський мирний договір,
1922 року — Угоду про недоторканність кордонів між ними, а 1932 року —
Договір про ненапад і мирне врегулювання конфліктів.
Але правлячі кола Фінляндії не могли погодитися з тим,
що «велика держава остаточно й назавжди відмовилася від надії отримати
назад території, якими вона володіла протягом століття». Не останнє місце
у виробленні такої позиції займала ідея створення «великої Фінляндії»,
розширення її життєвого простору за рахунок приєднання до неї Карелії та
Кольського півострова. Досить поширеними були твердження про доцільність
«злиття всіх фіномовних народів між Балтикою та Уралом».
Лідери Фінляндії не підтримували радянську систему колективної
безпеки, спрямовану фактично проти агресивних планів Гітлера. Ними було
визнано найбільш прийнятною політику нейтралітету, якою й керувалася Фінляндія
у взаємовідносинах із іншими державами аж до початку Другої світової війни.
У другій половині 30-х років у Фінляндії значно посилилися
позиції Німеччини. Політична еліта Фінляндії робила ставку на Третій Рейх,
сприймаючи його піднесення як «шукану противагу небезпечної могутності
Росії». Зближення між країною Суомі та нацистами відбувалося в усіх напрямках
— у пропаганді духовної близькості двох націй, військовій співпраці, в
галузі економіки. «Тінь Гітлера наприкінці 30-х років, — зазначав згодом
У.Кекконен, — простяглася над нами, й фінське суспільство загалом не може
поклястися, що воно не ставилося до неї з певним уподобанням».
Водночас продовжували залишатися складними відносини Фінляндії
та СРСР, що побоювався за безпеку своїх північно-західних рубежів, особливо
морських і сухопутних підступів до Ленінграду, котрі не було досить укріплено.
Радянські лідери вважали, що договір 1932 року не буде ефективний у разі
військового зіткнення між великими державами. Вони нав'язували північному
сусіду підписання договору про взаємну допомогу й вимагали встановлення
свого контролю за тими районами Фінляндії, що в «умовах негарантованості
її нейтралітету поставили б Радянський Союз у ризиковане становище у військовому
відношенні», від чого фіни категорично відмовлялися.
Переговори між СРСР і Фінляндією, закінчившись безрезультатно
1938 року, тривали в березні—квітні та жовтні—листопаді 1939 року. Фіни
послідовно відмовлялися від укладення з СРСР Пакту про взаємодопомогу,
домовленість про переміщення кордону між державами на півночі від Ленінграда,
здачу в оренду або продаж декількох островів у Фінській затоці, в тому
числі Ханко. Радянську сторону не влаштовували мінімальні поступки, i переговори
було перервано.
28 листопада 1939 року, після озброєного інциденту на одній
із ділянок радянсько- фінського кордону, Радянський Союз заявив Фінляндії
про денонсацію договору 1932 року і розрив із нею дипломатичних відносин.
Ноту уряду Фінляндії, в якій він звертався до СРСР із пропозицією скликати
дорадчу комісію або вдатися до посередництва третьої держави, було проігноровано.
30 листопада радянські війська вторглися на територію сусідньої держави.
Їм слід було долати систему могутніх оборонних укріплень, що отримали назву
«Лінії Маннергейма».
Наступного дня Радянський Союз інсценував створення Народного
уряду Фінляндської Демократичної Республіки на чолі з О. Куусіненом, із
яким відразу ж було укладено договір про взаємодопомогу та дружбу, що дозволило
керівникам СРСР відкинути звернення легітимного уряду повернутися до переговорів
і розглянути конкретні пропозиції щодо забезпечення безпеки Ленінграда,
котрі б задовольнили радянську сторону.
Напад Радянського Союзу на Фінляндію викликав бурхливу
реакцію світової громадськості. На сторінках західних газет друкувалися
матеріали, що із захопленням описували опір фінських солдат частинам Червоної
Армії. Викликало подив те, що «вторгнення й повітряні нальоти на фінську
землю не спричиняли паніки й відчаю». До Фінляндії прибули понад 11 тисяч
добровольців із Англії, Франції, США та інших держав. Але більшості з них
не вдалося взяти участь у бойових діях.
Радянсько-фінська війна жваво обговорювалася правлячими
колами країн Заходу. В Лондоні було прийнято рішення про необхідність «допомогти
Фінляндії з політичних мотивів». США за пропозицією Ф.Рузвельта наклали
«моральне ембарго» на торгівлю з СРСР. Невдовзі західні держави стали посилати
до Фінляндії озброєння, інші військові матеріали.
У ситуації, що склалася, уряд Фінляндії звернувся до Ліги
Націй, щоб привернути її увагу на агресію Радянського Союзу й дати належну
оцінку конфлікту. 9 грудня 1939 року на засіданні Ради Ліги з 14 членів
7 висловилися за засудження «дій СРСР, спрямованих проти Фінляндської держави»,
а 14 грудня Асамблея Ліги Націй за пропозицією Англії та Франції вирішила
виключити СРСР із цієї міжнародної організації. «Зрештою, СРСР може тут
залишитися й у виграші, не пов'язаний із пактом Ліги Націй, — резюмувала
«Правда», — й матиме відтепер вільні руки». А тим часом радянсько-фінська
війна набула затяжного характеру. Вона була надто непопулярною серед сучасників,
агресію з боку СРСР міг не побачити лише сліпий. А незрівнянні з фінськими,
втрати радянських військ викликають почуття сорому й болю.
